Б'є восьма - Вільде Ірина
Потім, не дивлячись на класу, пішов до вікна, сперся руками об раму й так стояв мінуту, дві, три, чотири… Класа теж, ніби завмерла. Навіть ті, що нічого не зрозуміли, ані не запримітили, заховувались із якимсь шанобливим спокоєм. Класу заповнила тиша, немов при ліжку важко хворого. Є в ній німе порозуміння, взаємне співчуття і підбадьорювання.
Учитель повернувся до класи зовсім опанований. Урок пішов звичною стежкою.
— Самі не знаємо, хто нам приятель… — шепнула Оріховська Дарці.
Дарка глянула на Оріховську: чи це до неї? До неї, до Дарки?
Еге ж, бо Оріховська, ще раз кивнула їй головою. Дарка почула, що Оріховська в цій хвилині зрадила їй тайну і тією тайною зв'язала в якийсь нерозгаданий спосіб себе з нею.
Давно вже не було таких важких, томливих днів, як ця середа.
XI
А втім, не треба бути несправедливим. Скоріше треба думати, що всі милі несподіванки висять в долі на шнурочку, як забавочки для чемних дітей. Добрий янгол тільки вряди-годи відірве якусь забавочку від шнурка і кине на землю на потіху засмученим людським серцям. Бо чи ж нема чиєїсь доброї руки в тому, що Данко прийшов до Дарки саме тієї самої важкої середи пополудні?
Прийшов в мокрих черевиках і довго маніжився в коридорі, поки згодився зайти до кімнати: треба шанувати працю господинь. Направду, Дарці в ту мить пригадалася Данкова мама, ця німкеня, що більше шанує порядки, як нерви своїх найближчих. Це слова вуйка Мухи. Данко із справою. Так. Прошу: Ляля вже давненько написала була листа до Дарки з Відня на його адресу, точніше кажучи, в його листі, а він досі не мав часу передати його Дарці. Тепер, Богу дякувати, в них уже по конференції…
Дарка бере маленький білетик до рук і читає ці дрібненькі, як мачок, букви і посміхається. Тій Лялі там, у Відні, хіба здається, що тут цвітуть ще айстри і сонце ані на волос не змінилося з того часу, як вона від'їхала. Як можна так втратити почуття часу! А проте… яка кохана, яка золота ота далека Данкова сестра!
— Що пише Ляля веселого? — ставить дивне питання Данко. В Дарки, мабуть, дуже здивовані очі, коли Данко каже: — Я ніколи не читаю чужих листів.
Тепер Дарка засоромлюється:
— Ляля цікава знати, як ми всі тут живемо, чи ходимо ще на спільні проходи… а чейже ми роз'їхалися… і зима тепер.
До хати ввійшла Лідка, і треба було говорити про щось інше.
— За шість тижнів їдемо додому, Дарцю, — сказав голосно Данко, а потім, ніби придивившись краще їй, зауважив:
— Ти щось мені змарніла! (сказав при Лідці: "мені").
— Вона, може, не хоче чогось їсти? Оця Дарка… — звернувся до Лідки, ніби Дарчин опікун, ніби хтось близький, що має право про ці справи розпитувати.
— Та де там! Дарка дуже чемна!
Щось у лісі здохло, що Лідка бодай раз похвалила Дарку. На цьому розмова з Лідкою урвалася. Просто носом було чути, що всі троє вони тут не у своїх ролях, не на своїх місцях. Може, тому, що Лідка стирчала між ними, як кістка в горлі: адже вона не мала зеленого поняття про Веренчанку, про Лялю, загалом про те все, що пережилося за минулі вакації. І хоч Лідка зі свого боку старалася якось підтримувати розмову, вона рвалася, рвалася, аж нарешті урвалася — не було про що говорити. На щастя, Лідка саме тоді загадала віднести Газету (в тому числі писали про міську раду, куди належав і Лідчин вуйко!) до пана Крамера, бо пан Крамер комплектує всі номери "Морґенблят"[51], а числа з вівторка не можна вже купити в цілих Чернівцях.
Тоді Данко (він добре визнається на таких речах!) попросив Дарку:
— Може, підемо панну Лідку провести?
Дарка завертілася за плащем. Данко знайшов його і подав плащ раніше Дарці. Намацуючи порожнечу рукавів, почула Дарка, як Данкові гнучкі пальці під плащем в поспіху натрапили на її плечі і палко на одну мить притулили їх до грудей. Шапочку одягала Дарка вже цілком червона.
Надворі, хоч ще ледве п'ята, ступає м'яко, як кіт по болоті, чорний вечір. Данко бере дівчат під руки, каже одній і другій приємне слівце, і так ідуть втрійку охоче, з гумором по цьому білому, пірнастому кожушкові. Щойно тепер відчувають обидвоє веренчанецькі, які близькі вони одне одному, які пов'язані спогадами і тугою за селом. Тільки Лідка з цього всього нічого не може зрозуміти. Розмова йде про ніщо інше — тільки про конференцію і… недалекий Данків виступ.
Данко жартує, але тому, що жарт цей нагадує дуже правду, для Дарки він прикрий. Данко каже:
— Як будеш на конференції мати двійку, то не бери собі її дуже до серця. До всього треба привикати…
— Ви, коли будете грати на тому концерті, дивіться публіці понад голови… бо ви чули, що казав Іванків: ми мусимо перші бути. Ви тільки вважайте! — не може стримати себе Лідка, щоб не показати перед Данком, що і вона щось на тих речах розуміється! Смішна! Так, якби Данко вперше на сцені виступав… або якби сам цього не знав!
— Ви вже не журіться, — відповідає Данко з певним себе спокоєм, — ми, напевно, будемо перші! Напевно! Тоді інакше будуть на нас дивитися ці румунчики з першої гімназії. Ви знаєте, що вони якось не хотіли нас на лід пустити? Було б дійшло до порядної бійки, коли б професори не вмішалися! А тепер їх чорт забере, як ми їх переможемо!
Він сміється переможним сміхом, і всі троє ні сіло, ні впало приспішують ходу. А все ж на душі стає свобідніше, як Лідка зупиняється перед брамою пана Крамера.
— Ви не чекайте на мене, бо мене там, певно, задержать.
— Ich glaube, du wirst nichts dagegen haben![52] — відповіла Дарка. Лідка зупинилася здивована, хотіла щось запитати, але тільки знизала плечима і зникла у хвіртці.
— Нарешті ми самі, — каже Данко таким особливим шепотом, що Дарка знає, що цього вечора має статись щось надзвичайне. Їй починає здаватись, що цей візит, той Лялин лист, той перший, саме той, по конференції, день — це тільки кладочка до того незвичайного і чарівного, яке має у своєму серці для неї Данко.
Увесь під вражінням якоїсь розспіваної, переможної радости Данко, можна сказати, зухвало бере Дарку за плечі й повертає у протилежний бік від помешкання Дутків.
— Мені не туди дорога додому, — легенько захищається Дарка.
— Твій дім там, де я, — сміється Данко, підіймає собі і Дарці вгору коміри від плащів і жене кудись перед себе, розштовхуючи прохожих ліктями так, як це робиться тільки у великій юрбі. Він просто не тямить себе.
Тільки відступають вони трохи від бистрих очей ліхтарень, як цей божевільний Данко бере Дарку під руку. Забув, що він учень, а вона — учениця, чи що? Притискає так Дарку до себе, що вона трохи кроку не губить.
— Йому слава в голову вдарила, — опам'ятовується Дарка, але розлучитись з цим коханим, владним плечем не має сили.
З бурого неба починають надлітати ліниво мохнаті пластинки снігу. Щораз їх більше, щораз густіше, аж ось перед очима не видно нічого, крім мерехтливої заслони. Пластинки заліплюють очі, забілюють коміри, вплітаються між хвостички Дарчиного волосся, врешті холодними сльозинками течуть по теплих обличчях. Поміж жовті смуги ліхтарень і виставових шиб дзвенькотять дзвіночки. Дзвіночки тепер нагадують чомусь Різдво на селі. Данко сміється, що вони цілком, як ескімоси. І ці два чернівецькі ескімоси ідуть в цю сніговію — розрадувані, притулені одне до одного, непам'ятні на шкільні правила, заслухані тільки у дзвіночки і стукіт власних сердець.
Дарка, справді, не знає, де вони тепер. Сніг закрутив світом, що ніяк не розбереш, де ти. Здається, людей поменшало на вулиці. І гамір наче б менший. І доми ніби якісь нижчі, а може, це тільки їх так сніг присипав?
Раптом Данко обертається, бере обидвома своїми "дорослими" руками Дарку до себе і тулить її голову так щільно до своїх грудей, так щільно, що Дарка чує запах його одягу. Вона не має зовсім чим дихати. Хоче бодай уста добути на світ. Тоді Данко, наче тільки чекав цієї хвилини: заслонює знову повітря до Дарчиних уст. Цим разом уже не грудьми, але своїми губами. Натрапивши на Дарчині уста, вони ще за чимось неспокійно шукають по них. Дарка чує їх гарячий, лоскотливий подих у кількох місцях нараз. Вона не пручається, не відриває голови, не віддає їм поцілунків, думає тільки, як за ґратами свідомости: "Вже сталося… Боже, і це вже сталося…"
Данко врешті пускає її жартливо:
— Тепер ти вже моя "наречена".
Дарку починає боліти цей несерйозний тон. Цей веселий голос! Не повинен він у таку хвилину сміятися. І їй стає раптом, так раптом, якби хтось згасив світло перед очима, сумно. Але він іде поруч неї — її хлопець, її Данко, — і вона мусить вибачити йому його необачний сміх. Думає тихенько, щоб він про це ніколи не довідався: "Властиво, він добре сказав, що відтепер я вже його наречена… Коли між нами аж до того дійшло…"
Хоч їй здається, що Данко в такому розгуляному настрою, що поцілував би кожну дівчину, яка навинулась би під руку в таку дивну хвилину. А все ж: що сталося, те вже є, і цього ані заперечити, ані завернути не можна.
Данко теж замовкає. І вони йдуть щораз то поволішим кроком, щораз то ближче попліч так, що Дарка починає зазнавати дивного вражіння, ніби їх тіла, їх щоки, їх очі зливаються.
— Я не знаю, де ми? — запитує навмисне Дарка, щоб переконатися, чи її голос належить ще до неї, чи вже теж змішався з Данковим.
— Я зараз випроваджу тебе… зараз будеш вдома, — відповідає їй Данко тим самим шепотом.
Тепер Дарка починає лякатися того, що зайшло. Але почуття цього гріха робить її тільки зарозумілою.
— Боже, що зі мною?
Іде кудись за Данком ще два кроки, спускає повіки, щоб знову і знову пережити вражіння від свого радісного, зарозумілого гріха.
"В неділю піду до сповіді… Як я могла… Боже, як я можу ще радіти цим…"
Данко на прощання цілує Дарку в руку. Не так, як звичайно цілується. Ні, нічого не стається тепер, як "звичайно": він обертає Дарчину руку й цілує її в саму жолобину долоні. Це майже те саме, якби він ще раз поцілував її в губи. Дарка, зачарована цим дивним поцілунком, не може з місця рушитися, хоч вони вже перед її брамою. Данко дивиться хвилинку на неї, потім бере її м'яко за плечі і штовхає в браму. Дарка виразно, зовсім виразно чує, як ці пальці, торкнувшись її плечей, теж втрачають свій звичайний спокій. Особливий вечір, особлива хвилина.
У півтемній брамі Дарку охоплює такий дошкульний, безпритульний смуток, така сердечна потреба плачу, що вона не зважає ні на що, притулюється в кутку до стіни і плаче беззвучно тими гарячими, повними слізьми, що облегшують серце.
В цьому куточку застає її Лідка.
