Без коріння - Королева Наталена
За ціле своє життя ще ні разу не була в опері. Бо ж у так званій "общині", тобто в інтернаті сестер, режим був дуже суворий, подібний до монашого. Тому Аліна знала тільки свої лекції і практичні вправи, пильнувала немічних і трохи розумілася па кухарстві. Ввечері не можна було виходити з "общини", а вдень не було коли і вгору глянути. Коли Аліна скінчила курс, усміхнулося до неї щастя: вона дістала працю в інституті шляхтянок. Тут вона може, коли схоче, жити аж до старости, мати добру платню й бути "під рукою" лікаря – доброго й сердечного чоловіка. До того ж і старша сестра, Юлія Миколаївна, мала ангельську душу, що теплом сповила молоду помічницю. Тому сестра Аліна почувалася в інститутському шпиталі зовсім щаслива. З нею симпатизували всі інститутки, що називали її ласкавим словом "котятко". Дуже раділа Аліна ще й зі свого гарного ясно-блакитного однострою, що був прикрашений червоним шовковим хрестом та дуже їй лицював.
Із часу, коли їй доручили доглядати загрожену сухотами Ноель, сестра Аліна придбала ще й цікаву приятельку. Різниця між ними в віці була тільки 2-3 роки. Але Ноель бачила багато нового, цікавого, екзотичного. Що те все існує, того Аліиа здебільша й не догадувалась. Тому сестричка нетерпляче очікувала вечора, як дитина приємної гри, щоб якнайшвидше бігти "пити чай" до Ноель. Часами заходила до них Юлія Миколаївна, іноді приходила ще й "шпитальна дама" Настася Максимівна. Але обидві гостили недовго, бо старша сестра мала дуже багато щоденної праці. В дійсності вона кермувала цілим шпиталем і давала всьому лад. Настася ж Максимівна виховувала хворих інституток, тобто пильнувала, щоб дівчата й у недузі трималися доброго тону та добрих манер. Вона звично ховалася до свого покою, як тільки скінчала обов'язкові зайняття. Це не диво, бо її ніколи ніхто не зміняв: вона все своє життя, день у день, пильнувала хворих, а вже кінчався їй шостий десяток літ!
Таким чином, сестрі Аліні й Ноель ніхто не перешкоджав сидіти "за чаєм", хоча б і до світанку, бо ж сестра мала приходити до праці аж о 8 годині вранці, як і Ноель – до своєї класи...
І того вечора Аліна прийшла, як звичайно, але Ноель мовчала. У шпиталі вже знали про подію з вервицею, тільки ж, видима річ, ніхто ні словом не натякнув Ноель про те.
А втім, тут рішуче всі, навіть і служниця Катерина, були по Ноелинім боці. Для них вона була "своя", як член "шпитальної корпорації", бо ж серед них і з ними жила. А також ще й тому, що всі тут були побожні і тепер обурювались на нахабність і богохульну дерзкість Витовської, яку не дуже любили за її здебільша іронічний тон, глузливі пісеньки та вірші, що їх вона охоче складала на чию-небудь адресу. Прихильність до Ноель збільшилася ще й через те, що вона часто роздавала всякі ласощі, які раз у раз посилали їй щедро з дому.
– Але ж ви сьогодні невеселі, – спробувала прорвати дошкульну мовчанку сестра Аліна. – Чи не маєте гарячки? А може, б ви лягли, бо ж певне втомились?
Сестра сподівалася, що Ноель запротестує й щиро розповість, що саме сталось. Може, навіть поплаче трохи і тоді заспокоїться. Та Ноель вхопилася за підсунену думку:
– Так, так, сестричко. Мене трохи болить голова, і, певне, буде найліпше, якщо я враз положусь. Як засну, то воно все й минеться.
Сестра взялася за ковдру, щоб постелити ліжко, та дівчина випередила її. Аліні залишилось тільки засвітити блакитну нічну лампку (світити лампки перед образами святих в інституті забороняли). А Ноель, як і кожного вечора, зідхнула, згадавши теплі, темно-червоні вогники монастирських лампадок, що були розвішені скрізь. У спальнях, на стінах коло сходів, перед статуєю Мадонни, перед образом св. Антонія, Серця Ісусового – всюди жевріли ці вогники і немов стиха й нечутно проказували прегарні слова Боссюета: "Я сплю, але серце моє недрімне".
Замкнулися за сестричкою шкляні двері за темно-зеленою заслонкою. Шпитальна тиша огорнула Ноель. Але все ж таки здалеку долітало приглушене шарудіння: то служниця Катерина шурувала ванну. За хвилину замовк і той звук. "Такав" тільки годинник. Механічне серце числило хвилини життя.
Ноель відтворила в пам'яті всі події сьогоднішнього дня – так, як учили її робити це в монастирі: без роздратування, спокійно, немов усе, що скоїлося, торкалось не її, а іншої, чужої їй, особи. Була вона винна чи ні?
Але враз заклекотіло в серці: воно ще не охололо, й годі було думати спокійно. Перед очима виринали колючі погляди ворожих товаришок, що без вагань враз зрадили її. Не мала Ноель великого жалю до Варі, бо ж та – взагалі дивачка. І піхто не знав, чи вона й справді така дитина, наївна, як говорила мадам Рапне: "dans la lune" (на місяці), чи тільки такою прикидалась. Варя знала, що її мусять тримати в інституті сім років, незалежно від її успіхів ув інститутських науках. Вона не мата матері, а її батько, директор хлоп'ячої гімназії десь у середущій Росії, не хотів, щоб донька виростала тільки серед хлопців, бо ж Варя мала ще трьох братів. Тим-то дав він її до ліпшого інституту і прохав лише виховати дівчину, поки вона виросте, серед дівчат.
Варя це знала і тому не намагалася дуже набиратись мудрощів. Вірила, що "всі науки створені на муки". Через те її відповіді в класі здебільша були суцільною, довго незабутньою анекдотою. Так, наприклад, вона дуже легко переселяла стародавніх греків із дорійських часів до історичних, а в Англії знайшла вона короля "Івана без посади". На це порскнула ціла класа сміхом, а професор запротестував:
– Та, Боже, вас хорони, панно Шейковська! Це ж вам не кухар, а король, і найматись чи брати якусь посаду не потребував. Ви, певне, хотіли сказати: "без землі"?
Але й на такі поправки була Варя глуха: все, що в'язалося з наукою, було їй байдуже. Коли ж узагалі признавала якусь книгу, то лише "Домбі і син". Одначе читала її тільки від п'ятої до шостої години впообідді і закусувала пушисті дотепи Діккенса шоколадою. Варя не мала жодної приятельки, розмовляла ж щиро тільки зі своїм щоденником. У ньому на першій сторінці було намальоване серце, поділене на більшу кількість клітинок. У кожній клітині вписала вона наймення тих, кого любила (в даний мент). Між иншими прізвищами були: Діккенс, Надсон, романс "Под душістою веткой сірені", шоколада "Міньйон" і кілька товаришок, як от Оля Хоменко та Даґмар Дегнер. Коли Варя починала сваритися, напр., з Хоменківною, тоді гумою витирала її наймення, а натомість вписувала наймення тієї товаришки, що з нею Хоменко найдужче ворогувала.
Така була Варя. Тож не диво, що вона стала донощицею й зрадила начальству приватні непорозуміння між подружками. Але інші...
За ввесь час, коли Ноель була в інституті, не було ніколи такої сороміцької зради й донощицтва. Бо ж "зрадницю" чи "донощицю" карали інститутки вельми суворо. Били її часом дуже сильно мокрими рушниками. Переказували, що такі випадки траплялися дуже рідко, але ж іноді екзекуцію провадили аж до млости винуватої.
Чи ж так товаришки любили Катрю? Ні! Коли вона посварилася з Богдановою, то заїло дратували одна одну аж до плачу. Катря не могла втриматися від гострого жарту чи глузливого дотепу на адресу кожної товаришки, і то при кожній нагоді. Ті жарти були такі влучні й липливі, що прилипали на ввесь час побуту в школі. А тим часом вона бавила всіх тих, що їх сьогодні не таврували її глузування. Більшість же йшла за провідницею, верховодом, не для товариськості, а з отарного почування: що зробила одна, здебільша робили й усі інші. А от Ноель майже ніколи не йшла за течією. Не ставилася вороже, але ж не зробила й кроку, щоб наблизитися до цілого загалу і стати такою, як він. Часто треба було чималої сміливості, щоб піти проти течії й зберегти свої індивідуальні погляди, особисту вдачу, окремішню думку. А до цього – інше виховання та інші життєві засади, незнання панівної московської мови, нарешті релігійний світогляд – цілком відчужували її від того випадкового довкілля, що в ньому опинилася з чужої волі. Тож була вона тут таки цілком чужа. Ну, а чужинець – здебільша неприятель…
Так, чужа їм... Нехай. Але ж і вдома вона так само чужа, бо ж там верховодить мачуха. В цілому світі, що в ньому опинилася, вона – все чужа. Певне, буде вона чужа й у тім житті, що до нього готовлять її. Ну, нехай буде й так, без "своїх", без близьких, а навіть, може, і без "ближніх"... Але ж вона має місце, де почувається "своєю" і "вдома" – у стіп Пресвятої Мадонни. І це на всьому світі: чи в Піренеях, чи тут, чи в Індохінах, скрізь у католицькому храмі почує вона такі самі, такі знайомі й такі повні ласки слова. Що більш – із кожної дзвіниці озветься до неї зрозумілий їй і дорогий голос Божий, який говорить їй, що вона "своя" і "близька" Отцеві Небесному, бо його вірна донька... І під склепіннями його величних храмів завжди знайде вона і захист, і спокій.
Напружені нерви почали м'якшати. Тихе міркування огорнуло душу мов нагрітий пух. Думки почали переходити в сонні марева. Зненацька побачила в уяві, що перед нею ввесь світ – як безмежна рівнина. По ній зриваються вихори й крутять гарячим піском. Він засипає очі й підносить до неба темпі стовпи куряви. Вона, Ноель, скаче на вороному блискучому, як шовк, коні в той широкий і каламутний світ. На ній – ясна зброя, а на грудях – вогненним пурпуром горить великий хрест. У лівій руці в неї – щит, а па ньому написані букви. Які? Вона дуже цікава знати, та вона не бачить і не може повернути в бігу щит так, щоб було видко написи па ньому...
Хто ж вона й куди поспішає? Але ж нагло здається їй, що це вже не вона, Ноель, а улюблений герой дитячих літ – лицар Сид-Кампеадор. Був він для неї й дня її подруга Ньєвес єдино можливий ідеал людини…
***
Вранці Ноель почувала себе в’язнем: не сміє йти, куди інші, робити те, що інші. Навіть слухати лекцій, що є її повинністю й рацією перебування в цих гнітючих стінах – і те їй заборонила директорка. Огортав дівчину великий неспокій і досада. Читати не хотілося, бо думки втікали поза книжку. В душі наростала гіркість і образа, бо ж була приневолена мовчки й покірливо триматися явно несправедливого присуду, не маючи змоги протестувати, ані ніяк інакше реагувати. Мовчати в покорі привикла вона в монастирі, одначе відчувала велику різницю: там це робила в ім'я Господа, тут же фактично – проти Господа, з почуттям, що зла, дужча воля панує над нею.
