Українська література » Класика » Для домашнього огнища - Франко Іван

Для домашнього огнища - Франко Іван

Читаємо онлайн Для домашнього огнища - Франко Іван

Під час команди, користаючи з условини, він зблизився до Редіха на три кроки і в хвилі виголошення слова "три" вистрілив. В тій самій хвилі Редліх, немов шарпнений могучим подувом вихру, зробив наглий і швидкий півоборот наліво, випустив з руки пістолет, підняв руки догори і розмахнув ними широко, мов чоловік, що тоне або тратить рівновагу, а вкінці захитався, скрикнув "ой!" і, вхопившися правою рукою за груди в околиці серця, повалився на поміст. Усе те не тривало довше як кілька секунд.

Лікарі і секунданти кинулися до нього, піднесли його і, двигаючи на руках, положили близ вікна. Тільки велика червона пляма, кругла, як денце від склянки, лишилася на помості. Капітан якийсь час стояв іще на своїм місці, вдивляючися в ту пляму. Вкінці підійшов ближче до тої групи близько вікна, що скупчилася біля Редліха, котрий, очевидно, не давав ніякого знаку життя.

— Як йому? — запитав.

— Що се вас обходить? — остро відрізав один із Редліхових секундантів. — Можете собі йти, ви своє зробили. Не затроюйте йому остатніх хвиль конання!

— Значить, рана смертельна? — зойкнув капітан, хапаючися за голову і забуваючи, що перед хвилею сам бажав сього найгарячіше.

— Не робіть тут комедії! — з нескриваною погордою і ненавистю відбуркнув йому другий Редліхів секундант. — Маєте те, чого вам хотілося. Се вже друга ваша жертва, — додав з особливим натиском. — Думаю, що вам буде досить. Чи, може, бажаєте ще одної? В такім разі можу вам служити.

— Пане! — болючо скрикнув капітан, до глибини душі зламаний, знівечений тими позирками, словами і цілим поведенням секундантів.

— Ідіть, пане, геть відси! — нетерпливо повторив секундант. — Вас тут непотрібно, а й наші обов'язки супроти вас скінчилися. Ви доказали нам, що вмієте стріляти, але не думайте, що хоч один із нас задля сього змінить свою думку про вас і про вашу шановну супругу. Adieu!*

Капітанові зашуміло в вухах і в очах потемніло. Щось там в його нутрі шарпалось і рвалося, щоби кинутись на сього офіцера, як хижа звірюка, розшарпати його, розігрітися в його теплій крові. Та головна часть його істоти лишилася німа, безвладна, немов поражена громом. Сам не знаючи як і коли, наблизився до крісла, де лежали його шабля і плащ, одягся, машинально салютував не знати кому, бо ніхто в залі не звертав на нього уваги, і, неозираючися, з затисненими устами і розбитим серцем вийшов із стрільниці.

X

"Так ось я вбив! — думав капітан. — Убив чоловіка, приятеля! Я убійця! Маю на совісті людське життя, а сам жию! Що ж дальше? Куди тепер?"

Вийшов на вулицю. Офіцери, що патрулювали тамечки, переждавши, поки перегомонів гук вистрілів, покинули свої становища і поспішили до зали. Здибавши капітана на ганку, запитали його про щось, та він не зрозумів їх і пройшов мимо них без відповіді. Коли вийшов за браму стрільниці, видалося йому, що з обсягу замешканого світу вийшов у якусь безбережну пустиню. Почував, що те, що було перед хвилею, що лишилося за ним, се є минувшина, є щось таке, що минуло безповоротно, обірвалося за ним, як міст, підмулений водою, по котрім він пройшов на якийсь новий незвісний берег. Не верне вже там, відки вийшов, не побачить того, що лишив за собою. Те, що почнеться в слідуючій хвилі, буде щось зовсім, зовсім нове і незнайоме. Чи буде зле, чи добре? Не знав сього, не був цікавий знати. Різниця між добрим і злим затерлася в його душі, так як правого і лівого боку немає в безбережній безконечності.

— Я вбив його! Вбив чоловіка! — повторяв капітан, помалу ступаючи вулицею. Дивувався, що се сталося так моментально. Дивувався сам собі, що сей факт не зробив на нього більшого вражіння, що викликав у його душі якесь зачудування, хвилеве ошоломлення, але не справив йому ніякого болю, ніяких моральних мук. Чув добре, що се вбійство зовсім відмінне від тих убійств, що практикувалися там, у Боснії, серед гір і скал. Там була війна, взаїмне мордування, там убивати було обов'язком і зовсім не доторкалося моральної істоти, не порушувало питання особистої одвічальності. Там треба було вбивати, і з супокійним сумлінням командувалося: Feuer!* З супокійним сумлінням завдалося кілька питань нещасливому, зловленому з оружжям в руці, а потім видавалося засуд: розстріляти на місці! І наказ зараз бував сповнений — і нічого. Але тут! Тут ціна людської особи зовсім інша, питання особистої одвічальності встає перед сумлінням в цілій своїй грізній величі. А проте він чується супокійним як чоловік, що сповнив те, чого не міг не сповнити.

"Бо справді, чи ж міг я поступити інакше? Адже ж я не мав іншого вибору. Або без протесту лишитися збезчещеним, без протесту дати паплюжити своє ім'я, свою честь, жінчину добру славу, або обмити її в людській крові. Страшна альтернатива, та, на жаль, неминуча".

Два червоні потічки крові, що з пробитих Редліхових грудей цюрком спливали на брудний, заболочений поміст і розпливалися на нім в кружок, не більший від денця склянки, живо станули йому перед очима. Так і ввижалося йому, що стоїть тут же над ними, приклякає на коліна, нахиляється лицем до помосту і вдивляється в них, бере їх під лупу, аналізує, силкується віднайти мікроби тої моральної зарази, що так нагло, в такий загадковий спосіб затроїла серце його друга. "Blut ist ein ganz besondrer Saft"*, — бринів йому в голові гетівський вірш, оті іронічні та при тім глибоко символічні слова Мефістофелеві. Чи до особливостей сього соку належить і те, що він може виполоскати, напримір, чиюсь заплямлену честь? Чи добре ім'я моє і моєї жінки буде тепер безпечне супроти всяких злобних нападів, коли на ньому спочило те пурпурове колісце, не більше денця склянки, притоптане ногами секундантів на брудному помості в стрільниці? Чи наша родинна честь через пролив отих двох червоних струмочків зробиться наново чиста і ясна, як свіжовишліфуване металеве дзеркало, коли, напримір, уперед була брудна і заплямлена?

Ум капітанів, позбавлений на хвилю можності реагування назверх, вглиблювався і вгризався в непрохідну гущавину таких питань і протиставлень, знаходячи якесь уподобання в диких контрастах та не шукаючи зовсім відповіді ані заспокоєння. В нім відбувалося тепер щось подібне до розколювання світла в оптиці. Вдарившись о факт твердий, гладкий і ясний по своїй суті ("я вбив чоловіка!"), його думка наразі неспосібна була опанувати і переварити всеї донеслості того факту, але, розприскуючися на тисячні струмки і пасма, мінячися в різних кольорах, миготіла, мов веселка, прискала летючою піною.

"Людське життя — се сон. Хто і як мене збудить, се на одно вийде. Я ж міг тепер так само лежати і судорожно заціпленими долонями закривати прострілену грудь. Цікавий я, чи й до мене були би так сквапно прискочили на рятунок, чи, може, дали б мені були здохнути, як собаці? А Редліх стрілив мені понад головою. За се дістав від мене кульку в груди".

Тільки тепер капітан почув і в своїй груді якісь безмірно болючі уколи.

— За се? — мало що не зойкнув, силкуючися побороти те нове страшне почуття. — Невже за се? Ні, ні, ні! За те, що вчора мовив! За нечесну, нечувану клевету, котрої не хотів відкликати. А чому не хотів? Чи з вродженої злоби? Чи, може, не міг? Не міг? Чому ж би не міг? Ану, тому, що те, що мовив, була чистісінька правда. Боже!

Се остатнє слово капітан скрикнув наголос і захитався на ногах. Туй-туй мав зомліти і був би впав, коли би майже несвідомо не був ухопився обома руками за стовп ліхтарні. Стовп був мокрий від талого снігу, холодний і ховзький. Його дотик по хвилі довів капітана до повної притомності, та почуття болю і тривоги в його душі не затихло, а, противно, змагалося з кождою хвилею.

Та страшенна вонюча безодня, що вчорашньої ночі по розмові з Редліхом отворилась було перед його ногами і в тій самотній боротьбі перед брамою помешкання мало що не довела його до якоїсь кровавої розв'язки, та безодня, котру він потім засипав і зарівняв величезним зусиллям своєї волі і своєї любові, засипав і затоптав, бачилось, назавсігди, тепер знов роззявила перед ним свою пащеку. Була мов прочвара голодна жертви. Редліхова кров не наситила, не замкнула її, а противно, зробила її більшою, глибшою, страшнішою. А що коли справді Редліх був невинний, а те, що він говорив, усе було правда? А! Адже ж Редліх говорив йому се не з власної охоти, не з якогось уподобання до клевети. Говорив, бо мусив. Фатальна стріча з Юлією при обіді і зневага, яку йому зробив через се, змусили його оправдатися. А хто ж винен, що те оправданім ня витягнуло на денне світло таку безодню скандалу і підлоти? А зрештою — адже ж не сам один Редліх був і є в посіданні тої тайни. Адже ж усі офіцери, очевидно, знають про се, коли постановили виключити його зі свойого товариства! Адже ж кождий з них готов був сказати мені те саме, що сказав Редліх. "Значить? Коли так, то за що ж я вбив Редліха? А радше, чому він не вбив мене? Чому не зробив мені сього добродійства? Я був би вмер в тім переконанні, що вмираю як невинна жертва нечесної інтриги. А тепер? Чим я тепер?"

Дійшовши до першої лавки на сквері перед намісництвом, сів знесилений і думав дальше. Прохожі, що тут плили непереривною рікою до Волоської церкви або, вертаючи з ринку на Личаків, заглядали йому в лице, немов бачачи на ньому сліди внутрішньої душевної боротьби, здвигали раменами або півголосом висказували якісь їдкі уваги про капітана, що, певно, трохи надміру випив минулої ночі і тепер тверезиться свіжим зимовим повітрям. Та капітан нічого не бачив, нічого не чув, занятий тою вбійчою боротьбою, що клекотіла в глибині його душі. В числі прохожих були також вояки, що, йдучи до казарми, салютували перед ним, робили "links schaut"* і проходили випростувані, як тики. Капітан глядів широко витріщеними очима, але не бачив їх і зовсім не відповідав на їх німі повітання. Ціле те муравлисько людей, що снувалися перед його очима, здавалось йому чимсь так безмірно далеким, чужим, ілюзійним, що даремно силувався б видумати якийсь зв'язок між ним і своєю істотою.

"Та невже ж моя жінка, моя Анеля, до спілки з тою Юлією мала займатися веденням дому розпусти? Моя жінка, Анеля — і дім розпусти!"

Ся думка, котру ще вчора вважав просто смішною в її дивоглядності, чимось неможливим і суперечним з усіми законами природи, тепер нараз видалася йому чимсь таким простим, таким близьким, таким природним...

Відгуки про книгу Для домашнього огнища - Франко Іван (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: