Домбі і син - Чарльз Діккенс

- До кого ж із них ви ласкаво залічуєте мене? - спитала вона.

- Гадаю, що, мабуть, моя дружина повинна належати - і належить, хоче вона того чи ні,- до обох категорій, місіс Домбі.

Вона пильно подивилась на нього й затиснула тремтячі губи. Він бачив, як пульсують її груди, як, спалахнувши, пополотніло її обличчя. Все це він міг бачити і бачив. Не бачив він лише одного - як у найглибших тайниках її серця пульсує потай одне заспокійливе слово - «Флоренс».

Сліпий безумець, що мчить до безодні! Він гадав, що вона боїться його!

- Ви занадто марнотратні, мадам,- сказав містер Домбі.- Занадто екстравагантні. Ви витрачаєте великі гроші,- великі принаймні для більшості чоловіків,- підтримуючи знайомства, мені зовсім не потрібні, ба, навіть і геть неприємні для мене. Я змушений наполягати на грунтовних змінах у цьому. Я знаю, що жінки, вперше діставши в руки бодай десяту частину того, що доля віддала у ваше розпорядження, схильні впадати в крайнощі. У вас цих крайнощів було більше, ніж досить. Я хотів би, щоб цілком інший досвід, набутий місіс Гренджер, послужив наукою для місіс Домбі.

Знову пильний погляд, пульсуючі груди, тремтливі губи і обличчя, то багряне, то біле; знову шепіт із глибини - «Флоренс, Флоренс», що чується їй у битті її серця.

З кожною зміною, яку він бачив у ній, зростало його зарозуміле зухвальство. Роздмухане її колишньої зневагою та недавнім почуттям власного приниження не менше, ніж теперішнім її упокоренням (як це йому здавалось), воно вже не містилося в грудях і розривало всі пута. Ну, хто ж годен опиратися його високій волі й бажанню! Він поклав взяти гору над нею, і ось - дивіться!

- Звольте також зрозуміти, мадам,- вів далі містер Домбі тоном владного наказу,- що мене треба слухати й шанувати. Люди мусять бачити, що ви ставитесь до мене з пошаною й визнанням, мадам. Я звик до цього. Я вимагаю цього, бо це моє право. Коротше, я хочу цього. Вважаю, що то була б законна вдячність з вашого боку за всі ті блага, які вам випали, і, гадаю, ніхто не здивується ані моїм вимогам, ані вашому виконанню їх... для мене - для мене! - з притиском додав він.

У відповідь - ані слова. Обличчя не змінилося. І погляд теж.

- Ваша мати, місіс Домбі,- владно промовив він,- казала мені те, що, безперечно, і ви знаєте, а саме - їй для поправи здоров’я рекомендують Брайтон. Містер Турбот був такий люб’язний...

Вона раптом змінилася вмить. Обличчя та шия спалахнули, немов на них упав червоний, недобрий відсвіт західного сонця. Спостерігши цю зміну і витлумачивши її по-своєму, містер Домбі повторив:

- Містер Турбот був такий люб’язний, що з’їздив туди й найняв там будинок. Після повернення всіх до Лондона, я вживу деяких необхідних, як я вважаю, заходів, щоб краще провадити господарство. В тому числі запрошу на посаду економки певну місіс Піпчін з Брайтона (коли вона на це згодиться) - вельми шановану там незаможну особу, яка свого часу вже прислужилася моїй сім’ї в дуже відповідальній ситуації. Така господа, як наша, місіс Домбі, якою керують лише номінально, потребує досвідченої хазяйки.

Вона вже раніше змінила позу і тепер сиділа,- все так само пильно дивлячись на нього,- крутячи браслет на руці,- крутила не легким, по-жіночому лагідним рухом, а тиснула й обертала ним так, що на тендітній білій шкірі заяріла червона смуга.

- Я помітив, мадам,- сказав містер Домбі,- і це буде останнє з того, що я вважав за необхідне сказати вам сьогодні,- я помітив, що згадка про містера Турбота хвилину тому справила на вас особливе враження. Коли мені в присутності цієї довіреної особи трапилося зробити вам зауваження щодо того, як ви приймаєте моїх гостей, вам було завгодно протестувати проти його присутності. Вам доведеться погамувати ваші протести, мадам, і миритися з його присутністю у - цілком можливо - багатьох подібних випадках, хіба що заживете той лік, який у ваших руках,- не давати мені приводу до зауважень. Містер Турбот,- мовив містер Домбі, котрий після збентеження, якому був свідком, гідно оцінив отакий спосіб упокорення гордовитої дружини і, можливо, був не проти продемонструвати згаданому джентльменові свою владу в новому, безпрограшному аспекті,- містер Турбот - мій повірник, місіс Домбі, і може бути й вашим повірником. Сподіваюся, місіс Домбі,- додав він через кілька секунд, протягом яких його дедалі ростуча пиха вдосконалювала цю думку,- мені ніколи не доведеться переказувати вам якісь зауваження чи побажання через містера Турбота, але оскільки встрявати в часті дріб’язкові суперечки з жінкою, котрій я зробив найбільшу, яку лиш міг, честь, було б, з огляду на мої становище й репутацію, приниженням для мене, то я, при нагоді, не вагаючись, удамся до його посередництва.

«Тепер,- подумав він, підводячись, зрослий у почутті моральної величі і непохитніший, непроникливіший, ніж будь-коли,- вона знає мене й мою рішучість».

Рука, що затискала браслет, важко лягла вже на груди, але вираз обличчя Едіт не змінився, коли, не спускаючи з нього очей, вона тихо сказала:

- Заждіть! Бога ради! Я маю поговорити з вами.

Чому вона мовчала досі? І що за боротьба точилася в ній, не даючи їй говорити ще кілька наступних хвилин, в які, силою волі надавши обличчю нерухомості статуї, вона дивилася на чоловіка без покори чи непокори, без приязні чи ненависті, без гордощів чи приниженості - просто уважним, пильним поглядом.

- Хіба я колись заохочувала вас шукати моєї руки? Хіба я вас зваблювала? Хіба, поки ви залицялися до мене, я була люб’язніша, до вас, ніж по одруженні? Хіба я була інакша колись, ніж тепер?

- Заходити в такі розмови - річ абсолютно непотрібна, мадам,- сказав містер Домбі.

- Може, ви гадали, що я вас люблю? Чи знали ви, що я вас не люблю? Та чи ви, чоловіче, думали коли-небудь про моє серце чи про те, щоб завоювати цей непотріб? Хіба, коли вкладалася наша угода, був бодай натяк на це? З чийого боку - з мого чи з