Гайдамаччина - Мордовець Данило
І при всьому тому, цей народ майже поголовно став вбивцею, яким 1774 року став і великоруський народ, який вочевидь, до 1774 безмовно терпів і поміщиче засікання, і воєводський грабіж, і московську тяганину, і канцелярські "пристрасні" батоги, і комендантські зелені шпіцрутени. Людина нелегко зважується на вбивство, і якщо вже вирішує вбити когось, то у такому випадку вона тільки робить невільний важкий, але неминучий вибір з двох зол — або самій бути вбитою, загинути на шибениці, померти від цинги у тюрмі, сконати з голоду, або, щоб врятувати себе — вбити іншого. Такий самий болісний, але неминучий вибір належало зробити у XVIII столітті і південно-російському народу кожного разу, коли він змушений був братися за гвинтівку, за цеп або за дубину. Такий самий вибір випав йому на долю і перед гайдамаччинною, що ми й покажемо у послідовності фактів на нижче поданих сторінках.
Ці факти ми знаходимо у законах, з допомогою яких керували південно-російським народом, у суспільному та економічному ладу, що довів до зубожіння на благословенній плодючістю землі, у ставленні до влади, до поляків, до поміщиків, як чужих, польських, так і до своїх, кревних, у багатьох інших сферах життя. Все це ми покажемо послідовно.
Південно-російський народ був доведений до жахливого стану, а через це і до ножа — по-перше, неподобством законів, що ним керували.
Основним законом, що керував південно-російським народом і віддавав його у кабалу як пану-поляку, так і пану-українцю, був Статут Литовський. Цей дивовижний юридичний кодекс, в основі якого були республіканські форми законодавства, діяв у XVI столітті, а також продовжував діяти і в XVIII столітті, тоді як одна половина Малоросії була під монархічним протекторатом Росії, а друга — під республіканською опікою Речі Посполитої. Поруч з республіканським кодексом, сповненим найбільш варварськими абсурдами (про них йтиметься нижче), діяли так звані великоруські "государеві укази", що виходили з принципу самодержавної влади. А поруч стояли й юридичні абсурди так званого Магдебурзького права, в якому юридичних безглуздь найжорстокішого змісту було не менш, ніж у Литовському Статуті, і вони видавали з головою слабкого сильному, бідного багатому. Цій юридичній плутанині допомагало ще й Бог зна навіщо приліплене сюди саксонське право чи так званий "саксонський порядок", — і до цих чотирьох збірок абсурдів, за свідченням сучасника, відомого Теплова, звертались тодішні юристи і судді, аби будь-яку людську справу і людський стан зробити безвихідним. Ці законодавства чотирьох різних форм і напрямків, із зовсім протилежними основами та одна одну заперечуючими статтями, були здатні остаточно вбити юридичне та громадянське розуміння народу, і вони й справді вбили не тільки розуміння, а й сам народ, що виявляється непридатним до державного життя і згас політично, втративши свою автономію разом з тими розумними головами, які верховодили і Річчю Посполитою, і Малоросією і які їх занапастили.
У поняттях Литовського Статуту, які спадкоємно і незаймано передавались від XVI до XVIII століття, "людину простого стану", і "стан шляхетський" розділяла така прірва, котру подолати нікому не дозволялось, та ніхто б і не насмілився цього зробити. Шляхтич, який принижувався до якоїсь нешляхетської праці, плямував свою гідність, позбавлявся своїх прерогатив і став на один щабель з іншими "низькими" людьми: тільки насмілився він взяти до рук аршин і оселитися у місті з метою комерційних операцій — його вже викидали з зачарованого кола шляхетських вільностей. Чесна праця вже плямувала благородну людину. Так само, як і бути ріднею людей низької породи. Удовиця-шляхтянка, яка вирішила вийти заміж за чоловіка "простого стану", навіки втрачала всю свою власність, і тільки ту, що мала від свого чоловіка, а й навіть свій посаг, свою "вітчизну і материзму".
Діти, що народилися від шляхтича і не шляхтянки, належать до благородного стану батька, але з обмовкою, щоб "ремеслом і шинком не жили, і ліктем не міряли", себто не були б купцями; однак, і такий шляхтич, що принизився до ремесла чи аршина ("Лікоть"), "якби шинок і ремесло міщанське і холопське покинув і вчинки шляхетські лицарські наслідував", то знову повертався до стану благородних. Людина, що народилася у простому стані, ніколи не могла набути ні шляхетських прав (хіба що за якісь лицарські доблесті), ні досягти якоїсь посади. Купівля подземельної власності вважалася недійсною і могла бути забраною колишнім господарем, незважаючи на давність володіння.
Карні закони відзначалися вже чисто драконівською жорстокістю, але знову ж таки лише стосовно "низьких" людей. Вбивство дружини чоловіком, сестри братом, брата сестрою та взагалі рівних рівними каралося смертю без будь-якого підсилюючого страту епітета; але якщо холоп завдавав шляхтичу тільки рану, то карався, за термінологією статуту, "строго горлом" (srogo garłem) і, як зрадник, підлягав четвертуванню, що, власне, було не легше від страти за отцевбивство: винного у цьому возили ринком, шматуючи тіло кліщами, потім саджали у шкіряний мішок разом з собакою, півнем, вужом і кішкою, зашивали у мішку і топили у найглибшому місці ріки чи озера. Якби люди простого стану вбили шляхтича, то скільки б їх не було усі каралися смертю, хоч там і сказано, що "три голови простих кладуть за одну шляхетську" — і тільки.
Навіть євреї, яких зневажали усі, ставилися законом вище за південно-російських селян і навіть купців. Перехрещений єврей робився шляхтичем не тільки сам особисто, а й усе його сімейство і нащадки набували дворянських прав назавжди, відтак південно-російський селянин, при всьому жаху, що викликав у нього єврей-орендатор, не міг не жалкувати, що народився христианіном.
Такі юридичні неоковирності не рідкісні у статуті. Селянин був нижчий від усього, що тільки могло існувати на його землях, в його рідному краї. Татарин, ворог христианства в очах всієї Європи, та й самих законодавців, особистий ворог Речі Посполитої та її інтересів, навіть він мав більше захисту у законі цього краю, ніж його власний народ, хай навіть цей татарин займався наднизькими ремеслами, продажем скотини, дубленням шкіри, тощо, що взагалі вважалося принизливим.
Звичайна річ, що такі закони захищали тільки того, хто зовсім не мав потреби у цьому і навіть взагалі у будь-якому законі, і не захищали того, хто лише у законі і міг шукати прихистку від утисків сильного. Не дивно, що під такими законами народ жив і не забігав світ за очі лише через те, через що арештант не може біжати, не подолавши міцного замка в’язниці, але як тільки така можливість знаходилася, він відразу ж тікав у степ — чи до запорожців, чи до гайдамаків — все одно, тільки б не лишатися там, де жити вже було не сила. Не дивно, що південно-російський народ, зовсім не схильний за натурою до вбивств, якого і статистика ставить за числом скоєних вбивств нижче від великоруса або інородця, якому, врешті, дорікають навіть за надмірну апатію і неповороткість, не дивно, наголошуємо, що такий народ раптом виявляється затятим вбивцею, поголовно проливає кров, ніби у сп’янінні, не розбираючи ні статі, ні віку. Дивно лише те, що для цього народу, доведеного до крайнього розпачу і у безвиході змушеного схопитися за ніж, у деяких істориків не знаходиться інших слів, ніж "негідник", "хижий звір", "люди підступні і жорстокі", ніби ті, хто довів їх до такого забуття усього людського, були меншими негідниками, і ніби ті, хто їх систематично грабував і безжально вбивав, мали менше підстав називатися хижими звірами, підступними і жорстокими.
На доказ того, що малоруські пани не гірше за поляків гнобили свій народ і довели його до гайдамаччини, ми маємо дорогоцінне свідчення людини, яка жила під час гайдамаччини і не належала ні до тих, хто приховував витівки поляків, ні до тих, хто замовчував вчинки малоруських панів. Свідчення це належить Григорію Миколайовичу Теплову, члену малоросійської колегії. За царювання Єлізавети Петрівни складена ним записка під назвою: "Про непорядки, що відбуваються від зловживання прав і звичаїв, підтверджених громадянами Малоросії". З правдивою наочністю він зображує безвідрадну картину стану тодішньої південної Росії і переважно південно-російського народу. Він не потурає ні польській, ні південно-російській стороні. У його викриттях "хижими звірами", "людьми жорстокими і підступними" постають не ті, хто з відчаю хапається за ніж, біжить у степи і ліси, а ті, хто їх доводить до цього. У цьому гріху винні усі, хто користувалися владою у південній Росії, стояли біля гетьманської булави, "отаманського пернача", словом, усі, хто не належав до народу, селян, голоти. Ото й були хижаки і гнобителі народу: у грабежу винні і гетьмани зі своїм почтом, і гетьманські дружини (дружина Скоропадського по смерті чоловіка захопила не тільки військову казну, а й ті гетьманські клейноди, якими вони як особи обрані користувалися довічно); хижаками і душителями не тільки народу, а й вільних козаків є сотники, полковники, єсаули, писарі, судді; а чим багатшим був поміщик, тим ширше йшов його грабіж, тим більше народу стогнало під його панською "владною рукою". Ні правильного суду, ні законного розподілу прав, ні майнового та особистого забезпечення — нічого не існувало у південній Росії XVIII століття: над усією країною панував деспотизм тільки тих осіб, які встигли захопити силою і обманом хто булаву, хто пернач, хто військову чорнильницю з пером (секретарське здобуття), хто побільше награбував землі, лісів, млинів, заводів, рибних ловитв і пасік.
Рідко народ, яким би він не був, з докором говорить про свою власну країну, чи у піснях, чи в переказах, а південно-російський народ і досі з докором говорить про свою благословенну Україну. І досі українець не добром згадує своє минуле:
Як од кумівщини та до хмельнищини,
Як од хмельнищини та до брянщини.
Як од брянщини та й до сєго ж бо дня,
Як у землі кралевській та добра не було…
І справді не було добра у південній Росії, як про це свідчать письмові документи того часу.
Відносно правління старшин Теплов говорить загальною різкою фразою, що "все тоді, перетворене на свавілля, не правом і законом керувалося, а силою і кредитом старшин, які діяли серед простого народу, або краще сказати — обманом письменних людей".
