Старосвітські батюшки та матушки - Нечуй-Левицький

"Пу­чок ро­зок прый­му,

За сту­ден­та пой­ду!"

- Ага! - про­мо­вив, приц­мо­ку­ючи, Тер­лецький.

- За би­то­го двох не­би­тих да­ють, - ска­зав Ба­ла­бу­ха.

Олеся ще дов­го співа­ла та гра­ла на гітарі. Тер­лецький роз­фан­та­зу­вав­ся й по­чав при­га­ду­ва­ти давні вірші й скла­да­ти свої, але ду­же не­до­ладні.

Співай, доч­ко, по­ки мо­ло­денька, бо як ми­не твоя вес­на, то пе­рес­та­неш співа­ти:

Наслаждайся дней сво­их,

Все-бо вма­ле сос­та­ры­ем.

В од­но ли­то з ко­зе­ня­ты

Став­ся куд­ла­тый цап!

І я ко­лись співав і вірші скла­дав, як був ко­зе­ням, а як став ста­рим та куд­ла­тим, то вже й пісні в го­ло­ву не лізуть, - про­мо­вив Тер­лецький, хо­дя­чи по світлиці.

Тим ча­сом, як Оле­ся гра­ла та співа­ла, Ба­ла­бу­ха по­чу­вав, що в йо­го жи­воті гра­ють інші му­зи­ки. Над­ворі ве­чоріло, а по­луд­ну­ва­ти не да­ва­ли. Пляш­ка з горілкою сто­яла ніби за­пе­ча­та­на. Ба­ла­бу­ха пог­ля­дав на двері, чи не ви­не­суть чо­го за­ку­си­ти, а двері не од­чи­ня­лись. А си­ре­ни в жи­воті в Ба­ла­бу­хи співа­ли так го­лос­но, що їх бу­ло чу­ти на всю ха­ту, й йо­му бу­ло аж ніяко­во.

Вже сон­це зай­шло, вже над­ворі су­теніло. Тер­лецька вста­ла й вий­шла в кімна­ту. За нею вибігла Оле­ся. В кімнаті знов по­ча­лась біга­ни­на. Заб­ряж­ча­ли ключі, зас­ту­ка­ли двері, задз­веніли лож­ки й тарілки. В од­чи­нені двері про­ти зе­ле­них жаб на ки­лимі за­ми­готіли го­ло­ви.

Терлецький хо­див по світлиці й фан­та­зу­вав, а Ба­ла­бу­ха сидів, спус­тив­ши го­ло­ву й при­дер­жу­ючи ру­кою по­рожній живіт.

Через го­ди­ну ши­ро­ко од­чи­ни­лись двері. Ба­ба з Ки­ли­ною внес­ли дов­гий стіл і зас­те­ли­ли ска­тер­кою. Ки­ли­на при­нес­ла ку­пу тарілок і по­ча­ла розс­тав­ля­ти на столі; ба­ба при­нес­ла лож­ки, ви­дельця й ножі й розк­ла­ла їх з та­кою по­ва­гою, не­на­че го­ту­ва­лась при­но­си­ти жерт­ву бо­гам. В кінці тієї комічно-по­важ­ної ру­ха­ни­ни вий­шла Тер­лецька й поп­ро­си­ла гос­тя за стіл. Всі посіда­ли кру­гом сто­ла й жда­ли. Знов од­чи­ни­лись двері й ба­ба внес­ла дов­гий по­лу­ми­сок і пос­та­ви­ла на столі. На здо­ро­во­му по­лу­мис­ку ле­жа­ло двоє ма­леньких кур­ча­ток на­че дві пе­ре­пе­лиці. Ба­ла­бу­ха зля­кав­ся.

- Прошу по­кор­но! Беріть на тарілку! - поп­ро­си­ла Тер­лецька Ба­ла­бу­ху.

- Потривай, панімат­ко! Ми, по ста­ро­му зви­чаю, по­куш­туємо цієї аqu­ae vi­tae, [9] кот­рої давні рим­ля­ни, пев­но, не пи­ли, - ска­зав Тер­лецький, на­ли­ва­ючи на­перс­то­чок.

Балабуха ви­пив той на­перс­то­чок, зга­дав ті кра­со­вулі, що він ко­лись хи­лив з сту­ден­та­ми, й тільки жалібно скри­вив­ся. Помірку­вав­ши, скільки-то при­па­де на кож­но­го з тих двох пе­ре­пе­ли­чок, він одрізав тільки ніжку од кур­ча­ти й узяв на тарілку. Оле­ся й Тер­лецька одріза­ли по крильці й при­ки­да­лись, не­на­чеб­то во­ни ве­че­ря­ють. Бідний Ба­ла­бу­ха й собі прис­тав­лявсь, що він ве­че­ряє: обг­риз ніжку й пок­лав ви­дел­ку на стіл. Пе­ред йо­го очи­ма так і сно­ви­га­ла макітра ва­ре­ників в сме­тані.

"Правду ка­за­ла ма­ти! - по­ду­мав Ба­ла­бу­ха. - Як­би не по­поїв до­ма, то оце б не доїхав жи­вий до­до­му".

Посиділи за сто­лом, по­ба­ла­ка­ли й ус­та­ли. Прий­шла ба­ба й узя­ла по­лу­ми­сок, на кот­ро­му ще зос­та­лась од­на пе­ре­пе­лич­ка.

Після го­лод­ної ве­чері Ба­ла­бу­ха по­чав про­ща­тись. Тер­лецькі про­си­ли йо­го не за­бу­ва­ти їх і приїзди­ти до їх частіше.

Вже бу­ла ніч, як Ба­ла­бу­ха ру­шив з дво­ру. Тільки що во­ни виїха­ли за се­ло, Ба­ла­бу­ха ска­зав по­го­ни­чеві:

- Чи не зос­та­лось в те­бе ча­сом хліба в тор­бині? - Та там зос­тав­ся ок­раєць. Ну, та й скупі ж ці лю­ди! - ска­зав по­го­нич, розв'язу­ючи тор­бу з хлібом.

- Мабуть, во­ни тим і ба­гаті, що скупі. Пок­ли­ка­ли ме­не по­луд­ну­ва­ти, чар­ки горілки не да­ли, а ма­туш­ка ви­нес­ла хліб, одк­ра­яла панську ски­боч­ку та й знов узя­ла в по­кої. Та гор­ба­та Ки­ли­на, ма­буть, жи­ве бо­жим ду­хом. А на по­па­дю слу­ги ка­жуть "пані", бо як будлі-кот­ра наз­ве ма­туш­кою, то во­на, гос­по­ди, як сер­диться.

Опівночі Ба­ла­бу­ха приїхав в Хильки й роз­бу­див матір.

- Мамо, да­вай­те хоч шма­ток са­ла та хліба! Їсти так хо­чу, що аж шку­ра тріщить.

- Хіба ж я тобі не ка­за­ла! Ці гар­бу­за не при­чеп­лять, але віта­ють гос­тей го­ло­дом. Сідай, си­ну, за стіл.

Мати ви­су­ну­ла з печі макітру ва­ре­ників. Ба­ла­бу­ха до­пав­ся й витріскав тро­хи не всю макітру.

- Як же тобі по­ка­за­лась доч­ка? - спи­та­ла ма­ти.

- Дочка гар­на, й грає доб­ре, й співає доб­ре, уб­ра­на по-панській, - ска­зав Ба­ла­бу­ха, по­чу­ва­ючи в душі, що Оле­ся зас­ло­ни­ла довгі тонкі Они­сині бро­ви.

- Та в їх і гро­шей си­ла. Не знаю тільки, чи ба­га­то дасть ста­рий. А що вже ба­гаті, то ба­гаті, - ска­за­ла ма­ти.

Макітра ва­ре­ників зва­ли­ла Ба­ла­бу­ху на постіль, не­на­че грім здо­ро­во­го ду­ба. Він упав на по­душ­ку й зас­нув міцним сном. Тим ча­сом в Хохітві після виїзду Ба­ла­бу­хи в домі Тер­лецько­го по­ча­лась, після па­ра­до­вої ве­чері, дру­га ве­че­ря, своя, до­маш­ня. В кімнаті зас­те­ли­ли стіл прос­тою ска­тер­тею, й Ки­ли­на при­нес­ла здо­ро­ву ваз­ку га­лу­шок з са­лом. Па­но­тець Тер­лецький вклав у ко­пи дві тарілки, Тер­лецька дві, а Оле­ся, вдо­во­лив­шись крильцем кур­чат­ки при гос­теві, те­пер по­чу­ти­ла дру­гий, справ­дешній апе­тит і виїла здо­ро­ву тарілку га­лу­шок, од чо­го їй ста­ло в кор­сеті так тісно, що во­на пок­ли­ка­ла Ки­ли­ну і як­най­швид­ше звеліла розш­ну­ру­ва­ти шну­ров­ку…

- А що, Оле­сю, як тобі по­ка­зав­ся Ба­ла­бу­ха? - спи­тав в Олесі батько.

- Так собі… нічо­го, - ска­за­ла Оле­ся, за­ко­пи­лив­ши гу­бу.

- От і нічо­го! - обізва­лась ма­ти. - Па­нич здо­ро­вий, пос­тав­ний, ог­ряд­ний, вче­ний, і та­ки чис­то й по-мод­но­му вбра­ний, не­аби­який прос­так.

- І ла­ти­ну зна доб­ре: так і сип­ле ла­тинськи­ми при­каз­ка­ми! - до­дав батько. - Ні, доч­ко! Цього же­ни­ха шко­да ви­пус­ка­ти з рук. Ти будь до йо­го при­ятельніша, лас­кавіша й привітніша, як він приїде до нас вдру­ге, та по­го­во­ри з ним та­ки лю­бенько, привітненько.

- Коли ж він не ду­же охо­чий до роз­мо­ви та який­сь не­во­руш­кий. Си­дить, ди­виться на ме­не, ви­ря­чив­ши баньки, та люльку смок­че, та й годі.

- То й доб­ре, ко­ли мов­чить. Хто мов­чить - той двох нав­чить. Мен­ше бу­де допіка­ти тобі язи­ком, - ска­за­ла ма­ти, гля­нув­ши на па­нот­ця Тер­лецько­го.

- Правда, в йо­го очі й бро­ви гарні, але гу­би… тро­хи чудні. Чо­гось не­на­че скри­вив­ся, як се­ре­да на п'ятни­цю, - ска­за­ла Оле­ся.

- Тобі, Оле­сю, тре­ба ви­пи­са­ти же­ни­ха з Києва або з Па­ри­жа, то та­кий, мо­же б, тобі спо­до­бав­ся! - ска­зав батько. - Де ж тобі кра­щих наб­ра­ти?

Олеся хотіла ска­за­ти, де б во­на наб­ра­ла кра­щих же­нихів, та про­мов­ча­ла: во­на ба­чи­ла в пансько­му дворі гар­них дідичів-па­ничів, але ба­гаті па­ничі її не сва­та­ли, а за бідних еко­номів та польських панків її не дав би батько. Оле­ся тільки ле­генько зітхну­ла й пішла спа­ти.

Швидко всі пос­ну­ли в домі Тер­лецько­го, тільки в пе­карні ще дов­го горіло світло. Там Ки­ли­на з ба­бою та з дру­гою та­ки пан­щан­ною Тер­лецько­го мо­ло­ди­цею ще дов­го