Старосвітські батюшки та матушки - Нечуй-Левицький
В домі почалась незвичайна біганина. Бігала важка Терлецька, бігала Олеся, бігав сам Терлецький, бігала Килина, навіть баба в пекарні заметилась тією пошестю й вертілась, як муха в окропі. Балабуха оповістив, що він зайняв Вільшаницю Терлецький поздоровляв його, цілувався з ним по десять раз, цілувався з сватом отцем Мельхиседеком і навіть з цікавою його жінкою. Олеся зашнурувалась як тільки можна тісніше, так що їй було важко дихати, начіпляла червоних стрічок на талію, на шию, на голову і все крутилась по хаті перед Балабухою. Вона знала, що Балабуха не жвавий в розмові, й попросила його в садок, де сподівалась почути при поетичній обставі те слово, котрого вона вже ждала двадцять три роки з половиною.
- Чи бачили мої квітки? - спитала вона в Балабухи.
- Ні, не бачив, - сказав Балабуха.
- Ходім, я вам покажу мої квітки! - сказала Олеся сміливо й причепливо й трохи не потягла його за руку.
Балабуха з великою напругою підвівся з стільця й пішов слідком за Олесею в садок.
Квітник в садку був і справді гарний. Клумби були повні левкоїв та астр, але вже під осінь позаростали трохи бур'яном.
- Дивіться, які чудові левкої, - сказала Олеся, нагнувшись над квітками й зриваючи гілку левкоя.
- А справді, гарні та пахучі, - сказав і собі Балабуха й нагнувся над грядкою.
Олеся вирвала квітку й, не розхиляючись, нюхала її. Балабуха й собі встромив руку в гущавину, але, поглядаючи скоса на Олесин повний стан, захопив в жменю бур'ян і почав і собі нюхати.
- Ви нюхаєте щирицю! - крикнула Олеся, вириваючи з його рук бур'янину, й зареготалась на увесь садок. - Ось потривайте, я нарву вам букет.
Вона нарвала чудових астр і подала Балабусі. Балабуха навіщось нюхав їх, хоч вони зовсім не пахли.
- Ходім, побачите наш сад, - гукнула Олеся й побігла доріжкою по садку до Росі.
Балабуха кинувся й собі бігти, але почутив, що його ноги можуть тільки ходити, а не бігати, й ледве догнав Олесю.
- А ви коштували, які на смак левкої? - спитала Олеся, сміючись. - А нате, покоштуйте!
Балабуха механічно взяв левкой, вкинув у рот і почав жувати, а далі не знав, чи виплюнути його, чи з'їсти.
- А що, смачний?
- Де там! Гіркий, як полин.
Олеся реготалась, червона, як повна рожа. Вони прийшли на кінець садка, на пригорок над Россю. Нанизу по камінні шуміла вода. За Россю стояла пишна скеля, неначе стіна, вся облита сонцем; за нею на горах зеленів ліс, а вгору, по долині Росі було видно розкинутий Богуслав, обсипаний ясним світом.
- Тепер далі нам вже нікуди йти, хіба в воду або на скелю, - сказала Олеся, наводячи Балабуху на думку.
- А справді нема куди, хіба в воду або на скелю, - сказав тихо Балабуха.
- А ви полізли б на скелю? - кокетно спитала Олеся.
- Ні, не видерусь, бо дуже крута та стрімка.
- А якби я вас попросила, то полізли б? - дражнила його Олеся.
- Поліз би, - сказав Балабуха, глянувши просто в вічі Олесі.
В Олесі очі блищали, наче дві зорі. Її гаряче лице аж палало: а Балабуха все-таки мовчав.
- Правда в нас у Хохітві гарно? Краще, як у вашій Вільшаниці.
- Краще, як у Вільшаниці, але… але, якби ви були зо мною в Вільшаниці, то вона б мені здалась кращою од Хохітви, - ледве вимовив Балабуха й почервонів.
"Насилу! Слава тобі, господи. От-от скаже!" - подумала Олеся.
- Як же б я там була? Чи поїхала з вами, чи що? - спитала Олеся.
- Ні, якби ви за мене пішли заміж, бо я… я… бо Купідон пронизав наскрізь моє серце стрілою. Амур не любив так Псіхеї, як я люблю вас, - сказав Балабуха через силу.
Олеся знала з романів про того Купідона та Амура, й ті слова дуже припали їй до смаку. Вона любила романтичність, бо читала стародавні, переложені по-московській німецькі романтичні повісті. Тільки все-таки їй хотілось Амура, кращого од Балабухи: не таким вона собі уявляла свого Амура, та ніде було дітись. Олеся тихо промовила звичайну фразу, спустивши очі додолу: "Як батько та мама скажуть, - я згоджуюсь!"
Балабуха взяв Олесину руку й поцілував. Вони повернулись і пішли тихою ходою до хати.
В той час, як молоді гуляли по садку, отець Мельхиседек з жінкою, не довго думаючи, неначе до стіни притиснули Терлецького й Терлецьку й почали говорити за придане.
- А що, отче Петре! Сказати правду, ми оце приїхали сватати вашу дочку, Олесю, - сказав отець Мельхиседек. - Чи оддасте, чи нехай підросте?
- Ми з жінкою ладні оддати. Балабуха чоловік вчений, пригожий, має вже парафію. Не знаю, що дочка скаже, - промовив Терлецький.
- Коли вже, дякувати вам, така ваша воля, то треба й дарити дітей. Що ж ви думаєте дати за дочкою? - сказала просто Мельхиседекова жінка, Марта Тарасівна.
Терлецький глянув на жінку й сказав:
- Дамо сто карбованців.
- Сто карбованців гроші, то правда, - заторохтів отець Мельхиседек, - але, сказати правду, не великі.
- Авжеж не великі, - заторохтіла Мельхиседекова жінка. - Гроші грішми, але треба чогось і до грошей. На господарстві треба й корів, треба й волів, треба й возів, треба коней, треба й до коней. Треба миски й ложки, треба чогось і до ложки. І вже, господи, що то й казати! Ви самі, здоровенькі, знаєте, чого треба на господарстві, та ще й новому та молодому, часом необміркованому…
Терлецька сердито глянула на цю просту, в намітці, сваху, котра жебрала, неначе стара циганка.
- Та вже, свахо, Олеся наша дочка. Ми не випхнемо її босу з хати з порожніми руками та скринями, - сказала Терлецька.
- Борони боже! Я й сама мати й маю дочок: хвалити бога, я вже надбала повні скрині всякого добра для своїх дочок: в мене готова їм і одежа, й плахти, й запаски, й намітки, і скатерті. Я вже назначила їм і корови, й телиці, й кабани, й льохи, й гуси, й індики… Де вже! Що то й казати! Певно, й ви надбали для Олесі всякого добра. Чи багато корівок та воликів думаєте дати? - спитала сваха.
- Дві пари волів та корову,- сказав Терлецький. - Мало, - сказав Мельхиседек.
- Їй богу, серце моє, мало! Двома парами не потягнеш плуга на полі. Третя пара не зашкодить. Та з однієі корови не назбираєш ні сиру,