Домбі і син - Чарльз Діккенс
А ось і доктор Блімбер на своїх учених ногах, і місіс Блімбер у блакитнім чепчику, ось і Корнелія зі своїми піщаного кольору кучериками й блискучими окулярами, що й досі, наче гробокоп, риється в могилах стародавніх мов. Ось столик, на якому він сидів, нещасний і чужий тут - «новачок», а ось, чути, туркочуть ті самі учні: у тому ж старому класі за тією ж системою вони живуть тим самим життям.
- Тутс! - каже доктор Блімбер.- Дуже радий вас бачити, Тутсе.
Містер Тутс хихотить у відповідь.
- І ще в такому гарному товаристві,- додає доктор Блімбер.
Містер Тутс, збуряковівши, пояснює, що випадково зустрівся з міс Домбі, а що міс Домбі хотілося - як і йому - відвідати старі місця, то вони прийшли разом.
- Вам, без сумніву, буде приємно заглянути до наших юних друзів, міс Домбі,- каже доктор Блімбер.- І ваших колишніх однокласників, Тутсе. Здається, до нашого маленького портику, відколи його покинув містер Тутс, не вступали нові учні? - звертається доктор Блімбер до Корнелії.
- Тільки Бісерстон,- відповідає Корнелія.
- А й правда,- каже доктор.- Для містера Тутса Бісерстон - нова людина.
Майже нова і для Флоренс, бо цей Бісерстон, що сидить у класі,- вже не юний містер Бісерстон з пансіону місіс Піпчін, а юнак при комірчику, краватці й годиннику. Все ж цей Бісерстон, що народився під якоюсь зловісною бенгальською зіркою, весь закаляний чорнилом, а його словник від постійного вжитку так спух, що не хоче закриватись і позіхає, ніби й справді втомився від безконечних приставань. Позіхає і його власник Бісерстон, якого доктор Блімбер вирощує під найвищим тиском, тільки в позіху Бісерстона є щось злосливо-недобре,- чули навіть, як він казав, що хотів би допасти старого Блімбера в Індії. А там його миттю кілька його (Бісерстонових) кулі затягли б у пущу й віддали за жертву тугам; 64 так що хай начувається.
Брігс усе ще довбе граніт науки,- так само і Тозер, і Джонсон, і вся решта; причому старші школярі здебільшого вправляються - і вельми ретельно - в забуванні того, що вивчили, коли були молодші. Все такі ж чемні й бліді, як і завжди, і серед них усе ще тяжко трудиться кощаворукий, щетиноголовий містер Пастир, Б. Г. Н.,- зараз його катеринка затялася на Геродоті, а інші валки лежать на полиці напохваті.
Візит незалежного Тутса збурив навіть цих поважних юних джентльменів: на нього дивляться з побожністю, як на людину, що переступила Рубікон і зареклася повертати назад, крадькома перешіптуються про крій його костюма та про його коштовні оздоби. Жовчний Бісерстон, якого не було тут за часів Тутса, удає перед молодшими учнями, ніби той його не цікавить, каже, що йому краще знати і що хотів би бачити, як він з’явиться з отими цяцьками в Бенгалії, де в Бісерстонової мами є смарагд, що належить йому і походить з ослінчика для ніг одного раджі. Отак!
Зачудування викликає й поява Флоренс, в яку негайно ж знову закохуються всі молоді джентльмени, опріч того ж таки жовчного Бісерстона, який не хоче закохуватись із духу противенства. Всіх проймають чорні заздрощі до Тутса, і Брігс висловлює думку, що, зрештою, не такий-то вже він і дорослий. Та цю обмову тут же зводить нанівець сам містер Тутс, голосно вітаючись з містером Пастирем, Б. Г. Н.: «Як ся маєш, Пастире?» - і запрошуючи його пообідати з ним сьогодні, в Бедфордському готелі,- після такого подвижництва Тутс міг би, якби хотів, оголосити себе таким же дорослим і зрілим, як Томас Парр, 65 і не почув би заперечень.
Всі потискають один одному руки, вклоняються, кожен юний джентльмен прагне витіснити містера Тутса з поля симпатій міс Домбі; а після того як містер Тутс пом’янув хихотінням свою колишню парту, Флоренс і він виходять разом із місіс Блімбер та Корнелією, і чують, як доктор Блімбер, виходячи останнім та зачиняючи двері, каже: «Джентльмени, поновімо наші заняття». Бо доктор у шепоті хвиль чує лиш це, і мало що іншого, і чує це протягом усього свого життя.
Потім Флоренс відлучається нишком і в супроводі місіс Блімбер та Корнелії йде нагору до старої спальні, а містер Тутс, відчуваючи, що він, як і будь-хто інший, буде там зайвий, стоїть під кабінетом, розмовляючи з доктором чи, радше, слухаючи, що йому говорить доктор, і дивується, чого цей кабінет здавався йому колись святилищем, а доктор, що своїми крученими ногами нагадував священний рояль,- страшним чоловіком. Флоренс незабаром повертається й починає прощатись; прощається й містер Тутс; і Діоген, що ввесь час немилосердно дрочив підсліпуватого молодика, стрілою вилітає з дверей і з радісним, задирливим гавкотінням мчить униз до берега, а Мелія та інші служниці з докторової господи визирають у вікно на горішнім поверсі і сміються: «Оце так Тутс!» - і кажуть про міс Домбі: «Правда, вона схожа на свого брата, тільки гарніша?».
Містер Тутс, що побачив був сльози на лиці Флоренс, коли вона повернулася зі спальні, тепер у розпачі й тривозі, і кається, що запропонував їй цей візит. Та скоро заспокоюється, бо Флоренс каже, що їй було там дуже приємно, і досить весело ділиться з ним своїми враженнями, поки вони крокують берегом моря. Голоси хвиль та її ніжний голос настільки полонять містера Тутса, що, коли біля будинку містера Домбі приходить пора прощатися, він не має вже й крихти волі, а коли Флоренс подає йому руку, не має сили пустити її.
- Вибачте, міс Домбі,- сумно лепече містер Тутс,- але якби ви дозволили щоб... щоб...
Усміхнено-невинний погляд Флоренс відбирає йому мову.
- Якби ви дозволили, щоб... якби не мали це за зухвальство, міс Домбі, щоб я... так, без ніяких підстав... міг, знаєте, сподіватися.
Флоренс запитливо дивиться
