Домбі і син - Чарльз Діккенс

Вона не озвалася ні словом. Єдине, що він побачив у дзеркалі,- це вираз гидливості, неначе він був павуком на стіні або тарганом на підлозі, якого вона не помітила,- чи, радше, павуком або тарганом, якого вона помітила, розчавила в ту мить, коли відверталась від нього, та так і покинула лежати між дохлої, бридкої черви.

Коло дверей він озирнувся на яскраво освітлену, пишну кімнату, на розкидані довкола прекрасні, блискотливі речі, на постать Едіт, що в розкішнім уборі сиділа перед дзеркалом, на обличчя її, в тому дзеркалі відбите, і подався в свою кімнату роздумів, несучи в собі образ усього цього і дивне, підсвідоме питання (що, бува, заблукає чоловікові в голову),- як усе це виглядатиме, коли він іще раз навідається сюди.

А поза тим містер Домбі був повен глибокої мовчанки, глибокої гідності та глибокої певності, що добувся свого,- й залишився такий і надалі.

Він не збирався їхати з дамами до Брайтона, але за сніданком у день їхнього від’їзду, тобто за день чи два, люб’язно повідомив Клеопатру, що незабаром завітає туди. Не можна було баритися з доставкою Клеопатри до будь-якого місця, корисного для її здоров’я, бо вона, здається, вже хилилась і була готова повернути землі свою частку праху.

Другого апоплексичного удару у неї не сталося, але стара ніяк не могла видужати від першого. Вона ще більше схудла та зморщилася, ще більше здитиніла, стала ще дивовижніше плутатись у думках та забуватись. Останнє проявлялось, між іншим, і в тому, що вона почала з’єднувати прізвища двох своїх зятів - живого й небіжчика - і здебільшого називала містера Домбі «Гренджбі», або «Домбер», або, не задумуючись, і так, і так.

Втім, вона все ще була юна, дуже юна і, квітнучи юністю, вийшла й до прощального сніданку - у новім, притьмом пошитім капелюшку та в дорожній сукні, вишитій та помережаній як платтячко перестарілого немовляти. Вдягнути її в той каверзний капелюшок було нелегко, як і нелегко було, вдягнувши, втримати його на бідолашній труській голові. Бо новий капелюшок мав не лише незбагненну здатність з’їжджати весь час набакир, а й вимагав постійного приплескування з боку покоївки Флаверс, яка і була приставлена виконувати цю службу під час сніданку.

- Ну, любий мій Гренджбі,- сказала місіс Ск’ютон,- ви повинні категорично обіц,- вона тепер вкорочувала деякі слова, а дедалі й зовсім пропускала,- що невдовзі приїдете до нас.

- Я допіру казав, мадам,- голосно й старанно мовив містер Домбі,- що приїду за день-два.

- Господь з вами, Домбер!

Тут майор, що прийшов попрощатися з дамами, і байдуже, мов якесь безсмертне створіння, витріщив на неї свої апоплексичні очі, проказав:

- Отакої, мадам,- то ви старого Джо не запрошуєте?

- А хто він такий, гадковий негідник? - пробелькотіла Клеопатра. Але Флаверс, що ляснула її по тім’ї, здається, повернула їй пам’ять, і вона додала: - О, та це ж ви про себе, погане ви створіння!

- З біса дивно, сер,- шепнув майор містерові Домбі.- Кепська справа. От що значить не закутуватись як слід! (Сам майор був застібнутий по підборіддя). Та про кого ж, як не про Джо, старого Джо Бегстока, Джозефа - вашого раба, мадам,- може говорити Дж. Б.? Ось! Ось він! Ось Бегсток як бик, мадам! - вигукнув майор, гучно гупнувши себе в груди.

- Люба моя Едіт... Гренджбі... движна річ, що майор...- ображено почала Клеопатра.

- Бегсток! Дж. Б.! - гукнув майор, бачачи, що вона не може пригадати його прізвище.

- Нехай, це не важливо,- сказала Клеопатра.- Едіт, голубко, ти ж знаєш, я ніколи не пам’ятала імен... Про що ж це я? А! движна річ, що стільки люд хоч мене відвідати. Та я ж ненадовго. Я ж повернуся. Хіба не мож зачекати, аж я повернуся?

Клеопатра, явно збентежена, обдивлялася всіх, хто сидів за столом.

- Я зовсім не хочу гостей, справді, не хочу,- мовила вона.- Трохи спокою... і все таке інше... більше нічого не трібно. Жодне огидне створінь не повинно ближатись до мене, доки не струсону з себе цього ціпеніння,- і, в моторошній спробі воскресити свої кокетливі манери, тицьнула віялом у майора, але натомість перекинула чашку містера Домбі, що сидів зовсім з іншого боку.

Потому вона прикликала до себе Візерса й доручила йому передати вказівки щодо деяких дрібних змін у її кімнаті, які мають бути зроблені ще до того, як вона повернеться, і починати слід негайно, бо важко сказати, як скоро вона повернеться, маючи купу різних зобов’язань і всіляких візитів. Візерс, з належною шанобливістю вислухав ці розпорядження й обіцяв, що все буде виконано, але коли відступив кілька кроків назад, то, здається, не міг стриматись, щоб не глянути якось дивно на майора, котрий не міг стриматись, щоб не глянути якось дивно на містера Домбі, котрий не міг стриматись, щоб не глянути якось дивно на Клеопатру, котра не могла стриматись, щоб не струсити капелюшок собі на одне око і не цокотіти ножем та виделкою так, немов грала на кастаньєтах.

Одна Едіт ні разу ні на кого не глянула, одну її, здається, не дивувало ніщо в її матері. Вона просто слухала її белькотання, щонайбільше повертаючи до неї голову, коли та щось їй говорила; відповідала їй кількома тихими словами, коли це було потрібно, іноді обривала її, коли та заговорювалась, чи упівслова навертала її думки на стежку, з якої вони збилися. Мати ж її, нестала у всьому, в одному була постійна - в потребі її бачити. Вона раз у раз поглядала на вродливе спокійне й суворе, як мармур, доччине обличчя,- то з якимсь боязким замилуванням, то з дурнуватим смішком, намагаючись викликати усмішку і в неї, то з вередливими сльозами на очах, скрушно похитуючи головою, коли не бачила в ньому уваги до себе, але завжди тягнучись до нього, і притягання це не мінялось, як інші її почуття, а цілком і незмінно володіло нею. Від Едіт погляд її часом перебігав на Флоренс, і знову на Едіт - можна сказати, метався; часом вона намагалася зосередити його на чомусь іншому, наче втікаючи від доччиного обличчя, та немов якась сила завертала його назад, хоч обличчя це ані разу не звернулося в її бік - хіба що до нього зверталися, ні разу не зачепило її