Любов до життя - Джек Лондон

- Може, вони принесуть багато м’яса,- мовив Ебітс, і в його тремтячому голосі забриніла надія.

- Хай навіть багато, то хіба воно для нас? - ще гостріше заперечила жінка.- Хоч ми старі й беззубі, нам перепаде лиш трохи кісток. А товщ, нирки, язики - все це піде до інших ротів, чоловіче.

Ебітс похилив голову й тихо схлипнув.

- Нема більше кому полювати для нас! - вигукнула Зіла, люто обертаючись у мій бік.

То було звинувачення. Я стенув плечима, знімаючи з себе вину за невідомий мені злочин.

- Знай же, о білий чоловіче: це через твій рід, через усіх білих людей ми не маємо на старість м’яса, сидимо без тютюну і в холоді.

- Ні,- заперечив Ебітс розважливо, ніби стаючи в обороні справедливості.- Нас покривджено, це так, але білий чоловік не бажав нам зла.

- А де Моклан? - запитала Зіла.- Де твій дужий син Моклан і де та риба, що її він завше радо приносив тобі, щоб ти не голодував?

Старий похитав головою.

- І де Бідаршик, твій дужий син? Він був могутній мисливець і завше приносив тобі доброго спинного товщу та смачних сушених язиків лося й карибу. Я не бачу тепер ані товщу, ані смачних сушених язиків. Твій шлунок день у день порожній, і нагодувати тебе довелося чоловікові з поганого й брехливого білого племені.

- Ні,- лагідно заперечив Ебітс.- Плем’я білого чоловіка не брехливе. Білий чоловік каже правду. Білий чоловік завше каже правду.- Він замовк, добираючи слів, щоб якнайделікатніше виповісти свій суворий висновок.- Але правда в білого чоловіка неоднакова. Сьогодні така, а завтра йнакша. Тому годі зрозуміти його самого і його звичаї.

- Сьогодні казати одне, а завтра йнакше - це й є брехати! - заявила Зіла.

- Годі зрозуміти білого чоловіка,- вперто правив своє Ебітс.

М’ясо, чай та тютюн неначе додали йому духу, і він чіпко вхопився за думку, що засвітилася в його каламутних від старості очах. Він аж якось випростався, голос його зміцнів, набув певності й не мав уже жалісливої, дражливої інтонації, як перше. Старий звертався тепер до мене гідно, як рівний до рівного.

- Очі білого чоловіка розплющені,- почав він.- Білий чоловік багато думає, все знає. Він дуже мудрий. Але білий чоловік сьогодні не такий, як завтра, тому його не можна зрозуміти. Він не завше ведеться однаково. Не вгадаєш, що він зробить наступного разу. А в індіянина звичай усе той самий. Лось щороку спускається з гір у долину, коли настає зима. Лосось завше з’являється навесні, коли на річці скресає крига. На світі споконвіку все відбувається одним ладом, індіянин знає і розуміє це. А звичай білого чоловіка щораз інший, його індіянин не знає й не розуміє.

Ось, наприклад, тютюн - добряча річ. Він - пожива для голодного, дужого він робить дужчим, сердитого втихомирює. Тим-то тютюн і дорогий, дуже дорогий. Індіянин дає великого лосося за лист тютюну і довго його жує. Сік тютюну смачний, від нього стає приємно всередині. А що робить білий чоловік? Що він робить, коли має повний рот тютюнового соку? Він його випльовує на сніг, і коштовний сік гине марно. Чи любить білий чоловік тютюн? Я не знаю. Коли любить, то навіщо випльовує на сніг і марнує добро? Це дуже нерозважно й незрозуміло.

Він замовк, затягся люлькою і, побачивши, що вона погасла, передав Зілі. Щоб запалити її, старій довелося розтулити вуста, зціплені в глузливій посмішці на адресу білих людей. Ебітс начебто знову підупав на силі й замовк, не доказавши всього до кінця. Я спитав:

- А де ж твої сини Моклан та Бідаршик? Чому ти й твоя стара лишилися без м’яса на схилі віку?

Ебітс ніби очутився зі сну і через силу випростався.

- Красти недобре,- сказав він.- Коли собака вкраде в тебе м’ясо, ти б’єш його палицею. Такий закон. Людина завела цей закон для собаки, і собака мусить його дотримуватися, а то палиця зробить йому боляче. Коли людина вкраде в тебе м’ясо, або човна, або жінку - ти вбиваєш ту людину. Такий закон, і це добрий закон. Красти недобре, тому закон карає за крадіжку смертю. Хто порушить закон, той має дістати кару. А найбільша кара - смерть.

- Чому ж ви людину за крадіжку вбиваєте, а собаку ні? - запитав я.

Старий Ебітс зиркнув на мене у щирому подиві. А Зіла глузливою посмішкою дала мені взнаки, що моє запитання дурне.

- Ось тобі гадка білого чоловіка,- промурмотів Ебітс, неначе упокорюючись перед моєю нерозважністю.

- Це дурість білого чоловіка,- відрубала Зіла.

- Коли так, то нехай старий Ебітс навчить розуму білого чоловіка,- сказав я лагідно.

- Собаку не вбивають, бо він мусить тягти людині санки. А людина нікому не тягне санок. Тому людину вбивають.

- Он як! - зауважив я.

- Такий закон,- вів далі старий Ебітс.- Тепер слухай, білий чоловіче, я оповім тобі про велику дурість. Живе собі індіянин. Ім’я йому Мобітс. Він краде в білого чоловіка два фунти борошна. Що ж робить білий чоловік? Дає лупня Мобітсові? Ні. Вбиває його? Ні. А що ж він робить з Мобітсом? Я скажу тобі, білий чоловіче. У нього є дім. Він садовить туди Мобітса. Дім має добрий дах, грубі стіни. Білий чоловік розпалює вогонь, щоб Мобітсові було тепло. Дає Мобітсові багато їжі. Доброї їжі. Мобітс зроду не мав такої їжі. Багато свинячого сала, хліба і бобів скільки завгодно. Мобітсові ведеться дуже добре.

Щоб він не втік, на дверях висить важкий замок. Це теж велика дурість. Мобітс не втече. Там повсякчас великий вогонь, теплі вкривала, доволі харчу. Тільки дурень дурнем захотів би звідти тікати. А Мобітс не дурень. Він живе в тому буднику три місяці. Він украв два фунти борошна. За це білий чоловік добре подбав про нього. Мобітс із’їв багато фунтів борошна, цукру, сала і бобів скільки завгодно. Випив багато чаю. За три місяці білий чоловік відмикає двері й каже Мобітсові, щоб той ішов собі. Мобітс не хоче йти. Він як той собака, що його довгий час годовано в одному місці. Він хоче там залишитись. Тоді білий чоловік проганяє