Для домашнього огнища - Франко Іван

Юлія, її товаришка, вдова, жінка практична і без скрупулів. Анеля — солом'яна вдова, двоє дітей, скупа пенсія, заробітку нівідки ніякого... Писала про лекції — адже ж се брехня! Грала колись на фортеп'яні, та зовсім не так добре, щоби могла давати лекції. Значить — спільне підприємство! Гарненьке помешкання, меблі... пансіоник для дорослих панночок — і полювання на веселих пасажерів, маючих паничів, що бажають рафінованої і дистингованої розкоші. Полювання на золотих пташків, котрих можна скубти. В першім ряді на військових, офіцерів і вищі ранги! На аристократію! А доходи наполовину. І отсе весь секрет її ощадності і доброго господарювання! І отсе ядро і суть історії з бароном Рейхлінгеном! "Отак! Тепер розумію! Адже ж, виїжджаючи, я остерігав її перед ним. Виявляв для неї велику симпатію, глибоку пошану, бував майже день у день в нашім домі. Держала його здалека від себе. В своїх листах ніколи не згадувала про нього. Се мені видалося підозреним, та я не хотів робити їй прикрості, розпитувати її докладно. А потім нараз ота моральна руїна баронова, ота шалена злість, що блискала в його очах при самій згадці про Анелю. Називав її напереміну ангелом і чортом. О, розумію, розумію! Визискала його нам'єтність, не задовольнивши її. Вона і її приятелька виссали його, довели до страти маєтку, честі і розуму. Як вони се осягли? Ах, чи ж тяжко догадатися?"

І з шаленою бистротою, з якимсь чортівським ясновидженням капітан заглиблявся в те море огиди, поринав у ньому, силкувався змірити його глибину. Те, що ще недавно видавалося йому загадковим, запутаним, повним суперечності і темним, тепер роз'яснилося нараз, робилося зрозумілим, ясним і виразним, як сажневі букви. І він сквапливо, з неситим лакомством прочитував ту страшну книгу, котрої кожде словечко перед годиною рад би був змазати кров'ю власного серця. З безмірним огірченням мусив повторяти сам собі, що досить утратити дотла всяку пошану для чоловіка, щоби наскрізь зрозуміти всі його найтайніші замисли і мотиви,

А все ж таки помимо сього песимістичного погляду, помимо численних і важких познак, що потверджували вину Анелі, капітан чув, що не перестав любити її, що в його біднім, непоправнім серці не перестала ще тліти іскорка прив'язання до неї, ба навіть іскорка глупої, безглуздої надії, що все те може ще показатися неправдою, лудою, дивоглядним сном, що її чудові очі, її слова, вся її постать чародійським способом розіб'є, розгонить ті змори, розвіє хмари, заблисне новим гарним блиском.

"А дідусь! А старий Гуртер! — пригадав собі нараз. — Адже ж я переглядав її рахунки, де були виказані досить значні суми, які їй присилав різними часами. Я бачив його листи, повні вдячності, батьківської любові. Адже ж се не мана! І се вияснює все, все! Правда, тих сум я не справджував, не обраховував, листи переглянув побіжно. Чи до того мені було в ту пору! Рожеві хмарки щастя заслонювали мої очі. Я був упоєний блаженним почуттям. Але ті документи існують, в них я маю непобориме оружжя, з котрим буду міг виступити і завдати брехню клеветникам. Викличу процес, розпічну боротьбу за свою честь, боротьбу вже не з одним бідолахою, як ось Редліх, але з цілим загалом. Так, се буде найліпша дорога! Нехай собі та Юлія буде й сто разів винувата, що се мене обходить! Могла Анеля приймати її, не знаючи про її огидний заробіток. Але очищення мушу добитися, — мушу — або..."

Капітан встав і випростувався. Новий дух вступив у нього. Як потопленик хапається хиткої тростини, так і його дух, хопившися сеї думки про Анелині листи і рахунки, шукав в них опори і рятунку і знайшов на хвилину. А знайшовши хоч сю крихітку твердого грунту під ногами, він міг бодай потроху вспокоїтися, роздумати над тим, що дальше чинити. Що тут потрібно вчинків, і то рішучих, про се не було сумніву. Кожда хвилина вагання і непевності могла повести за собою найпагубніші наслідки.

А в такім разі поперед усього — димісія з військової служби конечно потрібна, і то як стій. Не для того лише, що кожда стріча з військовими тепер була би для нього моральною тортурою, а надто, правдоподібно, наразила б його на ряд нових конфліктів, подібних до того, який вийшов у нього з Редліхом, але також для того, що в тій акції, яку тепер мусив розпочати для реабілітації свойого домашнього огнища, треба йому було повної свободи руху, свободи диспонування своєю особою в такім розмірі, який зовсім не дав би погодитися з обов'язком військової служби. А вкінці почував се капітан, що сама справа, яку тут прийдеться вияснити, є така, що само її публічне піднесення зовсім не підхоже для військового чоловіка і що коли сам в тій хвилі не подасться на пенсію, то вже в найближчих днях може надіятися спенсіонування ex officio*, коли справа зробиться голосною. Написане вчора подання о димісію, кинене на папір, як йому здавалося, тільки на те, щоби догодити дивному жінчиному капризові, тепер придалось йому дуже. Не гаючись ані хвилини, капітан подався до генеральної коменди, застукав до дверей "подавчого протоколу" і вніс там своє подання на величезне чудо та диво присутніх у канцелярії функціонерів, котрі бачили, як чемно і по-приятельськи генерал позавчора вітав прибувшого з Боснії капітана.

Вийшовши з канцелярії, капітан рішився йти додому. Була вже десята година. Мусить розмовитися з жінкою, поговорити з нею по щирості, розповісти їй усе, заклясти її, щоби сказала правду. Мусить мати певність, знати все, зле і добре, щоби знав, проти чого боронитися.

Та ледве уйшов кілька кроків, коли з противного боку вулиці якась людська постать, побачивши його, зняла шапку з голови, почала махати нею, кланятися і робити різні гримаси. Капітан глипнув на того чудака, та, не пізнавши його і думаючи, що се якийсь п'яний, відвернувся і пустився йти дальше. Тоді чудак, очевидно не насмілюючись кричати, підняв на собі плащ вище колін і кинувся в вуличне болото, біжучи півперек за капітаном. Дігнавши його, чудак знов зняв шапку і, кланяючися, всміхався широкими устами.

— Цілую ручки пана капітана! Пан капітан, очевидно, мене не пізнає? — мовив чудак.

Капітан знехотя зирнув на нього і буркнув: — Ні, не можу.

— Я Сливінський. Віцко Сливінський. Я був приватдинером у пана капітана ще в Боснії.

— А, Віцко! — мовив капітан, подаючи йому руку, котру Віцко поцілував. — Ну, як же проживаєш? Що поробляєш?

— Добре мені, прошу пана капітана. Вислуживши в війську, я вернув додому. А що в Боснії був я ранений і одержав відзначення за службу — пам'ятають пан капітан за ті патрони, що я ними вирятував нашу компанію, — а тут не було з чого удержатися, то дали мені місце доглядача при хорих у краєвім шпиталі.

Капітан усміхнувся, коли Віцко згадав про патрони. Тямив добре сю пригоду, що сталася голосною серед цілої боснійської залоги. Один цуг із його компанії, ганяючись за повстанцями-босняками, загнався був надто далеко між гори. На чолі цугу стояв капрал, добрий хлописько, відважний і рішучий, але не особливо інтелігентний. Інтелігенцію в тім цугу репрезентував Віцко, і він ніс у своїй торністрі кільканадцять динамітових набоїв, що їх капітан зажадав був від військової коменди для якоїсь воєнної потреби.

Не бачачи небезпеки, вояки розложилися в маленькім ліску, уставили карабіни в піраміду, розложили огонь і почали пекти барана, що його зловили в часі походу через недалеку гору. Та коли спокійнісінько були заняті сею роботою, забувши про всякі средства осторожності, роздався вистріл ось-ось за їх плечима. Перелякані, посхапувалися, похапали карабіни, та в тій хвилі побачили, що цілий лісок з усіх боків був обставлений повстанцями.

— Не важтеся стріляти! — крикнув до них ватажко повстанців. — Бачимо вас усіх, кождого маємо на цілі. Коли тілько раз стрілите, в тій хвилі відповімо по-свойому, і кождий з вас упаде пробитий щонайменше чотирма кулями.

Всі вояки оніміли з переляку і стояли з карабінами в руках, безрадні, як барани, призначені на заріз. Один тільки Віцко, львівська дитина, не стратив присутності духу. В одній хвилі окинувши оком терен, побачив, що лісок був зложений з досить рідких великих дубів, підшитих густим, але низьким хащем. Побачив дальше, що повстанці обставили лісок з усіх боків, але, очевидно, побоювалися, чи в хащах нема засідки, і для того не підступали занадто близько. В його голові заблисла спасенна думка.

— Слухай мене, Миколо, — шепнув до капрала. — Роби, що тобі скажу, а все буде добре. Кажи нам тепер зробити Duckt euch!*, а сам балакай з тим босняком. Подавай вид, що хочеш піддатися, але торгуйся як можеш найдовше. А сміло, не показуй по собі ніякого страху!

— Duckt euch! — крикнув капрал, обертаючися до своїх вояків, і ті в одній хвилі за Віцковим приміром присіли напочіпки і щезли таким робом боснякам з очей, хоч і не зовсім. Усе-таки користь була та, що бодай не могли їх почислити і мати на цілі.

— Що робите? — крикнув босняк, котрий не розумів команди, але бачив, що його становище було тепер далеко не таке корисне, як перед хвилею.

— Адже ж не стріляємо, — добродушно відповів капрал. — Я велів їм сісти, щоби кому з них не прийшла охота вистрілити. Знаєш, часом чоловіка рука засвербить.

— Проклятий шваб! — буркнув босняк, додавши своє звичайне масне слово по адресу спеціального святого тих "швабів", котрі вдодатку говорили чистою руською мовою і могли з босняками досить добре порозумітися без товмача.

— Так чого ж хочете від нас? — питав капрал.

— Піддайтеся! — мовив ватажко.

— Гм, одним словом, багато жадаєш, — цідив звільна капрал таким тоном, як коли би в Дрогобичі на ярмарку з якимсь чужосільним циганом торгувався за конину. — А знаєш, брате, що нас чекає від нашого генерала, коли піддамося з оружжям у руках?

— А що ж мене се обходить? — відгризнувся босняк. — А не можете з оружжям у руках, то піддайтеся так: насамперед зложіть оружжя, а потім піддайтеся самі.

— Се ще гірше, — мовив капрал. — В такім разі нічого не виграємо.

— Як то нічого?

— А так, що коли ви нам голов не повідрізуєте, то нас пан генерал велить усіх порозстрілювати.

— Так що ж маємо з вами робити? — питав ватажко, твердо переконаний, що відділ не може йому висмикнутися з лапки.

— Або я знаю, — мовив капрал, чухаючися в голову.