Українська література » Класика » Не той став - Нечуй-Левицький

Не той став - Нечуй-Левицький

Читаємо онлайн Не той став - Нечуй-Левицький
на ко­ро­мислі в кри­ни­цю, а Со­ломія підве­ла го­ло­ву, вдру­ге блис­ну­ла очи­ма на Ро­ма­на і знов вту­пи­ла очі в кри­ни­цю. Ро­ман знов по­чув, що на йо­го ніби впа­ла блис­кав­ка, і по­чер­вонів. Той блиск га­ря­чих очей не­на­че об­си­пав йо­го жа­ром. Со­ломія приміти­ла, що на йо­го що­ках вис­ту­пи­ли легкі рум'янці.

Роман мов­чав. Він був ти­хий на вда­чу, не­го­во­рю­чий і ду­же несміли­вий: ніко­ли він не зачіпав ні однієї дівчи­ни ні сло­ва­ми, ні жар­та­ми. Со­ломія бу­ла та­ка про­вор­на та сміли­ва, що ніко­го не ми­на­ла своїм язи­ком.


- Романе, що ти там ро­биш в вер­бах? - по­ча­ла зачіпа­ти йо­го Со­ломія.


- А що ж я роб­лю? Стою та див­люсь, - ти­хо обізвав­ся Ро­ман і осміхнув­ся якось по-ди­тячій.


- На що ж то ти ди­виш­ся? На кри­ни­цю чи на мої відра?


- Дивлюся і на кри­ни­цю, і на відра: див­люсь, бо очі маю, - знов обізвав­ся Ро­ман і засміявся.


Соломії, оче­ви­дяч­ки, спо­до­ба­ло­ся, що Ро­ман наг­ля­дає на неї з сад­ка. Во­на вже не раз приміти­ла йо­го за ти­ном, ви­хо­дя­чи до кри­ниці по во­ду, але ще на­пев­но не зна­ла, на ко­го то він ви­зи­рає з-за кущів, хоч тро­хи до­га­ду­ва­лась, що він наг­ля­дає за нею.


Тим ча­сом до кри­ниці вибігли ще дві дівчи­ни, Со­ломіїні сусіди й при­ятельки. Во­ни пос­та­ви­ли відра ко­ло кри­ниці і по­ча­ли ба­ла­ка­ти з Со­ломією, за­був­ши і про свої відра, і про свою ро­бо­ту до­ма. Ро­ма­нові бу­ло ніяко­во сто­яти ко­ло ти­ну і ди­ви­тись на дівчат. Він одійшов од ти­ну і по­чав ни­ка­ти попід вер­ба­ми та поміж ку­ща­ми ка­ли­ни, роз­гор­тав кущі чор­ної смо­ро­ди­ни, ніби шу­кав стиг­лих ягід.


- Романе? Чо­го ти там шу­каєш в траві? Що ти там за­гу­бив? - знов гук­ну­ла на йо­го Со­ломія.


- Шукаю су­ниць!


- Романе! Мо­же, ти зби­раєш зілля на ча­ри? Ото ціка­во зна­ти, ко­го ти хо­чеш при­ча­ру­ва­ти отим зіллям, - зачіпа­ла хлоп­ця Со­ломія.


- Хіба я зна­хур, щоб ко­гось ча­ру­вав зіллям? - обізвав­ся Ро­ман. І з ти­ми сло­ва­ми він ки­нув нар­ва­те зілля до­до­лу, прис­ту­пив до ти­ну і знов спер­ся об хво­рост ліктем, пок­лав­ши свою яс­но­во­ло­су го­ло­ву на до­ло­ню. Він став сміливіший.


- Романе! Чом ти ніко­ли не ви­хо­диш до нас гу­ля­ти на ули­цю? - спи­та­ла Со­ломія.


- Тим, що не хо­чу. Я не люб­лю гур­ту, не люб­лю й гу­ля­ти в гурті.


- А як же йо­го гу­ля­ти не в гурті? - ска­за­ла Со­ломія і за­ре­го­та­лась го­лос­но та дрібно на всю ули­цю. Її білі, дрібні та рівні зу­би заб­ли­ща­ли, як два ра­зоч­ки біло­го на­мис­та. Ро­ман за­ди­вив­ся на ті дрібні білі зу­би, і чо­гось йо­му за­ба­жа­лось, щоб Со­ломія сміялась та ре­го­та­лась дов­го, щоб блис­ну­ли ще хоч раз ті зуб­ки, рівні та білі.


- Може, ти сам і в хре­щи­ка граєш отам під вер­ба­ми? - жар­ту­ва­ла Со­ломія і все сміялась, аж за­ли­ва­лась.


- А чом же! як ча­сом при­па­де охо­та, то й бігаю в хре­щи­ка попід вер­ба­ми од кут­ка го­ро­ду до кут­ка, - ска­зав Ро­ман, підніма­ючи са­мо­го се­бе на сміх, щоб сміши­ти Со­ломію: йо­му хотілось, щоб во­на ре­го­та­лась і блис­ка­ла зу­ба­ми та очи­ма.


- Бігаєш попід ти­ном од кут­ка до кут­ка? Ха-ха-ха! Я й не зна­ла, що хлопці гра­ють в та­ко­го хре­щи­ка, - сміялась Со­ломія, і од­ляс­ки її срібляс­то­го ре­го­ту аж лу­ною йшли попід вер­ба­ми.


Роман слу­хав той ве­се­лий регіт, не­на­че ве­се­лу пісню; він і собі ти­хо засміявся. Со­ломіїн ве­се­лий сміх не­на­че дра­ту­вав йо­го й ве­се­лив.


Одна дівчи­на, Ма­ру­ся, зга­да­ла про свої відра. Во­на наб­ра­ла во­ди з кри­ниці і пос­та­ви­ла відра на цям­ри­ни. Тре­тя дівчи­на і собі ки­ну­лась бра­ти во­ду і пос­та­ви­ла відра ко­ло кри­ниці. Од­на­че усі дівча­та й гад­ки не ма­ли йти до­до­му. Відра сто­яли, й дівча­та сто­яли ко­ло кри­ниці з ко­ро­мис­ла­ми в ру­ках. Ро­ман не ос­ту­пив­ся од ти­ну і все ди­вив­ся на дівчат. Кожній дівчині хотілось по­ба­ла­ка­ти і з Ро­ма­ном, і з при­ятелька­ми.


- Але чо­го ж це ми стоїмо та бай­ди­ки б'ємо? - обізва­ла­ся Ма­ру­ся. - Ме­не ма­ти жде: в нас же не­ма в діжці во­ди ані кра­пельки.


- Та постій тро­хи! Ма­ти підож­де, а ми по­ба­ла­каємо, - обізва­лась Со­ломія.


- Ой, бо­юся, щоб ма­ти не сер­ди­лись. Ко­ли б на ме­не виг­ля­да­ли з-за ти­ну чорні очі та ще й під чор­ни­ми бро­ва­ми, то я б іще тро­хи пос­то­яла, - ска­за­ла Ма­ру­ся, зир­нув­ши на Ро­ма­на ско­са і осміхнув­шись.


- Ото яка ве­ред­ли­ва! - обізвав­ся Ро­ман. - Мо­же, й тобі, Со­ломіє, хо­четься, щоб і на те­бе з-за ти­ну виг­ля­да­ли чорні очі та ще й під чор­ни­ми бро­ва­ми? - насмілив­ся обізва­тись Ро­ман.


- Мені? Не ска­жу! Не­хай кор­тить. Як вий­деш на ули­цю, то я тобі там ска­жу, а тут не ска­жу, - про­мо­ви­ла Со­ломія.


Маруся по­ча­ла бра­ти відра на ко­ро­мис­ло. Во­на не встиг­ла на­че­пи­ти на ко­ро­мис­ло дру­го­го відра, а Со­ломія про­вор­но вхо­пи­ла Ма­ру­си­не відро і ви­ли­ла з йо­го во­ду в кри­ни­цю. Знов ве­се­лий регіт за­лу­нав попід вер­ба­ми.


- Соломіє! ти чортз­на-що ро­биш: ллєш во­ду в кри­ни­цю, не­на­че в кри­ниці во­ди ма­ло й без то­го, - ска­за­ла Ма­ру­ся.


- А справді я ллю во­ду в во­ду. Луч­че пол­лю су­хий тин: мо­же, ви­рос­те, - ска­за­ла Со­ломія і з ти­ми сло­ва­ми вхо­пи­ла відро, кот­ре сто­яло ко­ло кри­ниці, і ви­ли­ла во­ду на тин, прос­то до Ро­ма­на; потім наб­ра­ла во­ди з дру­го­го відра повні при­горщі і хлюп­ну­ла на Ро­ма­на. Ро­ман по­дав­ся за кущі. Со­ломія вхо­пи­ла відро в ру­ки, прибігла до ти­ну і по­ча­ла бриз­ка­ти во­дою на кущ, де сто­яв Ро­ман. Він схо­вав­ся далі за ка­ли­ну.


Дівчата підня­ли регіт на всю ули­цю. Со­ломія, в'юнка та про­вор­на, як дзиґа, біга­ла та кру­ти­лась ко­ло кри­ниці, вхо­пи­ла з цям­ри­ни своє відро з во­дою, знов побігла до ти­ну і бриз­ка­ла на кущ ка­ли­ни. Ро­ман втік далі в кущі і там схо­вав­ся.


- Оце здуріла зовсім сьогодні! - кри­ча­ла Ма­ру­ся. - Ко­ли так, то й я не дам тобі наб­ра­ти во­ди.


І Ма­ру­ся вхо­пи­ла Со­ломіїне відро і ви­ли­ла во­ду в кри­ни­цю. Ро­ман знов вий­шов по­ти­хеньку з кущів, прис­ту­пив до ти­ну і знов спокійно спер­ся об тин, пок­лав­ши свою ку­че­ря­ву го­ло­ву на до­ло­ню. Со­ломії зда­ло­ся, що з'за лісу, з-за зе­ле­но­го са­ду ніби зійшов пов­ний, пиш­ний місяць і гля­нув на зем­лю, гля­нув прос­то на неї і об­си­пав її ти­хим, яс­ним світом, їй ста­ло на душі радісно, ве­се­ло. Во­на ре­го­та­лась, пус­ту­ва­ла, жар­ту­ва­ла. Ма­ру­ся ви­тяг­ла во­ду з кри­ниці дру­гий раз. Со­ломія знов ки­ну­лась до відер і хотіла ви­ли­ти во­ду в кри­ни­цю, її тонкі, довгі пальці, вузькі до­лоні вче­пи­лись п'явка­ми в дуж­ку. Ма­ру­ся ки­ну­лась ви­ри­ва­ти своє відро з її рук. Підняв­ся регіт, га­лас. Ро­ман

Відгуки про книгу Не той став - Нечуй-Левицький (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: