Б'є восьма - Вільде Ірина

І якийсь чорнобровий, як буковинська писанка, вуличник вигукує:

— Велика залізнична катастрофа коло Плоєшті![63]

Життя не зупинилося на мить від того, що в Чернівцях розпущено обидві українські гімназії.

*

В четвер зранку (четвер у школі: математика, румунська, латина, історія, природа, рисунки) надходить лист від мамці. Про нещастя, яке зустріло українську молодь, довідалися у Веренчанці щойно з газет. Нехай доня буде розумна. Дасть Бог, все буде добре. Додому треба писати, що б там не було. Пам'ятай про це, донечко. Вдома усе гаразд.

Лист короткий, нервовий і дуже обережний. Ніби конверт його з прозорого паперу.

— Мама не написала всього, що думала. Які ми всі тут перестрашені… — відразу відгадала Дарка, і стало сумно.

Надвечір того сумного четверга прибігає сплакана "тета" Іванчукова. Її здоровенні груди підіймаються й опадають, а за кожним таким важким опадом — новий приплив сліз. Дарці згадалася чогось якась помпа з фізики…

Тета прикладає і так мокру вже хустину до очей, щоб стримати сльози. Подумайте собі тільки, тільки уявіть собі (але що? що уявити собі? — нетерпеливиться Дарка): вона ноги свої сходила, вона груди свої зірвала (ну, ну, ці груди хіба пилою "надірвав би!"), поки дістала обіцянку, що Гиня приймуть при нових вписах, а цей дурний, навіжений хлопчисько зранку робить дома таку пекельну авантюру, що хоч хати й дітей відцурайся!

На Іванчукову находить нова хвиля розпачливого плачу… Це просто збожеволіти можна: він каже, що його хіба зв'язаного на візнику повезуть до вписів, бо він добровільно не піде! Та ж тато його з хати прожене, коли він не впишеться до школи! Вона знає свого чоловіка. Пропаде дитина… ох!..

— Чекай… чому він не хоче вписуватись? — хвилюється Лідчина мама.

Тета хапається за голову й колише її у своїх руках, як щось дуже зболіле:

— Боже, за що так караєш мене… Боже!.. Кого я собі до хати прийняла? То якийсь лихий дух — цей Циганюк… якийсь лихий дух оплутав мою дитину… Та ж він не має чого на очі показуватися батькові, коли не впишеться… Ой, Боже, коли я ще з цього нещастя якось вийду… то ще сто років житиму…

— А що з Циганюком чувати, тіточко? — якось не дуже бере собі до серця Лідка розпуку маминої рідної сестри.

Тету тільки зачепи за Циганюка!

— Не бійся… лихе не загине! Держать його в арешті… він… ясно, йому що? Коби чужі діти впхати в біду! Ні до чого не почувається, ні до чого не признається — і що? Подержать і випустять, а моя бідна дитина скапариться на все життя через того чорта. Бодай я була його на очі не виділа, та не виділа! Чому Івонко… вже написав до старого по гроші… і впишеться… Закінчить гімназію і такий мужичок — буде доктором, а моя дитина… буде поневірятися по світі недоуком?

— Чекай, але чого це Гиньо не хоче вписатись? — ще не розуміє Лідчина мама.

— Чого? Того, що Бог йому розум відобрав. Треба там при вписах, жінко добра, якусь заяву підписати… розумієш?.. а він з цим усім, — каже, — не має нічого спільного… Раз махнути пером… а він каже, уяви собі, що він цього не зробить!

Пані і собі лякається. Перелякана кличе Лідку до себе, перед очі:

— Лідко, дитинко, скажи мені… може, й ти якісь лихі думки маєш?

Ні, Лідка не має поганих думок.

— За мене прошу не боятися, я не така дурна! Вписуюся зараз першого дня! Прошу тільки дати мені гроші на вписове.

Тоді пані пригадує собі, що ще й Дарку має в своїй опіці:

— Панно Дарусю, а ви? Я не хочу брати відповідальности за вас перед батьками!

— Моя буква припадає аж на суботу, — дає Дарка дуже дипломатичну відповідь.

— Я вам кажу, панно Дарусю, ви уважайте, щоб потім ваші батьки не мали жалю до мене. Щодо чого, то я можу вам позичити гроші на вписи.

— Добре, — приймає до відома цю готовність пані і виходить до своєї кімнатки. Вже їй досить плачів Гинєвої мами. Вже їх навіть більше слухати не може. Зразу це було якось смішно, коли ця доросла жінка скаржилась, що ноги свої "сходила"… а потім… потім щось стукнуло в серце: та ж це Гинєва мама плаче… У Веренчанці є ще одна мати, яку таке саме чекає. Чи також буде смішно, коли та з Веренчанки мама товктиме головою об стіни?

Досить. Досить…

XXVI

Вночі, з п'ятниці на суботу, ніяк не приходить сон в Дарчине ліжко. Дарка перекидається з боку на бік. Лягає горілиць і хоче уявити собі, що пливе по поверхні води. Десь звіддалі чути шум водоспаду. Цей рівномірний, дрімливий шум вмить заколише її. Але й ця примара не зваблює сну. Дарка перекладає подушку під ноги. Ніщо не помагає. Обертає ковдру простиралом наверх, а сон, як заворожений відьмою, не може потрапити в Дарчине ліжко.

Засинає далеко за північ, але небавком будиться. Мусить засвітити світло. Снилося їй зовсім виразно, що мама приїхала з Веренчанки. Такий близенький до дійсности сон, аж моторошно. Гасить лампу (Лідка починає бунтуватися) і в пітьмі ховає голову в подушку:

"Завжди з'являєшся, мамо, в рішальній хвилині мого життя. Завжди, коли моє серце не може знайти спокою… ти чи сонною з'явою, чи несподіваним листом даєш знати, що ти зі мною. Чи тепер хочеш перестерегти мене, мамо, чи… помогти мені? Я знаю, знаю, мамо, як дуже це болітиме тебе, але я не можу… ти повинна зрозуміти, що я не можу відцуратися того, чого татусь і ти сама вчили мене любити… Чого ти нічого не говориш, мамо? Мамо!"

Згодом мамина постать поволі зникає, розпливається… аж на місці, де стояла мама, залишається тільки біла хмаринка.

Вранці пані не може добудитися Дарки.

— Бійтеся Бога, панно Дарусю! Та ж то вже десята доходить. Ми були вже в страху, що ви так спите і розбудити вас не можна!

Дарка не зараз усвідомлює собі, що сьогодні за день і чого від неї хочуть. Помічає і те, що пані не виходить, як звичайно, з кімнати після того, як збудила Дарку. Ні! Пані тепер чекає аж Дарка на її очах одягнеться, вип'є вже зовсім холодне снідання, візьме на голову шапку, сховає гроші і піде вписуватись.

— Панно Дарусю, ви вважайте, не задивіться на Гиня! Я вам кажу! Ідіть впишіться і вертайтеся додому щасливо.

— Добре, — на все погоджується Дарка. Але коли Лідка на не зовсім зручний кивок маминої брови пропонує Дарці своє товариство, в Дарці бунтується щось, і вона рішуче відмовляється:

— Я піду сама… я тебе, Лідко, не водила і сама не хочу "водія".

— Уважайте, що робите, панно Дарусю! — ще раз перестерігає пані.

— Добре, — відповідає таким самим тоном Дарка.

На балконі першого поверху двоє дітей у білому, мов двоє полярних ведмедиків, чіпляються лапками поруччя балкону і щурять очі від сонця. На Дарку находить те розкішне безвілля, яке може дати тільки провесняний, по коліна в сонці, ранок. Їй не хочеться кудись іти, про щось думати, з кимсь ставати на розмову. Хочеться стояти отут на тротуарі, моргати до сонця, як тих двоє білих ведмедиків на балконі. Але на вулиці не можна стояти безрушно та бездільно. І Дарка рішає: "Піду туди, куди мене ноги понесуть".

Ноги, привчені до одної і тієї ж дороги, заводять Дарку під гімназію. На перехресті двох тротуарів коло гімназії стоїть гурток учнів. Здалека вже палає руда Гинєва чуприна.

— Це, певно, з тих, що не хочуть вписуватись, — здогадується Дарка, і її серце сповняється такою сердечною теплотою до них, що вона думає, чи не підійти їй до них і не гукнути: "Гаразд, товариші! Я теж з вами!"

Але саме тому виминає їх та йде просто до гімназії. Тоді хтось кричить за нею товстим, сердитим басом:

— Щасливо!!

І ціла група сміється коротким, умовлено глумливим сміхом.

— Господи! Їм здається, що я йду вписуватись! — паленіє аж до краплин поту Дарка.

— Ах, ти тут! — налітає з гімназії просто на Дарку Стефа Сидір. — Я по всій школі розбиваюся за тобою. Ну добре, що ти є! Ми, дівчата, умовились зійтися о пів до одинадцятої коло пам'ятника Шиллерові. Ходім!

— Які дівчата?

— Як то "які"? Наші! Ті, що не йдуть до вписів… Чекай… ти хіба?

— Ні, ні… я не вписуюся! — відповідає скоро Дарка. Стефа бере Дарку під руку, і вони скручують зразу праворуч, до парку.

— Та ж це вже справжня весна! — скрикує Дарка на вид чуприни парку — кольору молодого горошку.

— Еге ж! — сміється Стефа. — В парку заспіваємо собі!

Коломия, 1935 р.