Без коріння - Королева Наталена

Дзвонили між ними циганки дукачами, мигали розкішні еспанські мантильї й коливалися московські очіпки – "кокошнікі".

Гості й батьки та кревні інституток сиділи окремо. Підходити до своїх "запрошених" можна було тільки тоді, коли вже почнуться танці. На жаль, цього разу танці не обіцювали великої приємності, бо якась непередбачена причина саме в останній мент перед балом перешкодила кадетам: їх на бал не пустили. Доводилось вдоволятися професорами, з яких танцювали тільки два, та "братами" й "кузенами", яких інститутки мали чомусь завжди багато й чомусь майже тільки військових людей. Такі "брати", відповідно до інститутських приписів, не сміли з'являтися самі, а тільки "з родиною". При цьому обов'язково мусив бути приявний ще й якийсь старший родич або тіточка, які посвідчили б, що, справді, цей блискучий ад'ютант генерального штабу або елегантний "охтирський" й "бузький" драгун – це брат чи кузен панночки, що його запросила на бал.

Нарешті з хорів залунали врочисті звуки полонезу. Із рисункової зали відчинилися двері наростіж, а коло них завмерли палацові лакеї в лівреях та білих панчохах. Цього вечора служили гостям не інститутські служниці, а випозичені лакеї з київської царської палати.

До зали походом вступили гості й інститутки. У першій парі київський генерал-губернатор, що провадив царицю. За нею великі князі вели дам з її почту. Граф Протасов провадив директорку, здавалося що він веде "за ручку" свою доньку. Кругленька, рожева, виглядала вона ще менша при величезній постаті старого офіцера, що мав цілком воскове, біле обличчя. За почесними гістьми йшли інститутки: спочатку – костюмовані, потім – "звичайні".

Навіть найменші, так звані "седьмушки", бо з сьомої класи, намагалися граціозно вигинатися, ступаючи до такту.

Попровадивши царицю до імпровізованого трону, генерал-губернатор глибоко їй поклонився і став біля того престолу. Поруч групувалися великі князі й усякі військові мундири високих ранг. Дами ж посідали на приготовані під стінами канапи. Інститутки підходили до цариці парами, кланялися й розходились: одна – направо, друга ліворуч. Коли вклонилася й розійшлась остання парка семачок, із хорів полилася ніжна мелодія вальсу – почався бал.

Відблиски безлічі свічок у трьох дзеркалах (електрики в інституті тоді ще не було) миготіли тільки хвилину в блискучих, як скло, паркетах. Нарешті сяючий золотом царськосельський гусар уклонився княжні Каратовій, а блакитний "бужець" заточив Ізу Метінґер.

Класові дами пильно стежили, щоб дівчата та їх партнери не промовили до себе ні слова. Коло кожної "синиці" зі старших клас праворуч і ліворуч сиділи "архангели": їх ролю сповняли нетанцюючі інститутки.

Коли суворе око недрімного Аргуса помічало найменше нарушення дисципліни, "архангел" відразу діставав наказ "нагадати про можливість вигнання з раю".

Ноель у чорному еспанському костюмі й гарній мантильї на високому гребені зачіски відійшла від своєї групи костюмованих товаришок і сіла в амбразурі вікна, схилившись у затінку великого лавра: їй не хотілося танцювати. Світла й бальна музика настроїли її меланхолійно. Тут і врочисті веселощі переплітали "казенщиною", за кожен природний відрух душі вже грозила кара, з усіх кутків дивилися "недрімливі очі", що фактично пильнували не того, щоб усі поступали згідно з установленими приписами, а чигали, щоб до когось причепитись, присікатись, щоб не на виннім, а тільки на необачному забудькові зірвати свою сердитість і пімститись. І знов жагучою тугою відізвався голос Півдня...

Мрії підхопили Ноель і понесли, як розгойданий човен без стерна. Згадки, симпатії, казкові образи й вимріяні бажання сплітались у букети, що мають стати дійсністю в прийдешньому, в якомусь невідомому ідеальному світі. Як часто вже її картали за те, що шукала тих ідеальних світів, "де б не обсипались троянди і не відлітали б прекрасні сни!" А в душі, мов срібні струни, вигравали Ростанівські вірші:

Le seul le reve interesse

Vivre sans reve, qu’est-ce?

(Лише мрія цікава,

Як жити без неї?)

Вигравали й дзвонили, мов ніжні емайлеві кампанули на блакитних левадах. Тому відразу вона навіть не зрозуміла, коли перед нею також ніжними дзвониками задзеленчали старшинські остроги. Підвела голову й побачила перед собою, високу постать великого князя, що саме їй уклонявся. Він, справді, був дуже "великий" на зріст, що аж вразило Ноель, коли вона також устала й уклонилася низьким "двірським" реверансом:

– Altesse Imperiale, veuillez me permettra de vous remercier. (Ваша високість зволять дати мені змогу подякувати...)

– J’attendrai, la Mademoiselle pour que vous reposiez. (Я зачекаю, аж ви відпочинете).

– Я не втомлена, ваша високосте.

– Alors?.. (Отже?..)

– Votre Altesse est bien trop grand pour moi. (Ваша високість – надто великий для мене...)

Архикнязь, усміхаючись, оглянув справді маленьку й худеньку дівчинку й щиро додав:

– Якщо тільки в цьому причина, то я, з вашого дозволу, спробую зменшити свою "великість", – підкреслив він, що зрозумів двозначність виразу, та, повертаючи стілець до Ноель, продовжував: – Посідаємо, а на стільцях не буде майже зовсім помітна різниця між нами.

Ноель відчула на собі зміїні погляди всіх класових дам. Це по-діточому розвеселило її. "От цікаво, що ж ви тепер чинитимете?" – спалахнуло в голові лукавою іскоркою, хоч і було трохи ніяково сидіти от так на перехрестю поглядів зацікавлених інституток та зіритованих осіб з інститутського проводу. Крім того була трохи розгублена, що з нею вперше в життю поводився хтось, як із дорослою "дамою". До всього ж і той "хтось" був не якийсь там пустотливий юнак, як ті хлопці, що з ними бавилась і танцювала вона на безпретензійних "sauteries" ("стрибаннячках") із товаришками у Франції. Ні, той, ще сидів тепер проти неї, прийшовши напів із запрошенням, напів із наказом, був великий князь, тобто ближчий чи дальший кандидат на монарха цієї легендарної країни, що для Ноель видавалася не менш таємна й загадкова, як Китай або Індія. Тож, щоб скрити непевність, дівчина розгорнула своє еспанське віяло, а тим часом великий князь "бавив її розмовою":

– Мені здається, що сьогодні вранці ви мали костюм, – нав’язував він мову до жесту дівчини. – Тепер же ви у справжній одежі. До вашого танцю й до жесту віяла цілком годиться кастильська гордість, якої ви не намагаєтесь ховати.

– Гордости не ховають, ваша високосте, її тільки схиляють, і то... лише перед Богом.

Архикнязь підвів здивовано очі:

– І відповідь ваша, як із Кальдерона. Дозвольте спитати: звідкіля це у вас і яким дивом ви – серед нас?

– Тут – певно, що з волі Божої. А що ваша високість добачує в мені щось кастильське – нічого дивного: в гербі моєї родини є й кастилійські вежі.

За хвилю обоє вже розмовляли справді цілком по-приятельськи. Великий князь багато подорожував. Особливо любив Південь Европи. Цікавився Наваррою й басками. Бачив Елісондо – край героя Меріме, знав легенди про Мадонну з Ельче. Жвава й цікава розмова продовжалася. Підводячи вряди-годи очі на свого співрозмовника, завважила Ноель, що коло них уже не перший раз пройшла вщерть налита жовчю мадам Рапне. Обличчя її палало, губи тремтіли й шепотіли, напевно, не молитву. Та ж підійти не відважилась, зробити уваги не посміла, дарма, що так демонстративно були нарушені непорушні приписи інститутського життя й звичаю. Аж уже після балу, коли Ноель підійшла попрохати дозволу піти до своєї кімнати, класова дама "білим голосом", повним безсилої сердитости, проскреготала:

– Можете йти, куди бажаєте, – запам'ятайте тільки одне: коли нарешті не буду приневолена бачити вас, поставлю свічку в церкві або навіть у вашій каплиці...

Другого дня, коли після обіду роздавали інституткам по класах цукорки від цариці та графа Протасова, швейцар "Жозеф" приніс завитий у шовковий папір величезний букет і подав його фройляйн Оттилії. Дівчата нашорошились.

Тим часом німкеня обережно розвивала папери. Прегарні темно-червоні й золотисті троянди виглянули з обгортки. З-поміж них випав довгастий незаліплений коверт. Інститутки поглянули на Ізу Метінґер, що стояла червона аж до сліз, покірливо похиливши гарну голівку додолу. Для цілої класи набуло таємницею, що бірюзово-блакитний однострій її "кузена" викликував цю доповняючи барву на гарному Ізиному личку. На нещастя, саме в цей мент до класи вступила директорка.

– Є адресатка в класі? – запитала вона й схилилася над запискою, яку для контролі саме вийняла з конверта фройляйн Оттилія. Обидві прочитали підпис і зміст. Німкеня зарум’янілась і всміхнулась, а директорка ледве помітно знизала плечима.

– Сватають тьотю Отю! – півголосом прошепотіла Богданова. Інститутки ледве стримали сміх.

– Фройляйн Медина-Челі! – покликала тим часом німкеня і, передаючи Ноель букет, записку й конверт, – голосно й урочисто промовила:

– Його високість великий князь Романов посилає вам квіти.

Графиня Муравйова мовчки вийшла з класи. Ноель схвилювалась і конверт вислизнув їй із руки. З нього випав листок твердого картону з твердим обрізом. На ньому був напис: А la Castillane exilee (Кастилійці на вигнанню). І підпис – тільки хресне наймення...

* * *

Лекцій у той день не було, тож Ноель могла залишитись у "себе" аж до ранку наступного дня. Почувала полегшу, що не потребує бачити ні товаришок, ні класових дам. Частину отриманих квітів віднесла до каплиці на вівтар, але ж букет був справді "царський", і квіток вистачило ще на повну вазу, що її приготовила сестричка Аліна. Небувалі в цих шпитальних світлицях ніжні пахощі троянд наповнили кімнату Ноель. Від них ті стіни видавалися ще сумніші, ще суворіші й непривітніші, а великий покій нагадував не помешкання світської людини, тільки келію аскетичного монаха. Ноель загорнулась у м'яку, пушисту намітку, підійшла до полиці та простягла руку по томик Ґонґори "Поліфем і Ґалатея".

Вірші цього автора були б якнайсуворіше викляті в інституті, якби хтось міг їх прочитати. Читаючи кожну друковану сторінку тільки "з других рук", провірену й процензуровану, мала Ноель раз у раз таке почуття, ніби її примушують їсти з тарілки, що з неї вже хтось їв перед нею. Тому намагалась обійти цей нестерпний звичай.