Пригоди бравого вояка Швейка - Ярослав Гашек
Панові Божетехові нічого іншого не залишалося, як тільки чекати, поки смеркнеться, потім він одягнув те лахміття волоцюги й пошкандибав до Праги. Він обминав головні вулиці, а прокрадався луками, стежками, аж раптом напоровся на жандармський патруль з Хухле. 540 Його заарештували як волоцюгу і другого дня вранці відвели на Збраслав до окружного суду, бо це так кожен міг би сказати, що він, мовляв, Йозеф Божетех з Праги, палітурник з Пршічної вулиці, номер шістнадцять.
Писар, який не дуже-то вмів по-чеському, зрозумів так, що обвинувачений повідомляє адресу свого спільника, і тому спитав ще раз:
- Ist das genau: Prag, № 16, Josef Bozetech? 541
- Чи мешкає він там зараз, не знаю,- відповів Швейк,- але тоді, в тисяча дев’ятсот восьмому році, він там мешкав. Дуже гарно оправляв книжки, але дуже довго, бо спочатку їх перечитував, а вже потім оправляв відповідно до їхнього змісту. Коли він робив чорну оправу, то книжку вже можна було не читати, бо наперед було відомо, що в цьому романі все кінчається дуже погано. Чи бажаєте ще якихось пояснень? Ага, щоб не забути. Він щодня просиджував у пивниці «Флеки» і розповідав зміст усіх книжок, які йому доводилося оправляти.
Майор підійшов до писаря і пошепки щось сказав, а той потім у протоколах і в усіх документах закреслив адресу нового вигаданого співзмовника Божетеха.
Це дивне судове засідання тяглося на манір польового суду, який улаштував голова генерал Фінк фон Фінкенштейн.
Так, як у когось буває примха збирати коробочки від сірників, так і той пан палко любив організовувати польові суди, хоч у більшості випадків це було проти військового судового статуту.
Цей генерал мав звичку говорити, що йому не потрібні ніякі слідчі, що він сам скличе суд, а за три години обвинувачений мусить висіти. Поки генерал був на фронті, нестачі в польових судах не відчувалося.
Так, як хтось регулярно кожного дня мусить зіграти партію в шахи, в більярд або «мар’яж», так цей знаменитий генерал щоденно влаштовував польові суди, головував там і проголошував дуже поважно і радо шах і мат обвинуваченому.
Людина сентиментальна написала б, що цей генерал мав на своєму сумлінні десятки людських жертв, особливо на сході, де він боровся, як говорив, з великоросійською агітацією поміж галицькими українцями. З його позицій, проте, не можемо сказати, що він взагалі мав когось на сумлінні.
На таке він не хворів. Коли за його наказом вішали вчителя, вчительку, православного священика або цілу родину на підставі вироку його польового суду, генерал так само спокійно повертався до своєї канцелярії, як повертається з шинку додому завзятий гравець у «мар’яж» і думає про те, як йому дали «флек», як він дав «ре», а вони «супре», він «туті», а вони «боти», як він виграв і набрав сто сім.
Він вважав вішання чимось звичайним і природним, свого роду хлібом щоденним, і при вироках досить часто забував про найяснішого монарха і вже навіть не говорив: «Іменем його величності вас засуджено на шибеницю»,- а просто заявляв: «Я вас засуджую».
Іноді він знаходив у вішанні й комічні сторони, про що одного разу написав навіть своїй дружині у Відень:
«...або, наприклад, моя люба, ти не можеш собі уявити, як я минулого разу насміявся. Кілька днів тому я засудив одного вчителя за шпигунство. Є тут у мене один дуже вправний фельдфебель, він їх усіх вішає. Має вже солідну практику, і це для нього свого роду спорт. Я вже був у своєму наметі, коли після вироку до мене прийшов той фельдфебель і питає, де повісити цього вчителя. Я кажу: на найближчому дереві. А тепер уяви собі весь комізм цієї ситуації. Ми були посеред степу, де, куди не глянь, нічого, крім трави, не побачиш. На цілі милі - жодного деревця. Але наказ є наказ. Тому фельдфебель узяв конвой і вчителя й поїхав шукати дерево. Повернулися аж увечері, і той учитель з ними. Фельдфебель прийшов до мене й знову питає: «На чому ж повісити цього типа?» Я його вилаяв, адже мій наказ був ясний: на найближчому дереві. Він сказав, що вранці спробує це зробити. Але на світанку прийшов до мене увесь блідий і доповів, що той учитель вночі зник. Мені це видалося дуже смішним, і я простив усім, хто біля нього вартував, а на додачу мені вдався дотепний жарт, чи не пішов, мовляв, той учитель сам шукати дерева для себе. Як бачиш, моя дорога, ми тут зовсім не нудимося. Скажи малому Вільгельмикові, що тато його цілує і незабаром надішле йому живого росіянина, і Вільгельмик їздитиме на ньому, як на коникові. Ще, моя дорога, пригадую один кумедний випадок. Недавно ми повісили одного єврея за шпигунство. Цей халамидник зустрівся нам на дорозі, хоч йому там не було чого робити. Він виправдувався, буцімто продає сигарети. Так от, він уже висів, але лише кілька секунд, бо мотузок урвався й він упав на землю, але зразу ж очухався й почав до мене кричати: «Пане генерале, я йду додому, ви мене вже повісили, а, згідно з законом, не можна двічі вішати за одну провину». Я зареготав,- і ми того єврея відпустили. У нас, моя люба, весело...»
Коли генерала Фінка призначили комендантом гарнізону фортеці Перемишль, йому вже не так часто траплялася нагода влаштовувати такі вистави. Тому він з великою радістю вхопився за випадок із Швейком.
Отак Швейк опинився перед цим тигром, який сидів у першому ряду за довгим столом, курив сигарету за сигаретою і наказував перекладати свідчення Швейка, схвально притакуючи при цьому головою. Майор запропонував телеграфом запитати бригаду, щоб вияснити, де зараз перебуває одинадцята маршова рота дев’яносто першого полку, до якої, згідно зі своїми зізнаннями, належить обвинувачений.
