Пригоди бравого вояка Швейка - Ярослав Гашек

- Ich melde gehorsamst, Herr Feldwebl! 530

- Ану, мотай звідси! Бачиш, я працюю! - Обличчя фельдфебеля набрало виразу людини, до краю змореної працею.

Швейк козирнув і попрямував до полонених, подумавши при цьому: «Муки, прийняті заради найяснішого монарха, принесуть свої плоди».

Звичайно, трохи гірше було із складанням того списку. Полонені довго не могли зрозуміти, що їм треба називати своє прізвище. Швейк багато чого бачив у своєму житті, але все ж таки ці татарські, грузинські і мордовські імена не лізли йому в голову. «Ніхто мені не повірить,- подумав Швейк,- що в когось на світі можуть бути такі прізвища, як у цих татар: Муглагалей Абдрахманов, Беймурат Аллагалі, Джередже Чердедже, Давлатбалей Нурдагалієв тощо. У нас прізвища набагато кращі. Наприклад, у священика в Жівогошті прізвище Вобейда». 531

Швейк увесь час ходив між вишикуваними рядами полонених, а вони один за одним вигукували свої імена та прізвища: Джіндралей Ганемалей, Бабамулей Мірзагалі тощо.

- Як це ти язика собі не зламаєш,- говорив кожному з них Швейк, добродушно посміхаючись.- Воно куди зручніше такі імена і прізвища, як у нас: Богуслав Штепанек, Ярослав Матоушек або Ружена Свободова.

Коли, нарешті, із страшними муками Швейк переписав усіх цих Бабула Галлеє, Худжі Муджі, він вирішив ще раз пояснити фельдфебелеві-перекладачу, що він жертва помилки, що по дорозі, коли його гнали разом з полоненими, він кілька разів даремно хотів домогтися справедливості.

Фельдфебель-перекладач уже зранку був трохи напідпитку, а тепер зовсім утратив здатність що-небудь розуміти. Перед ним лежала сторінка оголошень якоїсь німецької газети, і він виспівував надруковані в газеті оголошення на мотив маршу Радецького: «Міняю грамофон на дитячий візочок». «Купую бите зелене та біле віконне скло», «Рахувати і складати звіти та баланси навчиться кожний, хто скінчить заочні курси бухгалтерії» та інше.

До деяких оголошень мелодія маршу не підходила, але фельдфебель доклав усіх зусиль, щоб перемогти ці перешкоди, і тому в такт гатив кулаком об стіл і тупотів ногами. Його вуса, склеєні контушівкою, стирчали в різні боки, немов хтось увіткнув йому в кожну щоку по засохлому квачу від гуміарабіку. Його запухлі очі, правда, помітили Швейка, але це відкриття не викликало ніякої реакції, він лише перестав гупати кулаком і тупотіти. Зате почав барабанити по стільці, виспівуючи на мотив «Ich weiss nicht, was soll es bedeuten» 532 оголошення: «Кароліна Дрегер, повитуха, пропонує свої послуги шановним дамам у всіх випадках...»

Він співав усе тихіше й тихіше, аж поки нарешті замовк, нерухомо втупившись у велику сторінку оголошень, і тим дав Швейкові змогу розповісти про своє нещастя, на що Швейкові ледь-ледь вистачало його скромних знань німецької мови.

Швейк почав з того, що він усе ж таки мав рацію, коли йшов на Фельштин понад струмком, і він не винний, що якийсь там невідомий російський солдат утік з полону і купається в ставку, повз який він, Швейк, мусив іти, бо це ж був його обов’язок як квартир’єра йти найкоротшою дорогою на Фельштин. Росіянин, тільки-но його побачив, утік, залишивши в кущах своє обмундирування. А він, Швейк, не раз чув, що на фронті з метою розвідки використовується форма вбитих ворогів, і тому на цей випадок приміряв залишену форму, аби перевірити, як у такому випадку він почуватиме себе в чужій формі.

Роз’яснивши цю помилку, Швейк зрозумів, що говорив на вітер, бо фельдфебель заснув ще раніше, ніж Швейк дійшов до ставка. Швейк наблизився до нього і доторкнувся до його плеча; цього було досить, щоб фельдфебель упав із стільця на підлогу, де спокійно спав далі.

- Перепрошую, пане фельдфебелю,- сказав Швейк і, козирнувши, вийшов з канцелярії.

Рано-вранці військово-будівельне командування змінило диспозицію і вирішило групу полонених, у якій був Швейк, відправити прямо до Перемишля на відбудову залізничної колії Перемишль - Любачів.

Отож усе лишилося по-давньому, і Швейкова одіссея між російськими полоненими тривала далі. Угорці-конвоїри гнали всіх швидкими темпами вперед.

В одному селі на перепочинку полонені зустрілися з обозним відділом. Біля возів стояв офіцер і дивився на полонених. Швейк вискочив з шеренги, виструнчився перед офіцером і вигукнув: «Herr Leutnant, ich melde gehorsamst!» Але більше нічого не встиг сказати, бо зразу до нього підскочили двоє солдатів-мадярів і штовханами в спину знову запхали назад поміж полонених.

Офіцер кинув услід йому недокурок сигарети, який швидко підняв інший полонений і став докурювати. Потім офіцер пояснив капралові, який стояв біля нього, що в Росії є німці-колоністи, вони теж мусять воювати.

Аж до самого Перемишля у Швейка не було нагоди поскаржитися, що він, власне, ординарець одинадцятої маршової роти дев’яносто першого полку. Це стало можливим тільки в Перемишлі, коли їх звечора загнали до зруйнованого форту у внутрішній зоні фортеці, де збереглися цілими стайні для коней фортечної артилерії.

У настеленій там соломі було стільки вошей, що вони аж ворушили короткі стебла, немовби це були не воші, а мурашки, які тягнуть матеріал на будову свого мурашника.

Полоненим тут роздали трохи чорної бурди з чистого цикорію і по шматку цвілого кукурудзяного хліба.

Потім їх прийняв майор Вольф, тогочасний володар усіх полонених, яких надсилали сюди на відбудову Перемишльської фортеці та її околиць. Це був дуже сумлінний чоловік. Він тримав у себе цілий штаб перекладачів, які відбирали з полонених спеціалістів-будівників відповідно до їхнього таланту й освіти.

Майор Вольф убив собі в голову, нібито російські полонені прикидаються дурниками, бо часто на його запитання: «Чи вмієш будувати залізниці?» - вони стереотипно відповідали: «Ні про що не знаю, ні про що таке й не чув, я жив чесно, благородно».

Коли полонені вишикувалися перед майором Вольфом і всім його штабом, він спершу по-німецькому спитав, хто з них знає німецьку мову.

Швейк рішуче виступив уперед, виструнчився перед майором, козирнув і відрапортував, що розмовляє по-німецькому.

Майор Вольф, явно зрадівши, відразу ж запитав Швейка, чи він, бува, не інженер.

- Насмілюсь доповісти, пане майоре,- відповів Швейк.- Я не інженер, але ординарець одинадцятої маршової роти австрійського дев’яносто першого полку. Я потрапив до вас у полон. Це сталося так, пане майоре...

- Що таке? - ревнув майор Вольф.

- Насмілюсь доповісти, пане майоре, це сталося так...

- Ви чех,- горлав далі майор Вольф.- Ви