Б'є восьма - Вільде Ірина

Дарка прагне розглянути її кусень по кусникові, прагне почути її голос, побачити її рот в усмішці. Хоче приглянутись її очам, зачісці, чолові, її рухам. Мусить збагнути, віднайти те "щось", що захопило Данка. Бо серце не хоче, не може погодитися з тим, що Данко вже ніколи не вернеться. Це ж неймовірне, щоб між ними вже ніколи не вернулось до давнього. Чому? Чому, коли все інше таке, як і раніш, коли Дарка ця сама, що була на вакаціях? Її коси, які колись йому так дуже подобались, що аж "прекрасними" назвав їх, такі самі, що й тоді, у Веренчанці. Ще навіть кращі. Лідка порадила Дарці мити їх у ромені, і вони тепер, мов сонце. Чи її очі, де він так багато разів шукав правди, змінилися? Може, ще виразнішими зробили їх ці всі болючі переживання. А серце, те бідне серце, хіба воно не те саме, що на вакаціях було?

Боже далекий! Та ж Дарка сьогодні ще відчуває тремтіння кожного Данкового слова. Вона досі чує запах тієї ночі, коли Данко вперше поцілував її.

Це неможливо, щоб він цього всього не пам'ятав.

Гарна Стефа також відлетіла від Дарки з хвилиною, коли збагнула, що Дарка не може послужити їй за хвірточку до Данкового серця. І ця Стефа також ніколи не довідається, до якої великої жертви піднялося було Дарчине серце. Ніколи не знатиме Стефа, що Дарка готова була своє місце в Данковому серці відступити Стефі. Але було вже запізно. Там царювала вже Лучіка.

Дарка ніколи не згадувала про те Стефі. Приспала це у своєму серці, як могилу по неповоротному минулому.

Тому Дарка дивується, коли Стефа підходить до неї раз у школі і питається дивно-ласкавим голосом:

— Ідеш, може, на виступ випускників Музичного інституту? Я можу дістати для тебе квиток.

Дарка ніколи не розуміла чисто музичних вечорів. Не манили її. Вважала їх скучними (особливо фортепіянові продукції) і шкодувала б одного лея на них. І тому, здивована цим питанням, викривлює уста:

— Я?

Стефа нахиляється над нею:

— Ти не цікава почути, як Данилюк грає? Досить. Досить!

*

Насуплена зала з темними, немилими для ока та носа коридорами, із безліччю непевних дверей. Червоні оксамити і майстерні свічники нагадують "страшні двори" з дешевих книжок.

Стефа шепоче:

— Оці всі, що бачиш, — це сама рідня випускників. І симпатії їх. Публіка не ходить на такі виступи.

Дарка хотіла б відгадати, де сім'я Джорджеску. Напевно, десь між цими мамами є й мама Лучіки. Але це неможливе. Забагато в залі добре одягнених, елегантних пань сидить на тих самих місцях, де може сидіти й сім'я префекта.

Виходять на сцену, грають і сходять з неї щораз то нові учні. Дарка пізнає вартість їх музики чи майстерність її виконання тільки по довгій, чи короткій хвилі оплесків. Сама не розуміє нічого. Зрештою, що їй до тих хлопців і дівчат на сцені? Коли невідомо вже за котрим разом знову підноситься завіса вгору, на естраду входять Лучіка й Данко. Дарка відчуває тільки якийсь холод за спиною, який згодом перемінюється в жар. Вона дивиться перед себе, але чим більше напружує свої очі, тим менше виразний образ передають вони свідомості. Врешті Дарка нічого не бачить, тільки жіночу сильветку з ясною плямою замість обличчя. Чи світло так падає, чи дійсно ця румунка така біла? Данко робить щось коло скрипки, потім прикладає її до бороди. Смичок сторожко стоїть напоготові. Лучіка сідає за фортепіяно. (Усміхнулась до Данка, чи тільки так здавалося?). Торкається поквапно клавішів. Ніби насміх повідомляє їх, щоб були готові. Підносить голову і тепер вмішується скрипка. Бадьоро, визволено сягає вона найвищих тонів.

…Пташня зривається з вереском і розлітається на всі чотири сторони. Чути, як крає повітря крильми і як сколихує галузками дерев…

І ніби жартуючи, самовпевнена скрипка бере буркотливі, гнівні, низькі тони.

…Олень біжить і зупиняється над плесом озера. Сухим листям повзе вуж…

Знов зривається до свого льоту скрипка.

…В небесах ударив несподівано грім і перші важкі краплі дощу спадають з відгомоном на верхів'я дерев… Десь закувала зозуля… Що це, весна вже?..

Пісня здіймається ще вище… ще вище… аж раптом — що це? Ця сама скрипка, ні, вже не скрипка, а сам Данко з плачем і каяттям таким, від якого серце розколюється, стелиться цій румунці до ніг.

Вона, непримиренна, кількома гострими ударами по хребті чорно-білої потвори відштовхує його від себе. Вона його відштовхує?!

…Гордий орел зривається до останнього льоту. Ще раз його пісня досягає небесних висот. Ще один тріюмфальний акорд — і птах чи пісня? — з простреленим серцем паде перед Лучікою.

Зала здригається від грімких оплесків. Ці двоє втікають з естради. Зала починає наново плескати. Далі юнаки зачинають тупотіти ногами. Хтось свище, що аж треба вуха затулювати. Підноситься вдруге завіса. Данко бере на очах всіх її за руку, і вони кланяються публіці. Не відриваючи своїх рук від себе, вони втікають з естради. Завіса спадає, зала приходить поволі до рівноваги.

— Знаєш, що вони грали? — "Весняну сонату" Бетховена, — шепоче Стефа.

Дарка притакує головою. Не розуміє, чого Стефа хоче від неї. Коли завіса піднялась, вона, без попереднього порозуміння з Стефою, виходить із зали під незадоволений шепіт аудиторії. Ясно, що не знаходить потрібних дверей. Якийсь чоловік сердито провадить її вниз і виводить на мороз.

Гостре повітря й діловий (може, від морозу?) рух на вулиці спинює розбурхані почування.

Дарка не дивується, що Данко вибрав Лучіку. І вдома ніхто не здивувався, що Дарка не висиділа до кінця на музичному вечорі.

XXI

Раптом час зупиняється. Він вискакує несподівано із своїх рейок і мало що не доводить до катастрофи: роздачу свідоцтв прискорено з волі "вищих" на цілий тиждень. Вістка ця застрягла, мов кістка в горлі. Не можна було її ні проковтнути, ні вийняти. Відбирала охоту до їжі і спокій для сну. Дарка скидала вечором панчохи і одягала їх вранці з одним і тим самим непевним: "Що тепер буде?"

Звідкись приблукана надія на те, що Мігалаке для "святого спокою" подарує їй двійку і "погану поведінку", нікчемніє щораз більше.

І знов мама перед очима. Найстрашніше, що Дарка може собі так виразно — до гри тіней і світла, — уявити мамине обличчя в цю мить, коли вона братиме Дарчине свідоцтво у руки. Мама не буде кричати. У неї загарне для цього обличчя. Не буде також лаятись. Вона тільки скаже:

— Ну, й підлий же ти обманець!

Мама не хотітиме пригадати собі, як Дарка захищалася від тих совганів, що їх подарував їй татко за "добре" свідоцтво, як вона мало не відхворіла того блакитного светра. Мама все це забуде. Так! Люди, навіть коли цими "людьми" є рідні батьки, дуже скоро забувають усе невигідне для себе і справи, які вони боронять.

І Дарчин страх перед двійкою набирає якогось фосфоричного блиску. Дарка прокидається вночі від цього кошмарного світла й не може вже вдруге заснути. Сон-волоцюга приходить вже десь над самим ранком. Саме тоді, коли треба вставати і збиратися до школи. Розчісуючись перед дзеркалом, Дарка, не вважаючи на гіркий, неприємний посмак в устах, не має відваги показати дзеркалові свій язик. Він тепер аж згорбатів від білого осаду. Очі, мов дві олив'яні кулі, давлять і заважають в очодолах. До цього з'являється ще звідкись у Дарки така далека її вдачі замкнутість у собі. Воліє сама в собі спалюватись від сумнівів і страху, ніж кому-небудь виявити їх. Коли приходить день роздачі свідоцтв, Дарка одягає новий мундирок, як і Лідка, хоч — як це всім відомо — Лідка вийде на цьому півріччі "чиста" — вона може дозволити собі причепуритись до свідоцтва. Проте вся класа приходить у парадних мундирах. Навіть такі нещасні, як Дарка, дівчата прийшли в цей день причепурені до школи. Майже кожна учениця мала під пахою тільки одну (із твердими обгортками!) книжку для свідоцтва. Поважний, з насупленими бровами настрій розсідається на підвищенні і чекає на вчителя. Навіть відмінники мало сміються. Чи ж би… і вони не відчували себе впевнено?

Дарка стає собі осторонь всіх, під самим вікном. До голови підлазить рачки, трошки із смішкою, трохи "направду" думка: "Найлегша смерть, мабуть, від зачадження…" І згодом нове: "Хто казав… хто розповідав про якусь жінку, що вбила себе запахом ясмину?"

І Дарці здається, що це, мабуть, дуже-дуже приємно вмирати від квітів. Після цього приходить незрушна постанова: ніколи в світі не покажеться вона мамі перед очі з плямою брехунки та двійки під пахою. Ніколи!

Професор Мігулів заходить в чорному строгому костюмі. Під пахою у нього портфель, а в ньому доля шістнадцятьох учениць.

— Ось… ось… зараз… — із тремтінням думає Дарка.

Та це "ось" не приходить зараз. Пан господар класи хоче сказати ще кілька слів з цієї нагоди. Мова його примирлива, спокійна, ніби батьківська: треба вибачити і вміти самому признатись до вини. Кінчає акордом примирення. А тепер до діла:

— Андрійчук!

Учениці виходили в азбучному порядку з лавок, зупинялись перед столом, вислухували по одній-дві завваги про свою успішність, простягали руку за свідоцтвом, прочитували мигком в дорозі від столу до лавки початкові склади оцінок і усміхнені або зажурені сідали на місця. За часинку чути було тут, то там шелест паперу (це ті, з добрими оцінками, не могли нарадуватись ними й не знати котрий уже раз виймали свідоцтва з книжок і знов, знов прочитували їх!) та стримані хлипання розчарованих і покривджених. Мала Кентнер не може стримати своєї радости:

— Дивіться! Дивіться на моє свідоцтво!

Міці Коляска не йде, а біжить по свідоцтво. Та ледве торкається його очима — гасне вся. Вона знизує плечима і, незважаючи на приявність вчителя, питається класи:

— І що їм шкодило хоч раз дати мені свідоцтво без двійок? Щоб уже нарешті одержала я цього срібного лиса!

— Коляска! — гримає на неї вчитель. Коляска ще раз знизує плечима і, зламана своїм горем, паде у лавку. Оріховська не дослухує догани; вона тільки одним оком зиркає на своє свідоцтво, складає його ввосьмеро, як трамвайний білет, і всуває до кишеньки. Тепер черга на Дарку. Встає. В голові чує якийсь свист і шум. Вся кров втекла їй з обличчя, і тепер вітер свище по порожніх жилах. Мігулів розтягає на всю довжину свої губи з докором:

— Попович одержує таке свідоцтво, на яке вона собі своєю пильністю і поведінкою супроти панів професорів заслужила.

Цього досить.