Пригоди бравого вояка Швейка - Ярослав Гашек

кілька днів пройшли таку хресну путь, що один з них кинувся у Мальшу, а один утік з полку, і за два місяці від нього до казарм надійшов лист, буцімто він у Марокко став військовим міністром. Лишилося їх четверо, бо того, що топився в Мальші, врятували. Коли він стрибнув у річку, то від хвилювання забув, що вміє плавати і що відмінно склав іспит з плавання. Поклали його до лікарні, а там знову не знали, як з ним бути, чи вкривати його офіцерською ковдрою, чи звичайною солдатською. Нарешті знайшли вихід: не дали йому жодної, а лише загорнули в мокре простирадло, і він за півгодини попросився, щоб його відпустили до казарми. Це й був той самий кадет, якого зовсім ще мокрого увіпхнули до моєї камери. Він сидів зі мною, мабуть, чотири дні й розкошував, бо принаймні дістав харч, щоправда, арештантський, проте все ж таки харч, і, як говорив, відчув грунт під собою. На п’ятий день по нього прийшли, а за півгодини він вернувся по кашкет і з радості аж плакав. Каже мені: «Нарешті нашу справу вирішили. Від сьогодні нас, молодших кадетів, будуть замикати на гауптвахту разом із офіцерами, за харчі будемо доплачувати в офіцерську кухню, а годуватимуть нас, аж коли офіцери наїдяться. Спати будемо з солдатами, каву діставатимемо із солдатської кухні, а тютюн теж видаватимуть нам солдатський».

Тільки тепер фельдкурат Мартінець опам’ятався і перебив Швейка словами, які за своїм змістом нічого спільного не мали з попередньою розмовою.

- Так, так, любий сину, між небом і землею є речі, про які треба думати з полум’яним серцем і цілковитою вірою в безмежне милосердя Боже. Я прийшов до тебе, дорогий сину, з духовним напучуванням.

Він замовк, бо все якось виходило не так. Дорогою накреслив собі план промови, яка мала навести цього нещасного на роздуми про своє життя і сповнити його вірою, що на небі йому відпустяться всі гріхи, коли він покається й виявить щирий жаль.

Тепер він роздумував, як саме вести свою розмову далі, але Швейк випередив його запитанням, чи немає в нього сигарети.

Фельдкурат Мартінець досі не навчився курити. Це, власне, було єдине, що зберіг він із свого колишнього режиму. Часом у генерала Фінка, коли вже бував трохи напідпитку, пробував курити сигару «Британію», але його зразу вивертало, і тоді він мав таке відчуття, немов ангел-охоронець для остороги лоскоче його в горлі.

- Я не курю, любий сину,- з надзвичайною гідністю відповів він Швейкові.

- Дуже дивуюся,- сказав Швейк.- Я знав багато фельдкуратів, і всі вони диміли не гірше за гуральню на Зліхові. Я взагалі не можу уявити собі фельдкурата, який би не курив і не пив. Я знав, правда, одного, що не курив, але він замість курива жував тютюн і під час проповіді запльовував, бувало, весь амвон. А ви звідки, пане фельдкурате?

- З-під Нового Їчина,- смутним голосом озвався імператорсько-королівський панотець Мартінець.

- Так ви, може, знали, пане фельдкурате, Ружену Гаудрсову. Вона позаторік служила в одній винарні на Платнержській вулиці в Празі й потягла до суду відразу вісімнадцять чоловік, вимагаючи з них аліменти за батьківство, бо в неї народилися близнята. В одного з тих близнят одне око було блакитне, а друге каре. А в другого близнятка одне око сіре, а друге чорне. Отож вона й вирішила, що тут замішано четверо панів з такими очима, бо всі вони ходили до тієї винарні й щось там з нею мали. Крім того, одне з тих близнят було криве на ніжку, точнісінько як один радник з магістрату, що теж туди ходив. А друге мало шість пальців на одній нозі, як один депутат, що був у винарні щоденним гостем. Отож уявіть собі, пане фелькурате, що таких відвідувачів було там вісімнадцять, і ті близнята мали бодай одну прикмету від кожного з тих вісімнадцяти, з якими матуся ходила або до їх приватного мешкання, або до готелю. Нарешті суд вирішив, що при такому ярмарку батька встановити неможливо, тоді вона звернула все на власника винарні, де служила, і подала на нього в суд. Але він довів, що вже понад двадцять років імпотент, внаслідок операції після якогось запалення нижніх кінцівок. Нарешті її спровадили, пане фельдкурате, до вас, до Нового Їчина. З цього ясно, що хто хоче забагато, той звичайно дістане дулю з маком. Вона повинна була триматися одного і не говорити перед судом, буцімто одне близнятко від пана депутата, друге від радника магістратського або ще від когось іншого. Час народження дитини легко можна вирахувати. Тоді й тоді я з ним була в готелі, а тоді й тоді народила дитину, звичайно, якщо йдеться про нормальні пологи, пане фельдкурате. В таких готелях з кімнатами на годинку-дві завжди знайдеться за п’ятірку якийсь свідок-слуга або покоївка, готові заприсягнути, що він справді в ту ніч там з нею був і що вона сказала йому, коли йшла вниз по сходах: «А коли щось станеться?» А він їй на це відповів: «Не бійся, моя канімуро, 544 я піклуватимусь про дитину».

Фельдкурат замислився, бо вся духовна розрада видалася йому тепер дуже важкою справою, хоч він перед тим склав собі цілий план, що і як він буде говорити з улюбленим сином про найвище милосердя в день страшного суду, коли з могил з зашморгами на шиї встануть усі військові злочинці і ті, що покаялися, будуть помилувані, як той розбійник з Нового завіту.

Він приготував, мабуть, одну з найкращих духовних розрад. Вона мала складатися з трьох частин. У першій він ходів сказати, що смерть на шибениці легка, коли людина цілком уже помирилася з Богом. Військовий закон карає винуватця за зраду найяснішого монарха, батька всіх солдатів, тому найменшу їхню провину треба розглядати як убивство батька, як зганьблення батька. Далі він хотів розвинути свою теорію про те, що найясніший монарх є володарем з ласки Божої, і Бог настановив його керувати світськими справами так, як папу римського керувати справами духовними. Отже, зрада імператора - це зрада, вчинена проти самого Господа Бога, і тому військового злочинця, крім зашморгу, чекає ще вічна кара і вічне прокляття. Але якщо світське правосуддя, зважаючи на військову дисципліну, не може скасувати вироку і змушене злочинця повісити, то ще не все втрачено, коли йдеться про другу - вічну кару. Людина