Любов до життя - Джек Лондон

поганий. Він захоплювався разом зі студентами спортом. Та й був собі не без хисту. Написав різдвяну п’єсу, що мала певний успіх. Я чув, ніби його хотіли настановити деканом англійської філології, аж сталася та пригода, і він подався у відставку й виїхав. На цьому його кар’єра, здається, й заломилася. В кожному разі серед наших кіл вважали, що з нього після такого лиха пуття вже не буде. Він начебто дуже любив свою дружину.

Гейторн, допивши каву, щось байдуже промурмотів і запалив люльку.

- Щастя, що в них не було дітей,- вів своєї Меснер.

Проте Гейторн, глянувши на грубку, нап’яв шапку й рукавиці.

- Піду внесу трохи дров,- мовив він.- Тоді скину мокасини і влаштуюсь як слід.

Двері хряснули за ним. У хатині запала мовчанка. Меснер так само лежав на лежанці. Жінка сиділа на скриньці проти нього.

- Що ви наміряєтесь робити? - спитала вона гостро.

Меснер ніби знехотя подивився на неї.

- А як ви гадаєте, що я мушу робити? Сподіваюся, не драму ж улаштовувати. Я, бачите, змерз і втомився дорогою, а ця лежанка дуже вигідна.

Жінка в німій злості прикусила губу.

- Але ж...- палко почала вона, тоді стиснула руки й замовкла.

- Думаю, ви ж не хотіли б, щоб я вбив містера... хм... Гейторна? - сказав Меснер лагідно, майже благально.- Це було б дуже сумно... та й не потрібно, запевняю вас.

- Але ж ви повинні щось зробити! - вигукнула вона.

- Навпаки, я, мабуть, нічого не зроблю.

- Ви зостанетеся тут?

Він кивнув головою.

Жінка в розпачі оглянула хатину й нерозгорнуту постіль на другій лежанці.

- Скоро ніч. Вам не можна тут лишатися. Не можна! Розумієте, просто не можна!

- Ба ні, можна. Дозвольте нагадати вам, що я перший знайшов цю хатину, отже, ви - мої гості.

Жінка знов озирнулась по хатині, і, коли очі її спинилися на другій лежанці, в них засвітився жах.

- Тоді ми підемо,- твердо заявила вона.

- Це неможливо. У вас той самий сухий, рвучкий кашель, що про нього так до речі оповідав містер... хм... Гейторн. Ви вже трохи застудили легені. До того ж він лікар і розуміється на цьому. Він вам нізащо не дозволить піти.

- То що тоді ви будете робити? - ще раз спиталася вона напружено спокійним голосом, що заповідав бурю.

Меснер глянув на неї майже по-батьківському, надаючи своєму обличчю якнайспочутливішого і якнайтерплячішого виразу.

- Дорога Терезо, я ж бо вже сказав вам, що не знаю. Я справді ще не думав про це.

- Ох, ви мене до нестями доведете! - Вона схопилася з місця й заломила руки в безсилій люті.- Раніше ви ніколи так не поводились.

- Авжеж. Я був сама лагідність і шляхетність,- притакнув він.- Може, того ви мене й покинули?

- Ви так одмінилися! Звідки у вас цей зловісний спокій? Він мене лякає. Бачу, ви задумуєте щось недобре. Не втрачайте влади над собою, будьте розважні...

- Я більше не втрачаю влади над собою,- перебив їй Меснер.- Відколи ви пішли від мене.

- Ви навдивовижу помудрішали,- дала вона йому відкоша.

Меснер поблажливо усміхнувся:

- Поки я думатиму, що мені робити, то навчу вас, що вам слід би вчинити: скажіть містерові... хм... Гейторнові, хто я такий. Тоді наше пробування в цій хаті стане... як би то мовити... товариськішим.

- Чого ви подалися за мною до цієї страшної країни? - несподівано опитала вона.

- Не думайте, що я вас шукав тут, Терезо. Не тіште свого марнославства. Наша зустріч - проста випадковість. Я порвав з університетським життям, і треба було кудись їхати. Сказати по щирості, до Клондайку я попав саме тому, що найменше сподівався побачити тут вас.

Ту мить брязнула клямка, двері відчинилися, і ввійшов Гейторн з оберемком дров. Тільки-но зачувши його ходу, Тереза взялася неуважно прибирати начиння. Гейторн знову вийшов по дрова.

- Чому ви нас не познайомили? - запитав Меснер.

- Я скажу йому,- відмовила жінка, тріпнувши головою.- Не думайте, що я злякалася.

- Я ніколи не бачив, щоб ви чогось лякалися.

- І сповіді я теж не злякаюся,- сказала вона, і обличчя її проясніло, а голос поніжнішав.

- Боюся, що в цьому разі ваша сповідь буде хитрим шантажем, спробою обернути становище собі на користь, самозвеличенням за рахунок бога.

- Не вичитуйте, як з книжки,- обізвалася вона ще ніжніше, надимаючи губи.- Я не люблю мудрих суперечок. А крім цього, я не злякаюсь попросити у вас прощення.

- Нема чого прощати, Терезо. Радше вже я маю дякувати вам. Щоправда, спершу я мучився, та згодом, разом з подихом весни, прийшло почуття щастя, великого щастя. То було дивовижне відкриття.

- А що, коли б я повернулася до вас? - запитала вона.

Він лукаво глянув на неї:

- То завдали б мені великого клопоту.

- Я ваша дружина. Ви ж не порушували справи про розлучення?

- Ні,- задумливо відказав він,- і вчинив дуже необачно. Я відразу ж подбаю про це, як тільки приїду.

Вона підійшла до нього й поклала руку йому на плече:

- Ви не хочете мене, Джоне? - Голос її був ніжний і ласкавий, рука пестливо торкалася його плеча.- А якби я сказала вам, що то була помилка? Коли б призналася, що була дуже нещасна? Я таки нещасна. І справді я помилилась.

У серце Меснерові став закрадатися страх. Він відчував, що слабне під легеньким дотиком тієї руки. Грунт йому тікав з-під ніг, весь його хвалений спокій де й дівся. Жінка дивилася на нього ніжним поглядом, і він починав танути, проймаючись ніжністю. Він немов стояв край прірви і не міг опертися силі, що тягла його вниз.

- Я вернуся до вас, Джоне. Вернуся сьогодні... зараз...

Наче в тяжкому сні Меснер намагався визволитися з-під чарів тієї руки. Жінка промовляла до нього, а йому здавалося, що то пестливо бринить пісня Лорелей. 2 Наче десь далеко грав рояль і звуки ті добувалися до самого серця.

Раптом він скочив на