Домбі і син - Чарльз Діккенс

Сидячи в жалобній кареті, кузен Фінікс упізнає дорогою незліченну кількість знайомих, але з пристойності не звертає на них уваги, тільки минаючи їх, уголос інформує містера Домбі: «Том Джонсон, з корковою ногою, ходить до Уайта. 66 Що, і ви тут, Томмі? Фоулі на чистокровній кобилі. Дівчата Смолдерів»,- і так далі. Під час поминальної служби, кузен Фінікс має пригнічений вигляд і зауважує, що в таких-от випадках чоловік хоч-не-хоч, а замислиться, що він, фактично кажучи, хиріє, і дійсно, коли служба кінчається, очі в нього мокрі. Та сумує він недовго - як і інші родичі та знайомі місіс Ск’ютон, один з яких, майор, всякчас розповідає в клубі, що вона ніколи не куталась як слід, а та ніби дівчина з голою спиною, що має постійний клопіт з повіками, попискуючи, каже, що вона, мабуть, була страшенно стара, померла від бозна-яких страхіть, і нічого про це й споминати.

Отож, мати Едіт лежить, не пом’янута своїми любими друзями, глухими до хвиль, що охрипли, шепочучи свою таємницю; глухими і сліпими, бо й не бачать вони ні земного піску, що брижами лежить на березі, ні білих рук, що в місячнім сяйві манять до далеких, незримих країв. Та все йде, як ішло віддавна на краю незнаного моря, і Едіт самотня стоїть над ним, і слухає шепіт хвиль, а біля ніг її лежать мокрі, викинуті ним водорості, що мають встелити їй життєву путь.

 

Розділ сорок другий. КОНФІДЕНЦІЙНОСТІ ТА ВИПАДКОВОСТІ

 

 

Позбувшись капітанових траурних штанів та зюйдвестки і вдягнувши добротну ліврею брунатного кольору, що, попри її вельми скромний і непретензійний вигляд, справді була пошита як не можна краще, Роб-Точильник, отак одмінившись зовні й цілковито зрікшись в душі капітана Катла й дерев’яного мічмана - крім тих поодиноких хвилин на дозвіллі, які він присвячував цій нерозлучній парі добродіїв, згадуючи,- і тут гучала радістю його порожня, безсоромна душа,- як ловко він позбувся їхнього товариства,- служив тепер у свого патрона, містера Турбота. Живучи в містера Турбота й обслуговуючи безпосередньо його особу, Роб, у страху й трепеті, не спускав своїх круглих очей з його білих зубів і відчував, що мусить тримати їх відкритими ширше, ніж будь-коли.

Навіть коли б він служив у могутнього чаклуна, а зуби ті були найпотужнішим чаклунським знаряддям,- і то б він боявся їх менше. У своєму патроні хлопець учував силу та владу, що поглинали всю його увагу й вимагали від нього цілковитої покори й послушенства. Навіть тоді, коли не було містера Турбота, він почувався не зовсім безпечно, думаючи про нього,- боявся, що його знову вхоплять за горло, як того ранку, коли він уперше зв’язався з ним, і що знову побачите, як кожен зуб просвічує його наскрізь і ставить йому на карб кожну його думку. Опиняючись з ним віч-на-віч, Роб так само не мав ніякого сумніву, що містер Турбот читає найпотаємніші його думки чи, при найменшому бажанні, міг би прочитати, як не сумнівався, що, дивлячись на нього, він його бачить. Влада ця була така цілковита і так підкоряла собі Роба, що той, не сміючи взагалі будь-що думати, тільки повнячись дедалі всеосяжнішим відчуттям невідпорної сили патрона, здатного зробити з ним усе, що захоче, торопів при ньому, силкуючись вгадати його бажання, передбачити його накази, а довколишнє не чув, не бачив і не помічав.

Роб і не питав себе, мабуть,- за такого стану то був би надто вже необачний вчинок,- чи не тому він так беззастережно піддався цьому впливові, що, як сам невиразно підозрював, патрон його досконало опанував деякі підступні науки, що їх він, у закладі Благодійних Точильників, недовчив. Однак, Роб, безперечно, захоплювався ним не менше, ніж боявся його. Очевидно, містер Турбот був краще обізнаний з джерелами своєї влади, що анітрохи не вичерпувалась, коли він користувався нею.

Того ж таки вечора, як він пішов від капітана, Роб, збувши свої голуби,- задешево навіть, бо поспішався,- подався прямісінько до містера Турбота і, піднесений, з розпашілим обличчям, що, здавалось, чекало на похвалу, став перед свого нового пана.

- Ах, лайдаче! - сказав містер Турбот, зиркнувши на його клунок.- Ти що,- кинув оце службу й прийшов до мене?

- Е... перепрошую, сер,- пробелькотів Роб.- Ви самі, як я був тут востаннє, казали...

- Я казав? - перебив містер Турбот.- Що ж я казав?

- Перепрошую, сер, ви нічого не казали, сер,- одповів Роб, застережений таким поворотом розмови й дуже зніяковілий.

Патрон глянув на нього, блиснувши яснами, і, насварившися пальцем, зауважив:

- Ти, я бачу, погано скінчиш, друже-волоцюже. Лиха тобі не минути.

- О, не кажіть так, сер! - скрикнув Роб, і ноги під ним затряслися.- Я нічого не хочу, сер,- тільки працювати на вас, сер, служити вам і чесно робити все, що мені скажуть, сер.

- І не інакше, як чесно робити все, що тобі скажуть,- відповів патрон,- коли хочеш мати справу зі мною.

- Так, я знаю, сер,- запевнив слухняний Роб.- Добре знаю, сер. Хай би ви тільки зволили взяти мене на спробу! А як хоч раз побачите, що я роблю не по вашій волі,- дозволяю вам убити мене!

- Ах ти, шельмо! - весело всміхнувся містер Турбот, одхиляючись на спинку свого крісла.- Та це ще дурниця проти того, що тебе чекає, коли б ти спробував обдурити мене.

- Так, так,- відповів прибитий Точильник,- я знаю, мене чекає жахлива кара, сер. Тільки я ніколи не піду на це, сер, навіть якби мені золоті гінеї давали.

Надії його на похвалу не справдилися, і геть згнічений Точильник стояв, дивлячись на свого патрона і намарно силкуючись відірвати від нього повний неспокою погляд,- мов будь-який задрипаний пес за подібних обставин.

- То ти, виходить, кинув стару службу й прийшов просити, щоб я узяв тебе до себе, га? - спитав містер Турбот.

- Так, якщо ваша ласка, сер,- відповів Роб, що діяв згідно з особистим розпорядженням патрона, але не посмів навіть натякнути на це і виправдовуватись.

- Гаразд,- мовив містер Турбот.- Ти знаєш мене, хлопче?

- Так, сер; з вашої ласки, сер,- бгаючи кашкета, відповів Роб, все ще пришпилений поглядом містера Турбота і даремно намагаючись звільнитися від нього.

- Ну, то дивись мені!