Без коріння - Королева Наталена

Завтра – у нас!.. — електричною іскрою пробігало по інституті.

Але тому "завтра" мало хто вірив: чекали й сподівалися що імператриця може з'явитися кожної хвилини. Все ж таки всі скам'яніли, коли вранці до великої зали, саме як усі вихованки зійшлися на вранішню молитву, несподівано наростіж відчинилися двері й увійшла незнана група осіб.

Попереду йшла невисока, а навіть мала дама, зачесана по-старомодному з безліччю дрібних кучериків па передній частині голови ("з гривкою"), в цілком скромній чорній шовковій сукні, з однією бранзолєтою поверх рукава. За нею два високі, стрункі й гарні молоді старшини в гвардійськім однострою, потім знаний і дуже люблений інститутками, старий, уже трохи згорблений, високий і худий, як тичка, граф Протасов-Бахметьєв, начальний інспектор усіх установ "імператриці Марії", до яких належали й дівочі інститути.

За тією групою шелестіла парадним шлейфом інститутська директорка, дзеленчав острогами полковник Унґер, і тільки інспектор професор Малінін ступав зовсім, як звичайно, злегка коливаючись, неначе йшов до класи на свою щоденну годину.

Кортеж продефілював між класами інституток, що низько, куртуазійно "поринали" в глибокому реверансі. Хвилею, починаючи дзвінкими голосками найменших, пролітало рядами аж до кінця зали врочисте привітання, скандоване окремими складами:

– Nous a-vons hon-neur de sa-lu-er Vo-tre Ma-jes-te Im-pe-ri-ale! (Ма-є-мо честь ві-та-ти Ва-шу Імпе-ра-тор-ську Вс-лич-ність!)

Цариця відповіла тільки мовчазним похиленням голови, а ставши під портретами царів, тихенько промовила кілька слів до директорки, а та дала знак:

– Commencez!! (Починайте!)

"Дежурна", хвилюючись, почала вранішню молитву.

Весняне сонечко весело заглянуло у вікна. Його проміння тремтіли й перескакували золотими "зайчиками" по паркетах. Можливо, що ті "зайчики" через асоціацію підсунули котрійсь із дівчат подібну думку. І незабаром зненацька поміж соняшні "зайчики" стрибнув білий, скручений з хустки. Стрибнув весело й задерикувато та й упав, мало не діткнувшись ніг імператриці. Без уваги на жах, що охопив усіх інституток, а ще більш – їхніх управителів та виховниць, почувся придушений посміх. Цариця приклала до короткозорих очей лорнет і, нагнувши голову в один бік, приглядалася до кинутого їй подарунку. Стало ще смішніше, як і звичайно буває в таких випадках напруженої урочистості та серйозності. Один із гвардійських старшин, що стояв за нею, зробив пару кроків, нагнувся й підніс білий предмет. На його обличчі розцвіла приязна усмішка. Ставши знову па своє місце, кинув він лагідний погляд па першу класу, звідкіля вискочив той "зайчик". "Дежурна" тяжко віддихаючи, скінчила нарешті молитву. Імператриця промовила по-французьки кілька слів до інституток, а потім почала розмову з директоркою. Старшина – був це один із великих князів (архикнязів) – підійшов до першої класи, тримаючи за кінчик-"вушко" зайчика-хустки.

– Кому належить цей предмет? – запитав він увічливо.

Класова дама вже була біля нього й солодко вияснювала та просила вибачення. Ноель почула придушене зідхання й глянула в бік: її сусідка Варя Шиковська стояла біла, як крейда, й уже була готова зомліти; в розпуці міцно стискала зложені "коробочкою" руки, що теж були білі немов мармурові. Ноель завважила, що й пальці-мізинці "творили хрест" – кабалістичний знак, що, як вірили інститутки, віддаляв усяке неминуче нещастя й близьку небезпеку. Але кабалістика в цім випадку не могла мати успіху, бо зараз класова дама візьме зайчика, розгорне хустку й побачить "нумер", що належить тільки одній вихованці й не повторяється від 1-го до 365-го.

Ноель ще раз глянула на Варю, а в голові мигнула іскорка – "яко же і ми оставляєм должником нашим"... – Ноель цілком спокійно виступила з ряду:

– Si Votre Altesse Imperiale veut me permettre... (З дозволу Ваше імператорської величности...).

Архикнязь, усе ще тримаючи за кінчик міцно скручену хустку, елегантно подав її Лячерді, цокнув острогами й чемно вклонився... Варя була врятована, але Ноель ще не встигла всунути хустку в кишеню, як імператриця зі своїм почтом зупинилася біля неї і з ласкавою усмішкою розглядала її через лорнет.

– Ви, бачу, дитино моя, в дуже доброму настрої, – сказала вона по-французьки, з легкою іронією, але Ноель з місця відкинула спрямований удар:

– Було б неввічливо, мадам, мати недобрий настрій, вітаючи імператрицю.

Директорка захлиснулася власним віддихом, почувши слово "мадам", що ним дівчина звернулася до монархині, наче на глум. Мабуть, і цариця звернула на те увагу.

– Скільки ви років в інституті? – запитала вона сухіше.

– Перший і останній.

– А де вчилися давніш? У якій школі?

– У монастирі Notre-Dam-de-Sion на півдні Франції.

– Ви – росіянка?

– Ні, мадам!

Цариці, видко, трохи відлягло. Вона діткнулася кінцем лорнета до хустки.

– А яке значення має у вас цей предмет? Чи то забава, чи, може, якась ворожба?

Але Ноель уже не встигла відповісти, бо поза її плечі висунулася графиня Муравйова й почала "замилювати очі" несподіваною імпровізацією.

– Ваша імператорська величносте, у наших дітей є багато забобонів... принесених з дому до школи. І ця іграшка з хусточкою – це щось на взірець parte-bonheur-a, що нею вони часто бавляться... особливо ж вітаючи тих, хто вперше вступає в стіни інституту.

І хоч сказане була видима нісенітниця, імператриця вдоволилася поясненням та з "милостивим уклоном" пройшла зі своїм почтом далі.

Але, мабуть, великий князь не йняв віри словам директорки і, проходячи далі, з отвертим усміхом покивав пальцем Ноель. Інститутки присідали в низькому реверансі: –Nous avons I’honneur de Vous saluer, Votre Majeste Imperale! – стелилося за царицею аж до дверей.

Ледве замовкло останнє слово офіціяльного привітання, як дві класові дами, дежурна й не дежурна, – вже вродилися коло Ноель:

– Нечувано!

– Безсоромно!

Ноель спокійно, не поспішаючи, розгортала хусточку й так само спокійно сховала її в кишеню, але, на всякий випадок, глибоко, під свою. Тоді підвела очі на класові дами.

– Що саме трапилось? – запитала цілком лагідно, але ніздрі її зовсім явно тремтіли, й вона ледве панувала над собою.

Класові ж дами говорили обидві разом:

– Як?.. Вона ще питається! Та ж цьому нема назви... Ваша поведінка непристойна... Яким правом ви осмілилися заговорити з великим князем? І потім – це "мадам". Це ж така грубошкурість. Як можна, як можна?

Ноель затисла кулаки і крізь зуби, що зачинали цокотіти, промовила:

– Мадам Рапне, ви цілком зайво хвилюєтесь: по-перше, пані директорка вияснили імператриці, що я це зробила з пошани до неї; по-друге, кожній королеві й імператриці Франції завжди говори: "мадам", так само, як говориться навіть до Матері Божої? Ви ж що імператриця це добре знає... Тому я й спитала вас: що саме трапилось?

– Але ж, а-алс ж це вам не Франція. А цариця – імператриця всеросійська.

– Одначе ми ж говорили по-французьки..

– "Ми"... "говорили"... Це ж просто нечуване!..

Але що саме було для мадам Рапне "нечуване", не довелось довідатися, бо в залу вернувся граф Протасов-Бахметьєв з інспектором Малініним.

Притримуючи при боці кавалерійську шаблю, вийшов граф на середину зали:

– Медам, – звернувся він до інституток, – її величність доручила мені повідомити вас, що ввесь час, поки вона буде в Києві, тобто три дні, в інституті лекцій не буде. – Весело усміхнувся: – Вдоволені монаршим дарунком?

Дівчата радісно шепотіли між собою. Вони добре знали, що старий граф із засади повідомляє тільки про речі приємні, бо ж він постійний і певний їх оборонець та заступник у всіх випадках інститутського життя з його неминучими й безнастанними конфліктами.

– А другий дарунок імператриці – це те, що вона буде у вас на балі. Та й не сама, – знову весело усміхнувся граф, – але з її дозволу за партнерів будуть вам кадети!

У задніх рядах хтось не витримав і посипалися бодай здержливі оплески. Старий царедворець глянув у той бік і промовив:

– Приємно бачити прояви патріотизму, виявлені в формі любові до будучих оборонців батьківщини.

Тепер уже дівчата не втримались і щирий сміх пролунав по залі.

– Не все ще, медам! Упродовж цих трьох днів ви всі будете діставати по бомбоньєрці цукорків. Від імператриці...

– Ні, від вас, графе! – вирвалося кілька голосів. – Знаємо!.. Дякуємо!...– цілком іншим, як при вітанню цариці, повним і непримушеним хором озвались усі вихованки. Бо всі знали, що коли приїздить на інспекцію граф Протасов, кожна дістає по півфунта найліпших цукорків, запакованих у гарні бомбоньєрки, від найславнішого в Києві цукорника – "Жоржа" (француза Берто). Але тепер граф замахав руками.

– Від мене буде окремо. А це – від імператриці. Потім підійшов до рядів першої класи.

– Як зветесь, неустрашлива й забобонна амазонко? – усміхаючись, запитав він Ноель.

– Ноель Лячерда, ексцеленціє.

– Медина-Челі? – здивовано промовив граф. – Може, донька Адріяна Адамовича?

– Так, це мій тато, ексцеленціє!

– Так оце ви така, благородна чужоземко! – простяг він до Ноель руку. – Знаю вас тільки з фотографій, оттакою, – він показав рукою на метр від підлоги. – Тепер не пізнав! От, час біжить... А чи ж тато подорожують, чи вдома? І здорова, так само, як сподіваюсь, і belle-maman?

– Дякую. В Києві і здорові, ексцеленціє!

– Конче намагатимусь їх відвідати! Dites leur mes amities! (Привітайте їх від мене).

Граф ще раз стиснув Ноель руку і вийшов із зали.

Приятель інституток цього разу став міцним щитом для Ноель. Хвиля обурення й загроз розпливлася, але... це все ставало просто фатальне – ще того ж вечора трапилася нова причина, щоб викинути Ноель з інституту...

Після програмових точок – співів, танців, деклямацій, що ледве вмістились у програму вечірки, подали чай. Тим часом велику залу перетворювали на бальну. Стільці уставили попід стіни, естради зсунули під портрети: там приготовили місця для цариці та її почту. На хорах розташувалися дві оркестри.

Інститутки, що брали участь у програмових точках, не передягалися потім у свій однострій, бо мали дозвіл лишитись у декоративних костюмах до кінця вечірки. Тому за чайним столом, серед білих пелеринок та гладенько прилизаних голов, видко було й пишні напудровані зачіски "рококо".