Без коріння - Королева Наталена
Майн Фройляйн, – обернувся він до Ноель. – Ну, скажіть мені, якщо ви були залежні тільки від себе самої, як ви почали б недільний день?
– Як годиться, пане докторе. Взяла б недільну одіж, пішла б до церкви.
Лікар ляснув себе рукою по коліні:
– Ото-то-то ж бо й є! Да габен вір! (От тут саме це маємо!) Це ж самозрозуміле для кожної нормальної дівчини. Але для тутешніх так само самозрозуміле, що в неділю треба спати до півдня зрештою... як і в будні. Потім накинути на себе якесь "dishabille", поснідати без апетиту й нарікати на нуди, а опісля лягти на канапу й нудитися далі, тільки вже з книжкою в руці і з песиком під боком. Така паy.ня не хоче навіть завдати собі труду, щоб одягтись. Де ж би вона вийшла на вулицю в неділю? А до церкви... Та це ж "банально"...
Полковник засміявся:
– Що правда, то правда. Ви їх добре вистудіювали. Але, майи герр доктор, я теж їх студіював, і мені здається, що хиба не в них, а... у yас.
– Цебто як?
– Та хоч би так: тутешніх людей, усіх без вийнятку, ніколи не слід "брати всерйоз", як тут говориться, одначе, слід удавати, що з ними цілком поважно числишся. Це чудова й випробувана тактика. В дійсності ж треба бачити в них одиниці, що всього, зрозумілого людині культурній, розуміти не можуть і... не мусять. Практично ж зовсім вистачає, коли вони не протиставляться вашій волі або при тому ще й хочуть її сповнити. Більш від них нічого не слід вимагати... Aber – gar nichts! (Але рішуче нічого!).
Доктор глянув на Ноель, що уважно слухала. Потім перевів погляд на полковника:
– Герр оберст, чи ви не гадаєте, що... ми могли б і менш критично ставитися до народу в приявності його представниці?..
Полковник знизав плечима:
– Фройляйн – представниця цього народу? Чи це ви, докторе, жартуєте? Та ж ви самі звете її "фройляйн Міньйон", що сумує тут за "своїм" краєм.
– Ну, все ж таки, десь там, у душі...
– В душі, майн лібер, у душі – фройляйн Міньйон не менш їм чужа, як і ми, і не менш критикує їх, як ми. А я ще вам, фройляйн, додам від себе, – згадаєте колись моє слово: – "вони" подбають про те, щоб вас якнайбільш відчужити. Москалі ніколи не можуть прийняти католика "за свого".
Він витяг годинник.
– Ум Ґоттес віллєн! Вже без чверти перша! – Підвівся й оглянув стіл із нез'їдженим обідом.
– І хто впав би на думку давати дівчатам ці "капчушки"! Ну, хто ж, прошу вас, може їх проковтнути без доброї чарки горілки? Ні, буде цьому кінець! Від завтра сам укладаю меню. Нехай дівчата їдять як слід, то матимуть добрий настрій і успіхи в науці...
* * *
Що "тутешні люди" подбають про причини, щоб відчужитись, Ноель мала нагоду переконатися саме того ж таки вечора. Приготовившись до своїх лекцій, попросила дівчина дозволу в класової дами піти до каплиці, що містилась у долішному коридорі, біля "гардероби". Не завжди, але часто в неділю бувала там Служба Божа. Ноель була "сакристянкою" й мала від каплиці ключ.
– А що будете там робити? Приготовлятимете до неділі чи прибирати?
Ноель, що ніяк не звикла до тутешнього способу розмови, – конечно з брехнею, – відповіла щиро чисту правду:
– Ні, я тільки хотіла відмовити вервицю. Я вже скінчила свою щоденну працю й приготовилася на завтра.
Класова дама злегка усміхнулась:
– З вашими чотками можете почекати до неділі. Ви не черниця. Коли ж не маєте що робити, а читати не хочете, – вивчіть напам'ять початок другого співу з "Ґудрун-саґа". Це не зашкодить вашій німецькій вимові. Ви тут на те, щоб учитись, а не молитись.
Ноель сумна вернулася на своє місце.
Як, справді, все це не подібне до милого монастиря, до тих предобрих черниць! Адже ж там у кожній вільній хвилині можна було йти до каплиці... Там самі черниці говорили:
–Моліться, діти, коли тільки можете. В молитві – сила, в молитві – й радість. Постійно дякуйте Господеві, що дав вам життя, молодість, здоров'я, веселість. Намагайтесь бути, як Божі ангели, що раз у раз "хвалять Господа".
Піднесла верх свого столика, що інститутки звичайно робили коли мали якесь інтимніше "зайняття", ніж наука. Глянула на сусідку Катрю Витовську, що цілком потонула в читання якогось німецького роману. Вона також відділилася від "світу" щитом піднесеним догори. Витягла Ноель із кишені чотки, згадавши, що псалмопівець наказує хвалити Господа "на кожному місці". Монастирським звичаєм хвильку побожно роздумувала, щоб відігнати зайві думки, і почала молитву. З серця немов би спадав порох околишнього життя. Вітрець Божої ласки розвівав хмари, й вони злітали ... І в душі дівчини ставало ясно.
Ноель була вже при четвертому, "радісному" десятку чоток, коли до класи ввійшла служниця й подала класовій дамі малий коверт. Фройляйн Оттилія прочитала його й зложила свою безконечну роботу. Оглянула своїх "овечок" – усі сиділи як слід, тихі й смирні, бо з-під ока бачили, що наглядачка ладиться вийти з класи.
Двері нечутно замкнулися за фройляйн Оттилією, а класа враз загуділа. У стелю полетіло кілька книжок. Хтось витягався, позіхаючи, як кіт на лежанці. З другого кутка залунав упівголос чомусь особливо популярний цієї зими романс Денза "Торна!" ("Вернись!"), що був, видима річ, в інституті на індексі, а тому дуже улюблений.
Катря швидко вкинула книжку до столика:
– Слухай, – взяла вона Ноель під руку, – мусимо конче до мого нового вірша вигадати музику. Ти тільки послухай, який текст:
Є в нас у класі мопс,
Справжній цвібель-клопс... —
і подивилася на Ноель. Та зі спущеними очима продовжувала молитву на чотках.
– Та ти чуєш, що я тобі кажу? – і злегка затермосила сусідку. Ноель не відізвалась. Тоді Катря, що їй усе ще не виходив із голови успіх сьогоднішнього дня, успіх, що ще оточував її голову авреолою, розгнівалась, що хтось насмілюється не відповідати на її запити:
– Ах ти, лукава єзуїтко!.. Медам, – звернулася до класи, – чи знаєте, кого ми маємо в класі? Калмицьку Богородицю!
Ноель уже хотіла сховати чотки, але Катря вхопила її за руку:
– Почекай ти, святошнице! – і смикнула за чотки. – Покажи свої чари!
І вихопивши чотки, почала ними вимахувати, як трофеєм…
– Катре, лиши, ти ж не розумієш...
Але Катря вже була посеред класи й наслідувала рухи католицького священика при вівтарі.
– Катре, схаменись, це ж не забавка, – простягла руку до чоток Ноель. – Дай!..
– "Дай!" А як не дам, то що? Гріх? Чи твій Бог мене покарає? Твій католицький Бог мені не страшний і нічого не зможе зробити. Дивись, де Він?
Вона кинула чотки на підлогу й уже піднесла ногу, щоб наступити на них. Та ж у ту мить сталося щось зовсім небувале в інститутських стінах: Ноель скочила, в повітрі майнула піднесена рука з тремтячими пальцями, й ляснув дзвінкий удар по Катриній щоці. Ще за мить голосний поличник повторився. Глибока тиша проковтнула ніби з одних грудей вилетіле напівздушене зідхання. Класа завмерла.
Катря хитнулась, підвела руки і, затуливши ними своє обличчя, хитнулася вдруге. Ноель нахилилась і піднесла вервицю, здмухнула з неї порох, поцілувала та сховала до корсажу. Стояла сама серед класи: всі товаришки відсунулися від неї. В цей мент відчинилися двері: входила фройляйн Оттилія.
– Nun, meine Dames, was ist das fuer Zircus? (Тож як, мої пані? Що ж це за цирк?)
Піднісся несміливий голос і впав, заломившись...
– Що ви наробили? Що сталось? – і взяла Витовську за плече. Та похилилася й істерично заридала.
– Що сталось? – Фройляйн Оттилія шукала хвильку очима й затримала погляд на Варварі Шиковській: – Шиковська, говоріть, що трапилось, – наказала твердо.
Варя без вагання відповіла:
– Лячерда дала Витовській ins Gesicht – і для ясности переклала: – "Па мордє"...
Знову сталося щось, що майже не траплялося в інституті: товаришка відразу доносила начальству на іншу товаришку, хоч сама не зазнала особистої шкоди чи прикрости. Класову даму залив пурпур мало не до фіялкової відтіні:
– Schweigen Sie! (Мовчіть!) Як вам не сором таке казати?! Такі вирази! Фуй! – і повернулась, тримаючи заплакану Витовську. – Невже це, дійсно, правда? – запитала в усієї класи.
– Так, так! – хором відповіли товаришки. – Ми всі бачили! Вдарила її двічі по обличчю.
В музиці цього хору можна було вичути ненависну ворожість до "чужинки", образу "за свою" і повну солідарність з нею. На думку всіх, жертвою була Катря, бо ж без уваги на все, вона так усіх бавила сьогодні від ранку, а тепер плакала голосно й жалісно. Ноель же була "ворог", особливо ж тому, що мовчала, мала зовсім спокійний вигляд і не показувала своїх душевних переживань.
– Ви так зробили? – запитала класова дама у Ноель.
Але поки ця встигла отворити уста, всі закричали й загукали:
– Так, так... Ми ж кажемо. Ми – свідки.
Німкеня, що напувала Катрю водою, навіть обурилась і гукнула на них різко:
– Мовчіть ви... "товаришки!" – додала іронічно. – Ви вдарили по обличчю свою товаришку?
– Ударила. Двічі. І... зроблю це кожному, хто буде так поводитися, як вона... – голос Ноель не тремтів, не мав верескливих роздражнених тонів. Був сухий і різкий.
Німкеня підвела очі до неба і, не питаючи про причину, промовила:
– Відведіть її до шпиталю, – віддала Катрю двом опікункам. – Хай їй там дадуть заспокоюючих крапель. Ви ж усі – ані слова, доки не повернусь. А ви, – звернулася до Ноель, – прошу зі мною до директорки...
"Слідство" в директорки закінчилося наказом, щоб Ноель не сміла виходити зі своєї шпитальної кімнатні ані на лекції, ані показуватися "нагорі".
Поспішно скликали професорську конференцію, щоб осудити такий нечуваний в історії інституту вчинок. Всі знали наперед вислід конференції: без найменшого сумніву, що Ноель "виженуть, як собаку", без права вступити до подібної установи в Російській імперії...
* * *
Щодня, коли дзвінок на вечірній чай сповіщав, що день праці вже скінчився, приходила до Ноель сестра Аліна. Сідали вони при столі й "по-родинному", а не "по-інститутському", пили чай, тобто вечеряли, розмовляли, переглядали книжки та заборонені в інституті часописи, що їх потиху посилав для Ноель із дому батько, часто й у великій кількості.
Молода сестричка з провінціяльної й небагатої родини скінчила "червонохресний" курс, щоб мати фах і заробіток. Ніде й ніколи не бувала вона, хіба у своїм містечку та в Києві, але й там нічого визначнішого не бачила й не пізнала.
