Старосвітські батюшки та матушки - Нечуй-Левицький

class="p">Бонковський вско­чив у ха­ту, цок­нув за­каб­лу­ка­ми, привітав­ся до гос­по­да­ря, поцілу­вав Тер­лецьку в ру­ку, а потім і Оле­сю, і впав на стілець ко­ло Олесі. Оле­ся до йо­го за­го­во­ри­ла по-польській.

- Як ва­ше здо­ров'я? Як вам цю ніч спа­лось? які квітки сни­лись? - по­чав ще­бе­та­ти ве­се­лий па­нич.

- Спалося доб­ре й нічо­го не сни­лось, - од­ка­за­ла Оле­ся, ско­са пог­ля­да­ючи на Бон­ковсько­го ко­кет­ли­ви­ми очи­ма.

- Чи вже ж вам і квітки не сни­лись? - спи­тав Бон­ковський.

- Мені квітки не сняться, а ко­ли сняться, то з людськи­ми го­ло­ва­ми, - од­ка­за­ла Оле­ся.

- От і мені такі квітки сняться, тільки з па­нянськи­ми го­лов­ка­ми та з ка­ри­ми очи­ма, - за­ле­пе­тав Бон­ковський.

Бонковський та Оле­ся ле­пе­та­ли, драж­ни­ли од­но од­но­го, жар­ту­ва­ли, не­на­че Ба­ла­бу­хи і в хаті не бу­ло. Мельхи­се­дек тільки пог­ля­дав на Мар­ту, а Мар­та на Мельхи­се­де­ка.

- Що це за намітка си­дить в вас за са­мо­ва­ром? - спи­тав ти­хе­сенько в Олесі Бон­ковський.

- Це сва­ха: приїха­ла ме­не сва­та­ти, - ска­за­ла по­шеп­ки Оле­ся.

- То ви піде­те за цю намітку заміж? - за­ше­потів Бон­ковський й за­ре­го­тав­ся на всю ха­ту.

Олеся лед­ве вдер­жа­ла сміх, аж гу­би при­ку­си­ла. Гості пе­рег­ля­да­лись, роз­мов­ля­ючи за чаєм. Ба­ла­бу­ха сидів, на­дув­шись.

- Хочете по­ди­ви­тись на мої квітки? - ска­за­ла Оле­ся, схо­пив­шись з стільця.

- Чом і не по­ди­ви­тись! Квітки й гарні пан­ни - мені при­на­да, - ска­зав ти­хенько Бон­ковський, ви­хо­дя­чи за Оле­сею в сіни.

Балабуха при­га­дав, що Оле­ся го­во­ри­ла йо­му ті самі сло­ва, й по­ду­мав, чи не ду­має во­на вдру­ге за­ру­чи­тись з цим па­ни­чем. Він встав, взяв кар­ту­за й вий­шов у са­док слідком за Оле­сею.

Олеся побігла по доріжці до квіток і ще­бе­та­ла на льоту, як пти­ця. Бон­ковський біг за нею слідком, а солідний Ба­ла­бу­ха лед­ве дог­нав їх ко­ло гря­док фіалок та астр.

- Гляньте, па­не Бон­ковський, які чу­дові мої квіточ­ки! - ска­за­ла Оле­ся, на­хи­ля­ючись над гряд­кою й ви­ри­ва­ючи фіалки. Бон­ковський наг­нув­ся й собі ко­ло неї так, що їх ру­ки й плечі при­ту­ли­лись, і по­чав рва­ти квітки. Оле­ся вир­ва­ла фіалку й да­ла ню­ха­ти Бон­ковсько­му.

"Дає ню­ха­ти дос­то­ту так, як і мені да­ва­ла ню­ха­ти. Ану, чи за­га­дає во­на й йо­му їсти квітки, як мені за­га­ду­ва­ла?" - по­ду­мав Ба­ла­бу­ха.

Одначе Оле­ся не за­га­да­ла Бон­ковсько­му пас­тись на квітках, тільки побігла по доріжці в са­док, співа­ючи ве­се­лої пісеньки. Бон­ковський пог­нав­ся слідком за нею, а Ба­ла­бу­ха й собі по­тю­пав слідком за ни­ми.

"Їй-богу, ве­де па­ни­ча ту­ди, ку­ди й ме­не во­ди­ла. Ану, чи за­га­дає во­на цьому пан­кові лізти на скелі? - по­ду­мав Ба­ла­бу­ха. - Як тільки за­га­дає, то, ма­буть, во­на сьогодні вдру­ге ста­не на за­ру­чи­ни з цим па­ни­чем".

Олеся добігла до кінця сад­ка, гля­ну­ла на Рось, на скелі, пок­ру­ти­лась на всі бо­ки, заспіва­ла пісеньки, од­на­че не за­га­да­ла Бон­ковсько­му лізти ні в во­ду, ні на скелі. Ба­ла­бусі ста­ло лег­ше на душі. Він ми­лу­вав­ся, як Оле­ся біга­ла, вертілась, навіть ска­ка­ла й ти­хо співа­ла ве­се­лої пісеньки. Бон­ковський ле­пе­тав і не дав Ба­ла­бусі сло­ва про­мо­ви­ти до Олесі.

- Це мій же­них, - шеп­ну­ла Оле­ся до Бон­ковсько­го, - я йду за йо­го заміж.

- Ой ма­ти бо­жа! - ти­хо про­мо­вив Бон­ковський, прик­лав­ши трагічно ру­ку до сер­ця й підвівши со­лодкі очі до не­ба.

- Чого ви так піднімаєте очі до не­ба? - за­ше­потіла Оле­ся.

- Чого, чо­го?.. Ой ви, пан­ни! Ой ви, квітки! Ви не знаєте, чо­го ми піднімаємо очі до не­ба! - ти­хо ше­потів Бон­ковський. - Ко­ли б ви зна­ли, що те­пер діється в моєму серці! - го­во­рив він, од­ки­нув­ши од­ну ру­ку, а дру­гу прик­лав­ши до сер­ця. - Я ско­чу з цієї скелі в во­ду!

- Ану, стри­бай­те, а я по­див­люсь! Я зро­ду не ба­чи­ла, як па­ничі стри­ба­ють з скель у во­ду, - ска­за­ла Оле­ся, осміха­ючись.

- Ой ви, пан­ни! Ох! - зітхнув Бон­ковський й за­мовк, вглядівши Ба­ла­бу­ху, кот­рий дог­нав їх.

Балабусі хотілось пхну­ти пан­ка з скелі в во­ду. Йо­му зда­лось, що па­нок хо­че од­би­ти од йо­го Оле­сю.

Олеся по­ба­чи­ла, що Ба­ла­бу­ха на­дув­ся й на­су­пив бро­ви, до­га­да­лась, що тре­ба пе­рес­та­ти за­ли­ця­тись до Бон­ковсько­го.

Вона за­мовк­ла, сил­ку­ва­лась бу­ти по­важ­ною, але не зуміла.

Бонковський си­пав комплімен­ти, жар­ту­вав, а Оле­ся не ви­дер­жа­ла й по­ча­ла знов ре­го­та­тись. Щоб здер­жа­ти се­бе, во­на по­да­ла Ба­ла­бусі ру­ку. Він взяв її під ру­ку, й во­ни поп­лен­та­лись до ха­ти.

В хаті старі ба­ла­ка­ли про свої спра­ви й по­ча­ли зго­во­рю­ва­тись про день весілля.

- Весілля одк­ла­да­ти на дов­ший час зовсім не го­диться. Че­рез тиж­день або че­рез два роз­по­чи­най­мо весілля. В су­бо­ту печіть шиш­ки та ко­ро­вай, а в неділю й до вінчан­ня, а то ще Ха­ритін одніме па­рафію, - ска­за­ла сва­ха Мар­та.

- Які шиш­ки? Ми не ду­маємо пек­ти ши­шок, - ска­за­ла Тер­лецька. - Це ду­же прос­тий зви­чай.

- А як же во­но бу­де, моє сер­денько! - крик­ну­ла Мар­та. - Це бу­де не по-модньому й не по-бо­жо­му. Де ж та­ки справ­ля­ти весілля без ши­шок! В су­бо­ту ми приїде­мо, ко­ли поп­ро­си­те, та спе­че­мо ко­ро­вай та шиш­ки, та й по­гу­ляємо й по­тан­цюємо по-ста­ре­чо­му, - до­по­ми­на­лась сва­ха.

Терлецька тільки ру­кою мах­ну­ла. Мар­та зціпи­ла зу­би й на­ду­лась.

А Бон­ковський, нев­ва­жа­ючи на сватів, то­чив ба­ля­си й ре­го­тав­ся до Олесі. Сва­ти ско­са пог­ля­да­ли то на Бон­ковсько­го, то на Оле­сю й пе­рег­ля­да­лись між со­бою. Мар­та зо­би­ди­лась за шиш­ки й по­ча­ла про­ща­тись. Ба­ла­бу­ха встав з місця й оче­ви­дяч­ки з ве­ли­кою нап­ру­гою зби­рав­ся в до­ро­гу. Йо­му не хотілось зос­тав­ля­ти Оле­сю з Бон­ковським. Од­на­че гості по­го­во­ри­ли, по­ба­ла­ка­ли, сто­ячи, пос­та­но­ви­ли день весілля й, не жду­чи доб­рої ве­чері, розп­ро­ща­лись.

- Але ж ти, Мар­то, й справді ве­ли­ка бре­ху­ха, - вже ду­же роз­пус­ка­ла язи­ка! - ска­зав Мельхи­се­дек до своєї жінки. - Де ж та­ки плес­ти та­ке, - що з гус­ки сир, і мо­ло­ко, й вов­на, ще й ков­ба­си.

- А все ж та­ки, хоч я й бре­ху­ха, а виб­ре­ха­ла не­бо­жеві дві сотні кар­бо­ванців, три па­ри волів, дві ко­ро­ви, два де­сят­ки гу­сей, ще й Ки­ли­ну з ба­бою на при­да­чу.

Балабуха з сва­та­ми приїхав до­до­му, й Мар­та ти­хенько на ву­хо роз­ка­за­ла Ба­ла­бу­шисі, що Оле­ся ви­роб­ля­ла на за­ру­чи­нах з па­ном Бон­ковським. Ма­ти все пе­ре­ка­за­ла си­нові й ра­ди­ла, щоб він та­ки доб­ре дер­жав Оле­сю в ру­ках і не по­пус­кав віжок.

Балабушиха зна­ла, шо сва­ти приїдуть од Тер­лецьких го­лодні, й по­да­ла ве­че­рю. Мельхи­се­дек з Мар­тою та з Мар­ком Пав­ло­ви­чем ки­ну­лись на ве­че­рю, як вов­ки на ба­ра­на.

- Як оже­ниш­ся, си­ну, з Оле­сею, то вив­чи її, як віта­ти гос­тей та не ви­пус­ка­ти їх з дво­ру го­лод­ни­ми, - ска­за­ла ма­ти си­нові, кот­рий уплітав ве­че­рю на всі зас­тав­ки, аж за ву­ха­ми ля­ща­ло.

Оповістили день весілля.

Молодий поїхав кли­ка­ти на весілля