Для домашнього огнища - Франко Іван

Завтра о сьомій зрана мав відбутися поєдинок на пістолети. Дистанс п'ятнадцять кроків, триразова виміна куль, а в разі, якби борці вийшли без ушкодження, по півгодинній перерві повторення поєдинку. Коло одинадцятої години капітан вийшов із військового касину.

— А де живе ота... женщина? — запитав на відході. Йому подали адрес Юлії, після чого він, салютуючи і не подавши нікому руки, вийшов геть.

VIII

Вийшовши з касину, капітан якийсь час ішов просто перед себе, машинально, без свідомості, мов накручений автомат. Обминав прохожих, скручував на рогах із улиці в улицю і йшов усе дальше, не застановляючися, не знаючи, куди йде і пощо. Почував потребу руху, темноти і забуття.

Була холодна, тиха і темна ніч. Ішов сніг, і його студені клаптики густо сідали капітанові на лице, на очі і уста. Він чув їх дотик, ніби уколи шпильок, та рівночасно почував якусь розкіш в тих уколах. Туркіт фіакрів, що проїжджали в скаженім розгоні, був йому також приємний, бо, бачилось, заглушував ту бурю, що лютувала в його нутрі, руйнуючи, перевертаючи і вириваючи з корінням усе, все те, що в ній було святе, гарне, улюблене.

З вулиці Фредра вийшов на Баторія, відси на Кам'яну, дальше на Панську, та тут завернув і пішов сею вулицею в напрямі до Зеленої, але, не входячи на Зелену, завернув на вулицю Зиблікевича. Шукав самітних темних заулків, от тим-то скрутив на Стежкову і вийшов знов на противний кінець вулиці Фредра. Відси через плац Академічний пішов угору Гончарською, дальше на вулицю Големб'я, зійшов униз на Калічу, а відси йшов просто вулицею Оссолінських до пустого і завмершого в темряві Єзуїтського саду. Дерева в саду стояли голі, їх гілляки розпливалися в темряві, тільки грубші пні і конарі бовваніли, як чорні стовпи на темному тлі. Сніг ішов густий і затемнював світло ліхтарень, що слабо миготіли на рогах вулиць. Туркіт фіакрів долітав сюди тільки здалека, мов глухе непереривне клекотання. Капітан ішов не зупиняючись, судорожно стискаючи в долоні холодну рукоять шаблі. Боявся станути, зупинитися на хвилину, немов там за ним гналася якась марюка, що, аби тільки він зупинився, зараз його догонить і розшарпає.

Вкінці стрепенувся, станув, переводячи дух, і почав збирати розсіяні, розбиті влади своєї душі.

— Що се зо мною було? Що сталося? — питав сам себе, силкуючися вияснити собі ту наглу і таку дивну катастрофу. — Аджеж учора я вернув з Боснії. Адже вчора, ще вчора, я був щасливий, такий щасливий, як ніколи в житті. Навіть пана бога я запитував, за що дає мені стілько щастя. Дурень, дурень! Я й не почував, не догадувався, що все моє щастя було — луда, фата моргана, миляний пухир! І ось пухир приснув. Що ж дальше?

Капітан був тепло одягнений, надто загартований на студінь. Та проте почув, що в тій хвилі безмірний мороз прошибає всю його істоту, втискається аж до серця, до мізку і причинює йому страшенний біль. І знов, не знаючи сам, що з собою робити, мов травлений звір, він пустився йти прискореним кроком поперед соймовий палац, на вулицю Міцкевича і горі нею, до церкви св. Юра. Аж на площі перед Юром зупинився, хапаючи повітря повними грудьми і віддихаючи глибоко. І знов думка зачала працювати. Мов жива, стала перед ним недавня сцена в касині.

"Чого вони хочуть від мене? За що мене карають? Адже ж я не зробив їм нічого. О підлі, підлі, нікчемні! Щоби поразити мене в саме серце, вбити насамперед морально, а потім фізично, — бо, очевидно, вони сього бажають! — кидають клевету на мою жінку, обкидають болотом те, що в мене найсвятіше. Формальну конспірацію на мене зав'язали. "Коли ти, Редліх, не хочеш узяти його на себе, то кождий з нас готов се вчинити". Адже ж се були їх слова! Заставили на мене сіть, обскочили мене і знали, що їм не вирвуся. Підіслали того дурня Редліха до мене додому, щоби мене образив, спровокував, ввігнав у лапку. О підлі, підлі! Юди! Але ні, не з'їсте мене так швидко! Буду боротися, зубами гризтиму вас, а не дам вам так легко тріумфувати над собою!"

Випростувався і, поглядом, повним ненависті, окидаючи те темне, замеркле озеро, зложене з домів, палаців, тут і там миготячого світла і клекоту фіакрів, що розстелювалося перед його стовпами, з військової привички вихопив шаблю з піхви і замахнув нею, що аж свиснула в повітрі. А потім, застромивши знов шаблю до піхви, легким кроком і з піднятою вгору головою вертав вулицею вниз знов до соймового палацу.

Та на половині дороги зупинився, станув нараз мов остовпілий. Грізна почвара, що гонила за ним ненастанно від самого виходу з касину і здалека зачаювалася на нього, аж тепер запустила йому свої пазури в груди. Сталося се несподівано, неспостережено. Він був спокійний. Йому здавалося, що постанова — помститися завтра на змовлених на його згубу офіцерах — додала йому сили і певності. В тій певності мигнула йому в його голові думка: "Піду додому".

І в тій же хвилині він почув, як почвара шарпнула його лабою, почув безмірний біль, почув, як розпука труп'ячим лицем зазирає йому в очі.

"Додому? Чого? Що я там застану?"

Отсі питання вертілися у нього в голові, мов завіси, на яких укріплені двері, що ведуть у пекельну безодню. Що сховано там, за тими дверми, сього не зуміє ніякий ум зглибити, ніяка фантазія собі уявити. Страховина — се мізерне слово навіть на те, щоби замаскувати те, що там криється. Підземні льохи, де колись найжорстокішими муками тортуровано людей, — се були місця забави і спочивку, коли прирівняти їх до тої безодні, що рознімає пащеку там, у нутрі його душі.

Адже ж його жінка має бути почварою, упирем, що висисає людську кров! Адже ж та гарна невинна жінка, така повна любові і така йому мила, — се має бути чортиця, спільниця тої женщини-сатани! Редліх се сказав йому, чоловік, котрого він досі ніколи ще не виловив на брехні, чоловік сумлінний, що не кидає на вітер таких огидних підозрінь, його шкільний товариш і щирий приятель. Значить, сьому мала би бути правда? "О, в такім разі проклинаю день, в котрім я на світ народився, і хвилину, коли сказано: отсе людська істота! В такім разі немає більшої ганьби в цілому світі, як бути чоловіком!"

Капітан увесь трусився, мов у пропасниці. Гнав щодуху вулицями, не тямлячи гаразд, куди жене. А проте по півгодиннім блуканні побачив нараз, що опинився на вулиці Пекарській, насупроти тої камениці, де була його квартира. В вікні спальні видно було світло. Капітан став на тротуарі на супротилежнім боці вулиці і вдивлявся в те світло.

"Дожидає мене! — пролітали думки по його голові, безладно, мов зів'яле листя, гнане осіннім вітром. — А діти, мої діти, називають тіткою оту... оту..."

Заскреготав зубами. Скажена злість закипіла в ньому. Одним скоком переплигнув вулицю і підбіг до каменичної брами. Торгнув дзвінок, щоби розбудити сторожа. Влетіти до її спальні, присилувати її, щоби призналася до вини, і задавити, розшарпати, погризти зубами на місці! — се була його думка. Та ледве продумав її до кінця, сам її перелякався і скочив від брами на вулицю, на супротилежний тротуар і пустився тікати, мов остатній боягуз, боячися, щоби сторож не прокинувся, не побачив його і не присилував ввійти до дому. Ні, в тій хвилі ввійти до свойого дому не міг би за ніякі скарби в світі! Був у такім настрої, що, певно, або Анелю, або його винесли би завтра трупом зі спальні. На щастя, дзвінок львівським звичаєм відмовив служби або, може, сторож не почув одноразового торгання, — досить, що ніхто не вийшов відчиняти браму. По кільканадцятьох мінутах смертельної тривоги, які капітан пробув, схований за рогом камениці, тремтячи, озираючися на всі боки, мов злодій, він помалу почав успокоюватися і трохи холодніше розмірковувати свої відносини до Анелі.

"А вона десь там чекає на мене! — снував знов перерване, безладне пасмо думок. — Турбується, дивується, чому не приходжу. Давніше плакала, коли я так допізна лишав її саму. Тепер мусила вже привикнути до сього. О, і багато де до чого іншого привикла! Адже ж те, що говорив про неї Редліх, усе правда, найчистіша правда! Чую се цілою душею, всею істотою! Сказитися можна від сього чуття. Розпука! Розпука! А він мовив, що має докази! Отже ж, до того дійшла моя улюблена, моя обожана, мати моїх дітей! Ні, я не стерплю сього! Зараз в тій хвилині мусимо з нею зробити обрахунок — назавсігди! Адже ж сяк чи так, нам дальше не можна жити разом!"

І знов подався до брами. Та ледве вийшов насеред вулиці, насупроти каменичної брами, йому причулися важкі кроки і півсонне сапання сторожа, що йде відчиняти браму. І коли в тій хвилі побачив блиск, який ішов із Анелиного вікна, те мляве лагідне світло, що, проходячи крізь рухливу густу сітку спадаючих снігових платочків, в його очах набирало злегка пурпурового відблиску, немов було відбите від широкої калюжі крові, — то знов скажений переляк обхопив усю його суть, і він, не застановляючися далі, не озираючися і брязкаючи шаблею об каміння, погнав геть від сеї брами Пекарською вулицею вгору і скрутив у одну з бокових вуличок до Личаківської. Поліціянт, що стояв на розі тої вулиці, бачачи військового в такім швидкім бізі і догадуючися, що сталося щось таке, що вимагає його інтервенції, зачав бігти до нього. Бачачи його наближення, капітан щодуху загнув у бокову темну вуличку Францішканську і зачав бігти горі нею.

— Пане! Пане! Зачекайте! — кликав за ним поліціянт, поховзнувшися і чуючи, що не догонить утікача. Та капітан не чув його поклику. Поліціянт зачав свистати, звертаючи увагу інших стійкових на таємного втікача, та інших стійкових не було так близько і свист пройшов без відгуку. Тим часом капітан вибіг на вулицю Куркову. Йому заперло дух. Зупинився в темнім закутині, де ніхто в віддаленні яких десятьох кроків не міг його доглянути, і віддихав, віддихав довго і силкувався знов нав'язати перерване пасмо думок. Та сим разом їх напрям був зовсім противний, ніж попереду.

"А вона мене любить! І дітей любить. Видно се з кождого її руху, з кождого слова, з кождого листа. Любов і бездонне зопсуття чи ж можуть жити в парі? І чи її зопсуття, чи ті її злочини справді так уже доказані? Упереджувала мене, щоби я не слухав спліток. Значить, і до її слуху мусили вони доходити. Заклинала мене, щоб я виступив із армії.