Для домашнього огнища - Франко Іван

Присутні зложили також по кільканадцять крейцарів. Тим часом над'їхав фіакер. Поліціянт велів підсадити зомлілого бідолаху на дорожку, сам сів обік і велів живо їхати до головного шпиталю.

Отся пригода, зрештою зовсім не жадна рідкість на львівськім грунті, попхнула капітанові думки в інший бік, ніж досі. Почуття сповненого обов'язку супроти ближнього додало йому сили і відваги. Хоч уже добре смеркалося, у нього на душі робилося якось ясніше. Почав навіть сам собі робити закиди за те, що перед хвилею так чорно глядів на свої сімейні відносини, що підозрівав загадки і тайни там, де їх, правдоподібно, зовсім нема.

— Все воно якось буде, небоже Антосю! — мовив сам до себе. — Все якось уложиться і, може, навіть ліпше, ніж би ти сам хотів. Тілько спокійно, без лишнього гармидеру! Nur nicht überstürzen!* — як мовив той німець-гончар, коли йому віз з горшками перевернувся до рова. Щоби тілько ти сам не зробив нічого такого, чого б потім мусив жалувати, а з рештою здайся на божу волю!

Так філософуючи і моралізуючи, капітан завернув з Пекарської і пішов до міста. Не знав, властиво, куди має йти і пощо, але йти додому не почував ані охоти, ані потреби. Прийшовши на Бернардинський плац, звернув на вулицю Галицьку, відси вийшов на ринок, відси на Трибунальську і поперед головний одвах вийшов на вулицю Кароля Людвіка. Йшов сими вулицями, де горіло найбільше світла і снувало найбільше прохожих. Вулицею Кароля Людвіка звернув на плац Мар'яцький, відси на Академічну і так по цілогодиннім проході, огляданні вистав склепових, пильнім відчитуванні титулів книжок, виставлених у антикварнях та книгарнях, підслуханні множества незначучих відривків уличних розмов, майже сам не знаючи, як і коли, капітан опинився на вулиці Фредра перед будинком офіцерського касину. Тільки тепер пригадав собі, що, виходячи з дому, в глибині душі мав, властиво, постанову, щоби тут здибатися з Редліхом і зажадати від нього вияснення щодо того бешкету, який зробив йому сьогодні в його власнім домі.

Була ледве шоста година. В касині не було ще майже нікого, тільки в більярдовій залі два молоді резервові офіцери грали в більярд, голосно викрикаючи числа зроблених карамболів. Коли ввійшов капітан, вони салютували по-військовому і зараз розпочали знов свою гру, хоч уже без голосних викриків. Якоюсь пусткою дихнуло на капітана від тих обширних порожніх зал з шаблоново поуставлюваними кріслами, з газетами, поукладаними на столах, мов трупи в великій трупарні, з лакированими суфітами, окопченими тютюновим димом. Тільки перед самим входом капітана касиновий слуга засвітив там дві-три газові лампи, так що кути тої обширної зали потопали в пів-сумерці. Роздягшися з плаща і шаблі, капітан сів при столі і почав читати часописі, хапаючи поперед усього львівські, котрих майже зовсім не видав отсе вже п'ять літ.

Хоча в них не було нічого цікавого ані особливого, то проте він прочитував їх від дошки до дошки, не минаючи й анонсів. Відсвіжував собі в тямці фізіономію міста, його жильців, їх інтереси і уподобання, порівнював теперішнє з недавно минувшим. Кожда назва, яку зустрічав у часописях, приводила йому на тямку щось знайоме: приятеля, шкільного товариша, вчителя, лікаря, фірму шевця, що шив йому чоботи, кравця, що ще за студентських часів так часто робив йому на кредит, торговку фруктів або сварливу сусідку, котрій, ще бувши хлопчиком, робив різні збитки. Кожда назва вулиці викликала нові спомини. Всміхався до них як до старих знайомих, здибаних серед чужої юрби. Відчитуючи ті мертві букви, слова і речення, він навіть не силкувався похопити їх логічний зв'язок, їх значіння і зміст, та зате моментально переживав, ніби у сні або в калейдоскопі, найрізніші веселі і сумні, приємні або прикрі пригоди свойого життя.

Помалу касино почало наповнюватися військовими. Приходили міряним кроком, "schneidig"*, випростувані після прусського взірця, побрязкуючи шаблями і острогами. Віталися салютуючи і короткими словами вроді "Servus! Wie gehts dir?"*. Переважна часть громадилася в їдальні, а відси переходили хто до більярдової зали, хто до вузької та довгої картярні, повної зелених столиків і крісел. До читальні мало хто заглядав. А що капітан сидів обернений плечима до дверей, то перші з тих, що заблукалися сюди, обходили довкола стола, нібито переглядаючи часописі або шукаючи чогось спеціально, і заглядали йому в лице, а пізнавши його і буркнувши під носом "Servus!", хапали швиденько першу-ліпшу часопись і відходили, не наближаючися до нього. Пізніше і сього не стало, і хоча в читальні набралося кільканадцять офіцерів, то проте ані один із них не подав йому руки, не заговорив до нього, не присівся до нього. Деякі, позабиравши часописі, повиходили до сусідніх зал, інші засіли при інших столах або десь по дальших кутах. Капітан сидів сам один, не перестаючи заглиблюватися в читання львівських дневників.

Поки був сам один у залі, почував себе свобідним і віддавався тій подекуди поетичній радості, яку в нім збуджували ті дневники, а радше ті здавна знайомі імена і назви, що в них стрічалися на кождім кроці. Та бачачи офіцерів, що шасталися по залі, брязкали острогами, шелестіли аркушами газет, а особливо заглядали йому в лице і тікали від нього в різні боки, він швидко позбувся сеї поетичної ілюзії. Що значило те бокування? Чи воно навмисне, чи припадкове? Не відвертаючи очей від аркуша газети, але не бачачи в ній нічогісінько, капітан силкувався вмовити сам в себе, що се зовсім припадкова пригода, що офіцери — делікатні люди, і, бачачи, що він так пильно читає, не хочуть йому перешкоджувати і для того не зближаються до нього. Правда, супроти інших вони не були такі делікатні. Он сей поручник також пильно читає, та свіжо прибувший товариш без церемонії кладе йому руку на плече, розпочинає з ним розмову і відриває його від читання. "Ну, між близькими приятелями се діло звичайне, та ми, сказавши правду, чужі собі", — міркує капітан, спідлоба і не без якоїсь зависті поглядаючи на прояви близької і сердечної приязні між тими чужими для нього людьми. Щось немов шептало йому: ану відложи набік газету, чи котрий із них приступить до тебе? Та в тій самій хвилі така тривога проняла його, що ану ж ніхто не приступить і скандал вийде вже зовсім безсумнівний, що він не відважився відірвати очі від газети, похилився над нею і держав її руками, як який щит, як потопаючий дошку, що рятує його від загибелі.

Та сидіти ось так над часописсю, цілковито для нього байдужою, подавати вид, що читає, хоч по правді не читав, мовчати і крадькома тільки позирати на інших, — се було для нього дуже прикро, а чимдалі, тим більше мучило його. Капітан, властиво, не розумів, що діється з ним? Що його так знесмілило? Чому не може в тій хвилі встати і з свобіднісіньким видом підійти до он тої купки, що розсілася близько печі і притишеним голосом розпочала якусь розмову? З вчорашньої учти пригадує собі майже всі їх фізіономії. Пили з ним Bruderschaft, тож не можуть його відіпхнути, а втім, що ж могло би спонукати їх відпихати його? А все ж таки, хоч кілька разів збирався на відвагу, в душі називав сам себе дурнем і трусом, все-таки не міг встати і прилучитися до балакливої групи. Чув, що кров б'є йому до голови, що в очах морочиться і думки путаються. Тільки слух його заострився незвичайно, уші поробилися шпіонами, щоби підслухати розмову, що велася в противнім кінці зали. Розмова оживлювалася чимраз більше. З повені слів виривалися цинічні сміхи, грубі жарти, переплітані шептами або розсудливими упімненнями старших, оглядніших офіцерів. Помалу кружок близько печі робився чимраз численніший; майже всі, що були в залі, покинули газети і зібралися довкола печі.

Капітан сидів, немов на розжарених вуглях. Йому здавалося, що вся та розмова йде про нього, що всі позираються на нього, згірдливо моргають в його бік, показують на нього пальцями. Уривані фрази і речення, які він десь-колись ловив ухом, робили на нього таке вражіння, як коли би хто жевріючим приском посипував його по голім тілі. Терпів страшенно, та даремно силкувався відгадати, чому і за що терпить.

Вкінці дехто з тих, що стояли коло печі, особливо молодші, почали голосно викрикувати поодинокі уривані речення.

— Се не може бути! Ми не можемо се стерпіти! — кричав один.

— Але ж він, правдоподібно, ні про що не знає, — уговкував другий.

— Що ж то він сліпий і глухий, щоб не знав, що твориться довкола нього?

— Ні, ми такого пана не можемо стерпіти між собою!

— Але ж треба би поперед усього переконатися, дати йому змогу витолкуватися.

Гармидер зробився загальний. Капітанове положення зробилося вкінці зовсім неможливе. З найбільшим зусиллям своєї волі він відложив набік газету, встав і, наближаючися до якогось поручника, що стояв найближче нього, промовив до нього чемно, м'яким, злегка тремтячим голосом:

— Не прогнівайся, товаришу, коли тебе запитаю, про кого властиво тут мова?

Поручник зирнув на капітана якимсь збентеженим, заклопотаним поглядом і процідив:

— Е, то... так...

— Що будеш крутити, поручнику? — гукнув голосно якийсь капітан від піхоти, здоровенний мужчина, крепким баритоновим голосом. — Адже ж раз треба йому сказати правду. Так, отже, Ангаровичу, знай, що ми розмовляли про тебе.

Грім з ясного неба, вдаривши ось тут обік нього, не був би так перелякав Ангаровича, як ті слова. Хоч уже перед тим, ще вчора прочував, що офіцери мають щось против нього, то все ж таки в глибині душі вважав се за якусь сумнівну догадку, за забобон, якому можна не няти віри. Та тепер уже сумнів був неможливий, і та страшна дійсність прошибла капітана, мов карабінова куля. Поблід, захитався на ногах, та, тримаючися за поруччя крісла, якимсь розбитим голосом запитав:

— А не можна би знати, що ви, товариші, говорили про мене?

— Ми спорили над питанням, чи можемо толерувати тебе дальше в своїм товаристві, чи ні?

— Мене? — скрикнув Ангарович. — Що ж я таке зробив, щоб ви мали аж не толерувати мене в своїм товаристві?

— Не гнівайся, брате, — мовив капітан від піхоти. — Ти знаєш, що в житті людському бувають такі пригоди, коли на чоловіка паде погана тінь, хоч він, може, не то своєю рукою, але навіть думкою не причинився до сповнення поганого вчинку.

— Значить, на мене паде якась погана тінь? — запитав остро капітан, котрому певність і безсумнівність грізного положення вернула його воєнну хоробрість.