Домбі і син - Чарльз Діккенс

Едіт жалісливо схиляється над нею, щось говорить. Стара повиває руками їй шию і каже, з жахом в очах:

- Едіт! Їдьмо вже назад, їдьмо додому. Ти правду говориш, що я вернуся додому?

- Так, мамо, так.

- А те, що той казав... як його... ніколи вони мені голови не тримаються... майор... те жахливе слово, коли ми від’їздили... це неправда? Едіт! - вона скрикує і дивиться пильно-пильно: - Це ж не те, що він казав?

Щоночі горить свічка у вікні, щоночі лежить на ліжку стара жінка, а біля неї сидить Едіт, і невгамовні хвилі цілісіньку ніч волають до них обох. Щоночі охриплі хвилі шепочуть свою таємницю; пісок брижами лежить на березі; морські птахи шугають і ширяють піднебессям; вітер та хмари летять незвіданими своїми шляхами, а білі руки вітрил у місячнім сяєві манять до далеких незримих країв.

Стара жінка й далі дивиться в куток, де камінна рука - рука якоїсь надгробної статуї, каже вона,- звелася, щоб її вдарити. Нарешті рука падає, і на ліжку лежить оніміла стара, скарлючена, зморщена і вже наполовину мертва.

Цю розмальовану й потиньковану, ніби сонцеві на глум, постать щодня витягають на люди; дорогою вона визирає доброго старенького створіння, що було такою чудовою матір’ю, і кривиться, не бачачи його серед юрби. Цю постать часто привозять на самий край моря, де вона лежить годинами, та ніякий вітер не годен навіяти їй свіжості, і в мурмотінні океану нема для неї втішного слова. Вона годинами лежить там, і дослухається, але мова хвиль темна та гнітюча для неї, острах лежить на її виду, а коли очі її блукають в морському просторі, вони бачать лише широку смугу безнадії, що простяглася між землею та небом.

Флоренс вона бачить рідко, а коли бачить, то злоститься та кривиться. Едіт завжди коло неї й не підпускає дівчини до старої, і Флоренс, у своїм ліжку, тремтить від думки про таку смерть, і часто прокидається, гадаючи, що вона вже прийшла. Ніхто не доглядає стару - тільки Едіт. Краще, щоб її бачило якнайменше очей, і дочка самотньо пильнує коло її ложа.

Аж ось затінене обличчя заходить ще глибшою тінню, гострі риси ще дужче загострюються, туман перед очима стає пеленою, що повністю застить померхлий світ. Сліпі руки блукають по ковдрі, стикаються кволими долонями й тягнуться до дочки, і голос,- не схожий на її голос, не схожий на жоден з голосів, якими говорять смертні,- каже: «Я ж вигодувала тебе!»

Едіт, без єдиної сльозинки, стає навколішки, щоб приблизити свій голос до знемощілої голови, і питає:

- Мамо, ви чуєте мене?

Широко розплющивши очі, стара намагається кивнути.

- При гадуєте ніч перед моїм весіллям?

Голова не рухається, але по чомусь видно - так, пригадує.

- Я сказала тоді, що дарую вам вашу участь у цьому, і просила бога дарувати мені мою. Я сказала, що минуле для нас минулося, і знову кажу це. Поцілуйте мене, мамо.

Едіт торкається білих губ, і на мить усе тихне. За мить її мати, з її дівочим сміхом і мощами Клеопатри, зводиться на своєму ложі.

Запніть рожеві запони. Ще щось, крім вітру і хмар, летить своїм незвіданим шляхом. Запніть щільно рожеві запони!

Повідомлення про цю подію послано до Лондона містерові Домбі, і той чекає на кузена Фінікса, який і досі не вибрався до Баден-Бадена і теж щойно одержав повідомлення. Така добросерда натура, як кузен Фінікс,- людина на всякому весіллі чи похороні незамінна, та й, з огляду на його становище в родині, з ним випадає порадитися.

- Домбі,- каже кузен Фінікс,- свідчуся душею, мені надзвичайно прикро бачитися з вами з такої сумної нагоди. Бідна тітонька! Вона була до біса жвава жінка!

- Дуже жвава,- згоджується містер Домбі.

- І виглядала,- каже кузен Фінікс,- дуже, знаєте, молодо... коли порівняти. Запевняю вас, у день вашого весілля я думав, її вистачить ще років на двадцять. Фактично, я в Брукса навіть так і сказав був одному - малому Біллі Джоперу,- та ви, мабуть, його знаєте - ну, такий, з моноклем?

Містер Домбі хитає головою.

- Щодо похоронного обряду,- натякає він,- чи є у вас якісь міркування...

- Та, чесно кажучи,- одповідає кузен Фінікс, погладжуючи підборіддя,- я, їй-богу, не знаю. Є там у мене гробівець, у парку, тільки, боюся, він в поганому стані,- фактично кажучи, в чортзна-якому. Якби не те, що в мене не дуже жирно з готівкою, я б довів його до ладу, а так, скільки я знаю, там тепер за огорожею всякі піки-ніки влаштовують.

Містеру Домбі ясно, що це не піде.

- Є ще церквиця в нашому селі, надзвичайно симпатична,- задумано каже кузен Фінікс,- правдивий зразок англо-нормандського стилю,- її чудово змалювала леді Джейн Фінчбері - така у вузькому корсеті,- але її зіпсували побілкою, та й їхати туди не близький світ.

- Може, в самому Брайтоні? - висловлює гадку містер Домбі.

- Слово честі, Домбі, я думаю, кращого не знайти,- каже кузен Фінікс.- І близько, і місцевість гарна.

- А коли було б зручніше?..- питає містер Домбі.

- Я вважатиму за свій обов’язок,- каже кузен Фінікс,- бути того дня, який ви призначите. Я з великою втіхою (звісно, сумною втіхою) проведу мою бідну тітку до межі... фактично кажучи, до могили,- каже кузен Фінікс, так і не знайшовши кращого звороту.

- А якщо виїхати з міста у понеділок? - питається містер Домбі.

- Понеділок підходить мені з усіх боків,- відповідає кузен Фінікс.

Отож містер Домбі домовляється заїхати по кузена Фінікса в зазначений день і розкланюється. Кузен Фінікс одпроваджує його до сходів і каже на прощання: «Мені справді дуже прикро, Домбі, що вам доведеться мати стільки клопоту»,- на що містер Домбі відповідає: «Менше з тим».

Призначеного дня кузен Фінікс і Домбі зустрічаються і їдуть до Брайтона, де, уособлюючи собою всіх інших осиротілих друзів та родичів небіжки леді, супроводять її тлін до місця останнього спочинку.