Любов до життя - Джек Лондон

- Але де ж твої сини? - наполягав я.- Ти маєш дужих синів, а сам на старості голодуєш?

- Був у нас Моклан,- почав Ебітс.

- Він був дужий,- втрутилася Зіла.- Міг день і ніч веслувати без перепочинку. Він знався на лососях і на воді. Був дуже мудрий.

- Був у нас Моклан,- сказав удруге Ебітс, не звертаючи уваги на її слова.- Навесні він подався з іншими хлопцями вниз по Юкону торгувати до форту Кембел. Там є пост, а в ньому багато краму білих людей, і є там крамар, на ім’я Джонс. Є також білий чаклун, що його ви звете місіонером. Також біля форту Кембел є небезпечне місце, де Юкон стає вузький, як стан у дівчини, а вода надто прудка. Течія там крутить, вирує, весь час міняється, і обличчя річки ніколи не буває однакове. Моклан - мій син, тому він був хоробрий хлопець...

- Хіба мій батько не був хоробрий? - перебила йому Зіла.

- Твій батько був хоробрий,- погодився Ебітс з таким виглядом, ніби за всяку ціну хотів зберегти родинну згоду.- Моклан - твій син і мій, тому він був хоробрий. Може, через те, що твій батько був дуже хоробрий, і Моклан був хоробрим аж надміру. Коли води налито забагато, вона перехлюпує через край. У Моклані було забагато хоробрості, і вона теж перехлюпувала через край. Хлопці, що пливли з ним по Юконі, боялися небезпечного місця біля форту Кембел. А Моклан не боявся. Він зареготав: «Ха-ха-ха!» - і пустився на одчай. Але там, де сходяться стрічні течії, його човен перекинувся. Вир схопив Моклана за ноги, крутив, крутив і потяг униз. Моклан сховався під водою, і більше його вже не бачили.

- Ой-ой-ой! - заголосила Зіла.- Він був спритний і розумний, і він мій первісток.

- Я Мокланів батько,- сказав Ебітс, терпляче перечекавши, поки дружина заспокоїться.- Я сідаю на човна і пливу до форту Кембел справити борг.

- Борг? - перепитав я.- Який борг?

- Борг Джонса, головного крамаря,- була відповідь.- Такий закон для тих, хто подасться до чужої країни.

Я похитав головою - мовляв, нічого не розумію. Ебітс співчутливо скинув на мене оком, а Зіла, як і раніше, презирливо чмихнула.

- Слухай, білий чоловіче,- сказав Ебітс.- У твоєму таборі є такий собака, що кусається. Як собака покусає людину, ти даєш їй подарунок, бо собака твій і ти за нього відповідаєш. Ти платиш за вчинену шкоду. Правда ж? Так само, коли в твоїй країні небезпечне полювання або небезпечна вода. Ти мусиш платити за шкоду. Це справедливо. Такий закон. Брат мого батька подався до країни плем’я Танана, і там його забив ведмідь. Хіба тананці не заплатили моєму батькові, не подарували йому багато вкривал та коштовних хутр? Це було справедливо. Полювання було погане, і тананці заплатили за шкоду.

Отож я, Ебітс, вирядився до форту Кембел, щоб справити борг. А Джонс, головний крамар, подивився на мене і зареготав. Він усе реготав і не схотів платити. Тоді я пішов до чаклуна, що його ви звете місіонером, і ми мали довгу розмову. Я розповів йому все: про погану воду і про належний мені борг. А місіонер провадив своє. Казав про те, куди пішов Моклан, як помер. Там, у тій країні, горять великі вогнища. І, коли місіонер казав правду, Мокланові більше ніколи не буде холодно. По тому він почав за мене: куди я виряджусь після смерті. І сказав погані слова. Буцімто я сліпий. Але ж це брехня. А ще сказав, ніби я перебуваю у великій темряві. Це теж брехня. Я відповів йому, що день і ніч настають для всіх однаково і в моєму селищі не темніше, ніж у форті Кембел. Сказав також, що темрява, світло й те місце, куди ми підемо після смерті, це одне, а плата за погану воду зовсім інше. Тоді місіонер узяв на мене велику злість, став узивати поганими найменнями темряви й прогнав. І я повернувся з форту Кембел, нічого не діставши. Моклан помер, а я залишився на старість без риби й без м’яса.

- Через білого чоловіка,- докинула Зіла.

- Через білого чоловіка,- погодився Ебітс.- І ще одне сталося через нього. Був у мене син Бідаршик. Білий чоловік повівся з ним зовсім інакше, ніж з Яміканом, а вчинили вони обидва те саме. Спершу я оповім тобі про Ямікана. То був юнак з нашого селища, і йому довелося випадково вбити білого чоловіка. Це недобре, коли вбито людину з чужого плем’я. Тоді завше буває велика біда. Але Ямікан убив білого чоловіка не з своєї вини. Ямікан завше казав лагідні слова й відбігав сварки, неначе той собака палиці. Але той білий чоловік дуже впився, прийшов уночі до хати Ямікана і завівся з ним битись. Ямікан не міг утекти, а білий чоловік хотів його вбити. Ямікан не хотів умирати і вбив білого чоловіка.

Тоді селище наше опинилось у великій біді. Злякавшись, що доведеться багато платити плем’ю білого чоловіка, ми поховали все своє майно, всі укривала й хутра, аби здавалося, наче ми злидарі і дорого заплатити не маємо чим. Минуло багато часу, і прийшли білі люди. То були солдати. Вони взяли Ямікана з собою. Його мати голосила й посипала собі голову попелом. Вона гадала, що Ямікан помер. Ціле селище так гадало. І всі раділи, що платити не доведеться.

Діялося це навесні, коли з річки зійшла крига. Минув рік, минуло й два. Знову повернулася весна, і знову з річки зійшла крига. І тоді Ямікан, що мав померти, вернувся до нас. Він був живий, навіть дуже погладшав. Видно було, що він спав у теплі і їв добрий харч. А ще мав багато гарної одежі, достоту як білий чоловік. Він дійшов великого розуму й незабаром став ватажком у нашому селищі.

Ямікан оповів нам багато дивного про звичай білих людей, бо він усього набачився, живучи серед них, і відбув велику подорож до їхньої країни. Спочатку білі солдати довго везли його вниз по Юконі, дуже довго, аж до того місця, де річка кінчається і впадає у велике озеро, більше за всю землю, таке