Для домашнього огнища - Франко Іван

Йому пригадалася з гімназіальної лектури латинська формула: Morituri te salutant*; та він усміхнувся гірко, коли подумав, що сим разом було би відповідніше змінити сю формулу і сказати: Moriturus vos salutat!* "За півгодини зміниться фізіономія сеї площі не до пізнання! — думав дальше капітан. — Будете мати довший Ruht!*, бідні хлопці. Он там, із тої брами, перед котрою з найневиннішим у світі видом, курячи сигара і побрязкуючи шаблями, проходжуються два офіцери (цікавий я, чиї то секунданти?), — з тої брами винесуть одного з нас з розтрісканою головою або з простреленими грудьми, забризканого кров'ю, зі звислими безвладно вниз руками. Певна річ, що кількох з-поміж вас покличуть і велять вам нести сей тягар. А кільком іншим велять приготовити санітарний фургон. Там всадять трупа, щоби ніхто не бачив, і завезуть до трупарні військового шпиталю. І їхатиме той фургон через місто, многолюдними вулицями, сотки людей минатимуть його, і ніхто з них навіть підозрівати не буде, що ось тут поуз них їде труп. Моя жінка пройде обік нього, шукаючи за мною, гнівна на мене, невиспана, і навіть через думку їй не перейде, що в тім безобразнім жовтім фургоні, в тій великій скрині сховано холодний уже і закостенілий труп її мужа. І ліпше, що так воно станеться!"

В таких чорно-трагічних думках потонувши, дійшов капітан вкінці до брами, що вела до саду перед стрільницею. Офіцери, що патрулювали перед брамою, привітали його чемно, але холодно.

— Редліх уже є, — мовив один із них. — Секунданти і лікарі також уже там.

— А ви хто такі? — запитав здивований капітан.

— Нас просили пильнувати тут, щоби ніхто вам не перешкодив, — мовив офіцер.

— Будьте такі добрі і залагоджуйте швидко свою гонорову справу, — додав другий, усміхаючись. — Нам тут холодно, і час уже на снідання.

Капітан не відповів на се нічого. Усміх і слова сього офіцера видались йому цинічними.

"Йому пильно на снідання! — думав з якимсь гірким почуттям. — А що між отсею хвилею а його сніданням трісне одно людське серце, пропаде одно життя, буде зруйноване існування одної сім'ї, се для нього байдуже. Се гонорова справа, котру чим швидше, чим основніше, значить, чим з більшим розміром знищення залагодиться, тим ліпше".

Сад перед стрільницею був пустий і мертвий. Обголені з листя каштани і ясені підносили свої сірі гілляки до сірого неба. На грубших конарях і на пнях лежали смуги і шапки свіжого вогкого снігу. Вся земля покрита була снігом. Тільки від брами до головного будинку, де була зала, видно було стежину, протоптану ногами кількох людей. Сторож, що жив у боковій офіцині, одержавши рано відповідну суму грошей і знаючи вже, до чого воно йдеться, тихенько забрався до міста, щоби не бути нічого свідком. Його жінка вешталася по своїй тісній комнатці, щось там морквасячи. Се була жінка дуже спокійна і певна: нецікава ані крихітки на те, чого не бачила, а чути не могла того, що буде діятися в великій залі, а хоч би там і з гармат стріляли, бо була глуха як пень.

Капітан повагом, осторожно йшов сею стежиною під гору, звільна підходив на сходи, що вели до головного входу стрільниці. Силувався уявити собі в душі почуття засудженого, що вступає на ешафот. Він числить ступні, придивляється дошкам ешафоту, звертає увагу на вишибнутий сук, на погано вбитий кілок — дуже спішно діялося теслям! — на лисини суддів, що стоять онде збоку, на лиця, вуси і одежі публіки, що стовпилася довкола кордону, силкується відгадати, чи дуже холодно онтому парубчакові, що голими руками держиться поруччя балкону, і що собі думає та дама, що, стоячи за ним, своїми повними грудьми вигідно положилася на його плечах. Все те бачить, підглядає і сквапливо нотує в своїм умі той нещасливий, стараючися насилу того тільки не бачити, не завважувати і не нотувати, що стоїть ось тут перед ним — страшенне, грізне і неминуче, що дожидається його самого і за кілька мінут, за мінуту, за пару мертвих секунд ухопить його в свою пащеку, здавить, схрупає, розмеле його в своїх кровавих зубах. І, уявляючи собі положення сього нещасливого, капітан відчував, що й його власне положення в сій хвилі було дуже подібне до нього. Стояв при дверях, що вели до зали. Ще раз озирнувся, бажаючи уловити оком і заховати в душі якнайбільше світла, простору, але мізерний зимовий краєвид і того йому поскупив. Не було що ловити! Стиснувши уста, капітан спокійно відчинив двері і ввійшов до зали.

Ще з-за дверей почув голосні розмови і веселі сміхи офіцерів, присутніх у залі. Забавлялися свобідно, немов зібрані на бал, дожидаючи танцю. Та коли він показався в дверях, усі нараз замовкли і ззирнулися на нього. Більшість, очевидно, хотіла глянути рівнодушно і відвернутися, але нікому се не вдалося. Було щось в його постаті, в його лиці, що силоміць приковувало до себе їх увагу. Всі присутні немов остовпіли, побачивши його. Очі їх, зразу рівнодушні, помалу висувалися з ямок, зінки розширювалися з виразом переляку, неначеби в тій хвилі до зали ввійшов не живий чоловік, а якась страшна неземна поява.

— Добрий день! — промовив капітан, салютуючи і з зачудуванням позираючи по зібраних. Ніхто не відповів йому, і кілька секунд усі стояли в німім остовпінні. Тільки лікарі, упрошені до асистування при тій "гоноровій справі" і незнайомі з капітаном, перервали сю німу сцену і почали вештатися коло своїх приладів та бандажів.

— Добрий день тобі, Редліх! — мовив капітан, наближуючися до свойого противника і подаючи йому руку. — Адже ж не відмовиш мені подати руку?

Редліх мовчки стиснув подану йому руку а рівночасно відвернув лице і лівою рукою обтер сльози, що тислися йому до очей.

— Адже ж до вчора ми були приятелями? — мовив з меланхолійним усміхом капітан. — Можемо й тепер бодай привітатися по-приятельськи, заким дамо слово пістолетам.

— Як ти ночував? — запитав Редліх, переборовши своє зворушення.

— Сяк-так, — відповів капітан. — Спав у готелі.

— Дома не був?

— А пощо? Про такі речі з жінками ліпше не говорити. Як буде по всьому, то буде мати досить часу довідатися про все.

— Ну, думаю, що маєш рацію, — відповів Редліх і перервав дальшу розмову,

Капітанові секунданти наблизилися до нього, досить церемоніально подали йому руки, а потім один із них узяв його під рам'я і попровадив у пустий кут зали, оддалеки від групи, зложеної з лікарів і Редліхових секундантів. Редліх стояв при вікні і пальцями тарабанив марша по шибі.

— Відповідно до бажання колеги, — мовив секундант до капітана, — уложили ми з противною стороною условини поєдинку.

— А іменно? — запитав капітан.

— Ми домагалися найтяжчих условин. Пістолети, стріляння без бар'єри, дистанс десять кроків з правом для кождої сторони поступити під час коменди о три кроки наперед і триразова виміна вистрілів.

— А противна сторона сперечалася?

— Секунданти ремонстрували, але, очевидно, у власнім імені. Ми обставали при своїм.

— А що ж Редліх?

— Згодився на наші условини без найменшого вагання.

— І добре так, — понуро мовив капітан. — І що ж, швидко почнемо?

— В сій хвилі.

Секунданти віддалилися, щоби поробити приготування, а тим часом капітан, скинувши плащ і відперезавши шаблю, з байдужим видом придивлявся якійсь літографії, що прикрашувала голу стіну зали. Йому здавалося, що все се сон. Чув навіть якесь дивне роздвоєння в своїм нутрі, дізнавав такого вражіння, немовби той чоловік у військовій блузі, з руками в кишенях, що так уважно придивляється літографії на стіні, — се якась людина, чужа йому, далека і нецікава, на котру його таємне "я" поглядає збоку з якимсь легеньким зачудуванням. Тим часом секунданти, гомонячи стиха, заходились коло приготувань, приписаних традиційним поєдинковим кодексом. Два міряли дистанс, голосно числячи кроки і крейдою по підлозі зазначуючи, де мали стояти і доки мали право зближуватися оба супірники. Два інші, по одному від кождої сторони, набивали пістолети, поки тим часом лікарі розкладали на столику бандажі і розставляли повідчинювані касетки, повні хірургічних інструментів. Ідучи за прикладом капітана, Редліх також зняв плащ і відперезав шаблю. Інші були в плащах, бо в залі панував докучливий холод.

Понабивавши пістолети, секунданти поназначували їх, а потім, поробивши такі самі значки на картках паперу, позвивали їх і вкинули до шапки. Супірники мовчки витягнули ті імпровізовані льоси — насамперед визваний Редліх, потім капітан. Їм роздали відповідні пістолети. Се були великі офіцерські револьвери, не раз уже уживані в подібних гонорових справах. Дивна якась дрож пройшла капітана, коли доторкнувся до того інструмента, немовби хтось кусником леду пройшов йому по тілі від долоні аж до серця.

"Се прочуття смерті", — мигнуло щось в його думці. Не почував ані страху, ані жалю, немовби тут ходило о когось чужого. З дерев'яним супокоєм оглянув своє оружжя і подався на своє становище, яке вказали йому секунданти.

— Бачність, панове! — голосно промовив один із секундантів. — Чи позволите мені командувати?

— Просимо.

— Так, отже, пригадую панам, що в хвилі, коли виголошу "три", а найдальше в п'ять секунд по тому, маєте дати огню. В часі команди кождий з вас має право наблизитися до противника на три кроки, аж до поперечної черти, зазначеної на помості.

Оба супірники стояли супокійно, випростувані, з пістолетами, спущеними вниз.

— Раз... два... три! — командував звільна різким голосом секундант.

Два вистріли гукнули майже рівночасно. Ніхто з cyпірників не порушився з місця ані перед вистрілом, ані по вистрілі. Капітан чув, як Редліхова куля свиснула йому понад головою. Чи Редліх навмисно хибив? Щодо себе, капітан знав, що не мав наміру хибити.

— Чи хто з панів ранений? — питав секундант.

— Ні, — відповіли в один голос супірники.

— Чи панове обстаєте при другім вистрілі?

— Обстаю, — мовив капітан. Редліх мовчав.

Пістолети очищено і знов понабивано. Капітан судорожно стиснув рукоять і загриз губи.

"Або — або"! — шуміло і бриніло йому в голові. Силкувався відновити в собі, скріпити і роздратувати ненависть до Редліха. Запах пороху розбуджував у його крові гарячку, звісну йому з босняцьких перестрілок.

— Раз... два... три! — роздалися знов слова команди.

Сим разом гукнув тільки один вистріл, тільки один пістолет ригнув огнем і димом — з боку капітана.