Домбі і син - Чарльз Діккенс
Так. Він мусив зненавидіти, і зненавидів, дарма що кілька промінчиків сяєва, в якому вона постала перед ним у той пам’ятний вечір повернення додому, часом пробивалися ще й тепер. Він знав, що дочка його гарна, не заперечував, що вона граційна та чарівлива і що ясний світанок її жіночості заскочив його зненацька. Але він навіть це обернув проти неї. Невиразно усвідомлюючи, що відрізав себе від інших сердець, тужачи за тим, що сам усе життя відпихав, він, цей нещасний чоловік, у своїх важких, нездорових думках ліпив викривлений образ власних правд і кривд і ним вигороджував себе проти неї. Чим більше достоїнств добачав він у ній на майбутнє, тим більші претензії був готовий висунути до неї, до її поваги й покори в минулому. Та й чи бачив він коли її повагу й покору? Чиє життя вона скрашувала - його чи Едіт? Кому першому відкрилася її врода - йому чи Едіт? Та ж вони, від самого дня її народження, ніколи не були як батько з дочкою! Вона завжди була чужа йому, завжди й скрізь ставала йому на перешкоді. А тепер бере участь у змові проти нього. Вже сама її врода зм’якшувала серця, черстві до нього, і ця протиприродна всепереможність ображала його.
Може, до цього додався і неясний голос батьківського почуття, що прокинулось в його серці,- все ж егоїстичного, викликаного лише вбогістю його теперішнього становища, порівнюючи з тим багатством, яке вона могла б унести в його життя. Може, й так, але він приглушував цей далекий грім гуркотом хвиль своєї пихи. Він не визнавав нічого, крім своєї пихи. І в цій писі - клубку протиріч, принижень і самокатувань - він її ненавидів.
Похмурому, оприскливому, впертому демонові, що опанував його душу, дружина його протиставила свою - відмінну й не меншу пиху. Їхнє життя ніколи б не було щасливим, але ніщо не могло так його знещасливити, як немилосердна, заповзята боротьба цих двох сил. Його пиха вимагала підтримки і визнання з її боку його величної зверхності. Вона ж радше пішла б на плаху і до останку не зводила б з нього погордливих очей, повних незворушно-спокійної зневаги. Ось яке визнання мав він од Едіт! Хіба він знав, які бурі, які боріння привели її до цієї вінценосної милості - його руки? Хіба він знав, за яку велику поступку зі свого боку вважала вона оту силувану згоду стати йому дружиною?
Містер Домбі поклав довести їй, що верховенство належить йому. Існувати повинна лише його воля. Він хотів бачити її гордою, але гордою за нього, а не всупереч йому. Черствіючи дедалі в своїй самотині, він часто чув, як Едіт виходить кудись чи повертається звідкись, залагоджуючи повсякденні справи світського життя й анітрохи не цікавлячись, приємно це йому чи ні, байдужа до його вподобань чи невподобань - так, ніби він був її грумом. Оця холодна, зверхня байдужість - його власний, безперечний атрибут, узурпований нею,- вражала його найболючіш, і він поклав за всяку ціну підкорити її своїй величній, могутній волі.
Він довго плекав цю думку, аж одного пізнього вечора, зачувши, що дружина повернулась додому, пішов до неї. Едіт, тільки-но відвідавши матір, сиділа сама, в розкішній сукні. На її обличчі були сум і задума, але таким він бачив його тільки з порога, бо за мить у дзеркалі перед нею, мов у рамці, з’явився так добре відомий йому образ похмурої, насупленої вроди.
- Місіс Домбі,- мовив він, увіходячи,- будь ласка, мені треба сказати вам кілька слів.
- Завтра,- відповіла Едіт.
- Краще тепер, мадам,- наполягав він.- Ви неправильно уявляєте собі своє становище. Я звик сам визначати час, а не щоб мені його визначали. Ви, я гадаю, не зовсім добре розумієте, хто я і що, місіс Домбі.
- Я гадаю, що розумію вас дуже добре,- відповіла Едіт.
Вона глянула на нього і, схрестивши на неспокійних грудях білі руки, що іскрилися золотом та самоцвітами, відвела очі.
Якби вона була не така гарна і не така велична в своїй холодній стриманості, то не здужала б пробити його гординю, даючи йому відчути власну приниженість. Але вона здужала, і він відчув це дуже гостро. Він озирнувся по кімнаті: скрізь він побачив порозкидувані в безладді багаті строї й розкішні оздоби та прикраси - порозкидувані не з недбальства чи з примхи, як подумав би він, а з упертої, погордливої зневаги до коштовних речей,- і почуття приниженості стало іще гострішим. Китиці квітів, плюмажі, самоцвіти, мережива, шовки, оксамити - куди б він не глянув, всюди він бачив розсипані, понехтувані, занедбані багатства. Навіть діаманти - його весільний подарунок - неспокійно здіймалися й опадали на її грудях, немов нетерпеливилися розірвати ланцюжок і розсипатись по підлозі, щоб вона могла наступити на них ногою.
Він відчував приниженість свого становища й не крився з цим. Церемонний і чужий серед усього цього багатства барв і блиску, чужий і скований перед його господинею, чия неприступна краса мінилася тим самим блиском, відбиваючись у кожній речі довкола, мов у скалці дзеркала, він почувався розгублено і недоладно. Все, що служило її повному зневаги самовладанню, не могло не дратувати його. Роздратований, злий на себе самого, він сів і анітрохи не в ліпшому настрої продовжив розмову:
- Нам з вами, місіс Домбі, конче потрібно прийти до певного порозуміння. Ваша поведінка не подобається мені, мадам.
Вона тільки скинула на нього погляд і знову відвела очі,- хоч могла б і годину говорити, а висловити менше.
- Ваша поведінка, місіс Домбі, повторюю, мені не до вподоби. Я вже мав нагоду просити вас, щоб її було змінено. Тепер я вимагаю.
- Ви вибрали слушну нагоду для ваших зауважень першого разу, сер, і знаходите слушну форму і слушні слова для них удруге. Ви вимагаєте! Від мене!
- Мадам,- сказав містер Домбі, прибравши найбільш нищівного зі своїх величних виглядів,- я зробив вас своєю дружиною. Ви носите моє ім’я. Ви
