Старосвітські батюшки та матушки - Нечуй-Левицький

- Воля ва­ша! Не­хай зос­тається, але ми не бу­де­мо да­ва­ти йо­му по­мочі.

Благочинний вго­во­рю­вав, вмов­ляв гро­ма­ду й нічо­го не вдіяв. Ба­ла­бу­ха зос­тав­ся до кот­ро­го ча­су в дя­ковій хаті й пе­ресвідчивсь, що йо­му при­хо­диться по­га­но. Він хрес­тив, хо­вав, вінчав, а лю­ди або не пла­ти­ли йо­му нічо­го, або пла­ти­ли ма­ло, а де­котрі навіть но­си­ли хрес­ти­ти дітей до сусідніх свя­ще­ників. Гро­ма­да знов на­ря­ди­ла пос­ланців в Київ до вла­ди­ки про­си­ти за Ха­ри­то­на Мос­са­ковсько­го.

Тим ча­сом Ба­ла­бу­ха привіз у Вільша­ни­цю й свою жінку. Оле­ся вбра­лась у сук­ню, пішла до церк­ви й ста­ла по­пе­ред усіх лю­дей пе­ред іко­нос­та­сом, а не в ба­бинці, де ста­ва­ли старі ма­туш­ки з доч­ка­ми. Гро­ма­да за­гу­ла.

- Що це во­но за пані! Прий­шла прос­то­во­ло­са, не­на­че дівка. Чи на­ду­ла спідниці, чи на­мос­ти­ла об­ручів під сук­ню, що та­ка товс­та; й не по­ва­жає гро­ма­ди, й гос­по­да зне­ва­жає: ви­пер­лась по­пе­ред усіх лю­дей пе­ред самі царські вра­та, ма­буть, щоб піп на неї ди­вив­ся, а во­на на по­па!

- Ми по­ла­маємо на їй ті об­ручі! - за­гу­ла гро­ма­да. - Це якась чи панія, чи полька, чи, мо­же, якась невіра!

Балабуха кру­тив­ся, кру­тив­ся й нічо­го не вдіяв. Вже він і ти­та­ря за­год­жу­вав, і дідів за­год­жу­вав, й го­во­рив про­повіді, кот­рих ніхто не ро­зумів, - і все нічо­го не по­мог­ло. Гро­ма­да ста­ла гоп­ки про­ти йо­го. Лю­ди не цілу­ва­ли йо­го в ру­ку, об­ми­на­ли на ву­лиці, а що за все гірше - не да­ва­ли йо­му гро­шей. Оле­ся по­жи­ла з тиж­день на черствім хлібі в дя­ковій хаті й поїха­ла в Хохітву до батька. Ба­ла­бу­ха по­ба­чив, що в йо­го ру­ках і ключі од церк­ви, й ри­зи, і кро­пи­ло, й ка­ди­ло, та тільки не бу­ло чо­го їсти. Йо­му до­во­ди­лось або го­ло­да­ти, або шу­ка­ти іншої па­рафії.

4

Чутка про те, що Ба­ла­бу­ха од­бив вільша­ницьку па­рафію од Мос­са­ковсько­го, швид­ко дійшла й в Чай­ки до Про­ко­по­вичів. Який­сь дяк був у Вільша­ниці, заїхав у Чай­ки й пе­ре­дав звістку Про­ко­по­вичці. Отець Сте­пан Про­ко­по­вич од­по­чи­вав у пасіці. Про­ко­по­вич­ка побігла в пасіку, тро­хи не по­пе­ре­ки­да­ла уликів і вско­чи­ла в кат­ра­гу. Про­ко­по­вич спав, ле­жа­чи на спині й роз­ки­дав­ши ру­ки й но­ги. Про­ко­по­вич­ка вбігла, торг­ну­ла чо­ловіка з усієї си­ли й крик­ну­ла на всю пасіку:

- Чи ти знаєш, що ста­ло­ся? Чи ти знаєш, що діється?

- Га? Що? Де? По­же­жа! - крик­нув і собі пе­ре­ля­ка­ний Про­ко­по­вич, схо­пив­шись і сівши на лавці.

- Чи ти знаєш, що ста­ло­ся? - крик­ну­ла ще го­лосніше Про­ко­по­вич­ка й вдру­ге штовх­ну­ла під бік чо­ловіка.

- Що? Церк­ва го­рить? Дзво­ни на гвалт! Лізь на дзвіни­цю! - зах­рипів спро­сон­ня Про­ко­по­вич.

- Лізь уже ти на дзвіни­цю та дзво­ни! Вільша­ни­ця про­па­ла й по цей день!

- Злодії! Хтось ук­рав Вільша­ни­цю! Зап­ря­гай коні та до­га­няй! - плів нісенітни­цю пе­ре­ля­ка­ний спро­сон­ня па­но­тець.

- Та пе­рех­рес­тись, та про­чу­няй­ся! - за­ре­пе­ту­ва­ла Про­ко­по­вич­ка. - Ба­ла­бу­ха од­бив вільша­ницьку па­рафію од Ха­ри­то­на Мос­са­ковсько­го. Оце тільки заїздив до нас один дяк та й роз­ка­зу­вав нам про те.

- Та чорт йо­го бе­ри, ко­ли од­бив! Про ме­не не­хай про­па­дає й твоя Вільша­ни­ця, і твій Ха­ритін! Тільки ме­не пе­ре­ля­ка­ла. Я ду­мав, що, мо­же, де-не­будь по­же­жа, - ска­зав Про­ко­по­вич.

- От тобі на! От тобі й батько! А що ж те­пер ро­би­ти­ме на­ша Они­ся? - спи­та­ла Про­ко­по­вич­ка.

- Про ме­не, не­хай пла­че, не­хай ска­че! - ска­зав Про­ко­по­вич і знов упав на лав­ку, як сніп.

- Та вста­вай-бо та да­вай нам по­ра­ду! - крик­ну­ла Про­ко­по­вич­ка й сіпну­ла чо­ловіка так, що той тро­хи не по­ко­тив­ся під лав­ку, й ухо­пив­ся обо­ма ру­ка­ми за свою жінку.

- Одчепись, бо як дам, то й пе­ре­ки­неш­ся! - зак­ри­чав він сер­ди­то, знов сівши на лаві. - Дай мені дос­па­ти, а там кри­чи хоч до ве­чо­ра.

- Вставай! Он архієрей приїхав! - гук­ну­ла Про­ко­по­вич­ка.

- Авжеж! Підду­риш! Підду­ри сво­го батька дур­но­го, - ска­зав Про­ко­по­вич і пе­ре­ки­нув­ся до стіни та й захріп.

Жінка вже бо­яла­ся йо­го зачіпа­ти, бо зна­ла, що він спро­сон­ня б'ється. Во­на пішла в ха­ту до Онисі на по­ра­ду.

Онися по­ход­жа­ла по світлиці та лу­за­ла насіння, не­на­че нічо­го та­ко­го страш­но­го й не тра­пи­лось. Ма­ти приміти­ла бай­дуж­ний вид. Її взя­ла злість, що всім бай­ду­же про те ли­хо, а їй самій прий­шлось бідка­тись за всіх.

- Походжай, до­ню, та насінняч­ко лу­зай! - про­мо­ви­ла Про­ко­по­вич­ка лас­ка­во, але з от­ру­тою в сло­вах.

- А що ж маю ро­би­ти? Хіба ся­ду та бу­ду сльози ли­ти? - ска­за­ла бай­дуж­ним то­ном Они­ся.

- Лучче сядь та плач! - крик­ну­ла Про­ко­по­вич­ка.

- Я, ма­мо, не з таківських, що пла­чуть, - ска­за­ла Они­ся й все собі по­ход­жа­ла та насіння лу­за­ла.

- Як не з таківських, то про ме­не йди заміж за ка­ра­пи­шансько­го дя­ка, бо те­пер по­па­дею не бу­деш.

- То й піду! Оце ве­ли­ке ли­хо! Хіба дяк не чо­ловік?

- Який він чо­ловік! Бу­деш цілу зи­му бо­са хо­ди­ти та гор­щи­ком во­ду но­си­ти!

- Аби не діря­вий гор­щик, то й но­си­ти­му, - ска­за­ла Они­ся, див­ля­чись у вікно та лу­за­ючи насіння.

- Хіба ж ти ду­маєш за йо­го йти заміж? - крик­ну­ла Про­ко­по­вич­ка.

- Атож! А хіба що?

- А те, що він по­пом у Вільша­ниці не бу­де! А яка ж дру­га гро­ма­да ви­бе­ре та­ко­го дур­ня за по­па?

- Харитін не ду­рень. Я йо­го люб­лю й за йо­го піду заміж, хоч би я навіки зос­та­лась дя­чи­хою, - ска­за­ла Они­ся, заг­ля­да­ючи у вікно.

Якби Они­ся не ди­ви­лась у вікно, а гля­ну­ла на матір, то ма­ти, мо­же б, ста­ла м'якіша й спокійніша. Бай­дужість доч­чи­на драж­ни­ла її.

- То ти підеш за то­го дя­ка, за ту че­хо­ню? Ба не підеш! - крик­ну­ла ма­ти

- Ба піду й за че­хо­ню! - ти­хо ска­за­ла Они­ся, здер­жу­ючи гнів.

- Ба не підеш, бо ми те­бе не од­да­мо!

- Я й са­ма піду! Хіба я ма­ленька, щоб ви ме­не од­да­ва­ли?

- То ми тобі нічо­го не да­мо. Підеш до йо­го хіба пішки в Ка­ра­пиші!

- То й пішки піду, - це мені не за­ва­жить.

- Пху на то­го дур­но­го дя­ка! Та він же обміняв свя­тий хліб, а до те­бе й сло­ва не про­мо­вив. Ото знай­шла ро­зум!

- Тим він мені й спо­до­бав­ся. Як­би в йо­го був язик та­кий дов­гий, як в ме­не, я б йо­му нак­ла­ла пов­ний віз гар­бузів, як ва­шо­му ака­демістові. Я й са­ма на­го­во­рю за трьох.

- Як ти йо­му не нак­ла­деш гар­бузів, то я йо­му нак­ла­ду не то в віз, а в йо­го го­ло­ву. Бо в йо­го го­ло­ва та­ка зав­ро­зумнішки, як гар­буз.

- І, вже ва­ше ми­ну­ло. Не час вам гар­бу­зу­ва­ти. А я