Б'є восьма - Вільде Ірина

Не прощається з нею помахом руки. Між приятельками, "найкращими подругами", став профіль хлопчини на рисунковому папері. Всі жалі в Дарчиному серці збираються тепер над одним джерельцем і шукають собі виходу саме в тому місці, де зробила вилом Стефа своєю гордою поставою…

За обідом (можна збожеволіти: щосуботи на обід — борщ і жирне м'ясо з хріном) у Дарчиному простреленому сто разів серці проколюється нова ідея: може б… може б, якось захищати Данка від того неминучого нещастя, яке нависло над їх школою? Його одного. Це ж не погіршить справи, ані не спричиниться до її успіху, як він єдиний на сто… на двісті… на триста не вмішається в цю справу. Та що може знати бідне, знесилене серце? Може, треба і ним жертвувати? Може, потрібні жертви всіх? Поки що мусить Дарка з ним побачитися. Мусить, але…

— Лідко, я маю до тебе одну просьбу. Скажи своїй мамі, що до мене приходила одна жінка з нашого села і замовила собі мене на сьогодні на п'яту на вокзалі. Добре, Лідзуню?

Лідка ковтає пальцем по голові, мов дятел дзьобом по дуплі.

— Сьогодні… гм… субота… гм… п'ята година?

— Я тобі скажу: я мушу з Данком бачитись. О п'ятій він виходить з "Musik Verein"[55]. Знаєш?

— Іди, Дарко, іди! Я знаю той "мус"!

— Лідко, даю тобі слово чести… видиш, щоб я так щасливо додому на свята заїхала, що це дуже важлива справа!

— Добре! Вже добре! Зате маєш і ти мені колись в пригоді стати!

— Ах, і десять разів!

Музичний інститут має чотири колони і площу перед носом. Перед п'ятою Дарка стоїть собі із своєю справою під пахою й чекає.

У малому серці починає підійматися ще недозріла жіноча гордість. Як же ж лицює в таку студінь так вистоювати під колоною на хлопця! Як "остання" яка!

Та бунтівник дістає прочухана від Дарки і вмовкає: це ж така важлива справа, що смішно було б говорити про якусь гордість!

По вулицях снується вечір і пані в футрах. Золотими ланцюжками спускаються зірки одна по одній на небо. Дарка стоїть і чекає. Сходи видзвонюють: учні інституту входять і виходять. Певні себе, обізнані з цими всіма входами і виходами, як з рідними порогами. З коридору знов паде якась тінь. Одна — довга, за нею ще одна — дрібніша. Дарка повертає голову: нарешті дочекалася! Поки показується голова Данка, Дарка розпізнає його голос, що в пустому коридорі (в Музичному інституті все відзначається особливою акустикою, навіть коридори!) звучить, як електричний дзвіночок. Дарка наставляється на входові двері, але мусить поступитись, бо замість Данка показується дівчина. З жвавими чорними очима і бантом на грудях, як тропічний метелик. Дарка догадується, що Данко, мабуть, робив урок разом з цією дівчиною, і ховається поза колону.

Дарка нащурює вухо до їх розмови: вони говорять по-німецьки! Тепер щось відповідає дівчина. Та ж це дочка префекта! Та ж це ніхто інший, як Лучіка Джорджеску!!

Як вона говорить по-німецьки! Сто разів гірше за Дарку!

Дарка підожде, аж вони розійдуться. Чей же Лучіка не живе в цій самій дільниці міста, що Данко. Лучіка зараз на тротуарі перекладає ноти під ліву паху і простягує Данкові руку в ясній рукавичці.

Данко (звідки він може знати, що тут, тут, за його плечима, чекає на нього Дарка?) зовсім не квапиться, щоб стиснути цю руку в своїй долоні та піти собі геть. Він відслонює перед румункою свої прегарні зуби і щось каже. (Мороз вбиває по дорозі його слова так, що вони не доходять до Дарки). Дурний догадався б, що він, він, Данко, Дарчин суджений! проситься в цієї дівчини, жебрає дозволу, щоб провести її додому. Лучіка заперечує рукою в ясній рукавичці. Очевидне, що їй бракує слів, і вона рухами допомагає собі. Але таке заперечення — це те ж саме, що й запрошення. Вона показує йому щось на пальцях, з чого вони обидвоє сміються, і ось… ось вона віддає свої ноти під його опіку.

Дарка чекає ще якусь хвилину, набирає сил і… йде додому. Дуже поволі, хоч перемерзла на варті і тепер слід би їй гнати, як коневі. Та хіба тепер не однаково? Не однаково, коли б навіть захворіти запаленням леґенів і вмерти?

Думки, страшні думки добираються до дверей її серця: оце Лучіка! Оце дочка самого префекта! Оце та румунка!

Згодом думки, збурені першим вибухом злости, трохи впорядковуються. Дарка нараз бачить, як ця Лучіка виучується німецької, як стає панною, майже дамою, як закінчує гімназію, йде на університет, щораз вище… щораз вище пнеться на крилах того метелика в себе на грудях… Господи! А їй самій вилетіти з четвертої класи, заперти собі раз назавжди ворота до університету, стояти в одній точці в часі і нидіти десь там, у селі, тоді… тоді… коли ці двоє носитимуть студентські шапочки і стьожки на грудях… Ні! Ні! Цьому не бути!

Нехай Орест перестане з нею вітатися. Нехай заборонить всім у гімназії. Нехай ім'я її передають собі на чорній картці з рук до рук — вона не буде вмішуватись до цієї справи так, як від неї вимагають. Не прикладе рук до неї, бо вона має таке саме право на життя, як Данко, як ця румунка!

— Поговорила ти про цю "важну" справу з Данилюком? — цікава вдома Лідка.

Дарка видивлюється на неї, мов би не розуміла її.

— Я питаюся тебе, чи ти поговорила з Данком про те, знаєш… про те "важне"?

Дарка ховає обличчя, мов птиця голівку під крильце, і каже до когось з мукою:

— Якби тут була мама… вона порадила б мені… вона сказала б мені… що я маю робити… що мені діяти… А так… я не знаю… не знаю, що з того вийде…

— Я куплю тобі візочок… так краще везтися!.. — кривиться Лідка.

У школі Дарка на кожному кроці зустрічається з питальним поглядом Оріховської. Стефа посміхається до Дарки, але не підходить до її лавки, як давніше. Дарка знає: це натиск на неї, щоб вона нарешті дала цю відповідь Циганюкові. Оріховської очі так сторожко слідкують за Даркою, що немає сумніву: вони домагаються від неї притакливої відповіді. І Дарка дасть притакливу відповідь. Серце може тріснути з болю надвоє, мама може вмерти з розпуки, а вона… мусить зробити так, як від неї вимагають. Чекайте, чекайте, люди добрі! Вони, ці всі Оріховські, ці Циганюки, заворожили, затруїли її, загіпнотизували… зробили з нею щось таке… так, щось таке… що вона тепер сама хоче цього нещастя… Це тільки так кажеться, еге ж, це тільки таке оправдання для себе, що її змушують… ні, зовсім ні… це тільки вона затруєна вже в своєму нутрі… сама, добровільно наставляє голову під кулі…

Тут знову, як шпилька в саме серце, дивний лист від мами. Передчуває щось мама? Бачить на милі? Може, чути з Веренчанки аж до Чернівців? Господи, що це? Лист мами тремтить, як надшарпнута струна, від якогось незрозумілого неспокою.

…Нехай Дарка бережеться! Перед ким? Перед чим? Про це нема згадки в листі. Але кожне слово в цьому дивному листі — це один дотик опікунчої маминої руки над головою Дарки. Нехай доня вчиться. Наближається піврік. Це ж буде перше Дарчине свідоцтво. Так, але це буде свідоцтво не тільки з шкільних предметів. Це буде заразом свідоцтво витривалости, пильности й життєздатности. Так, донечко. В житті доведеться ще стати не перед одним іспитом, боротися не за одне свідоцтво. Нехай же це перше буде вдале. Потім… жменька теплих слів про Славочку, бабцю та знайомих. Славочка вже сміється. Мама мусіла їй нігтики вже пообтинати, бо дряпає ними, як маленьке тигренятко. Хто б то був таке сказав! Бабуся простудилася й була трохи хвора. Тепер уже легше. Минулої неділі була у мамці пані Підгірська з панною Софійкою. Мама сама нікуди не виходить: руки й ноги зв'язані отим "тигреням".

Дарка повертає лист у своїх пальцях, крутить ним на всі боки і міркує собі: "Найважливіше — це ті завваги… якийсь неспокій за мене. Про Славочку й бабцю — це тільки квітка для прикраси".

Дарці стає холодно, хоч обличчя в неї аж пашить.

Пані дивиться на Дарку й питає:

— Чи ви часом не хворі, панно Дарусю? Щось таке, наче у вас лихоманка…

— Ти, може, це ґрипа? Може, тиф? — не знати направду, чи на жарти так вигукує Лідка. Дарка нечемно відмовляється від чаю, аспірину і термометра. Нічого їй не треба! Нічого їй не хибує, але й ніщо їй не поможе!

*

Міці Коляска так, як було передбачено, повертається до школи тиждень після конференції. Приходить тиха, сумирна і покаяна. Класа вітає її щонайменше як героя, який переможно повернувся з бою.

— Урра! Славно! Урра!

— Ти будеш його перепрошувати? — питається Косован, яка любить, коли в класі "щось стається", і відразу подає вістку:

— Дівчата! Слухайте дівчата! Вона буде його перепрошувати!!

Міці мусить їх розчарувати:

— Ви так радієте… а мені прикро… що я мушу вас розчарувати… Нічого з цього не буде… Татко вже перепросив Мірчука за мене… Але… Кіндер! Тихо… я вас прошу… Він сказав таткові, що все ж я повинна його перепросити перед класою… від себе… Він мене зараз прожене, але я мушу… Добре, що хоч прожене, бо якби довелось мені говорити якусь промову, то я не знаю… я або вдушилася б від сміху, або… його би апоплексія вдарила.

Вистава вдається. Коляска ледве відкриває рот: "Я дуже перепрошую па…" — як Мірчук з такою скаженістю гонить її від себе, що Коляска аж ніс морщить, мовляв, поволі, поволі, цього в програмі не було!

Тільки Мірчук вийшов з класи (аж посинів від злости), Коляска стала на його місце на підвищенні і підняла вгору обидві руки:

— Слава Богу!.. тепер я маю знов вільні руки… до чергової конференції бодай!

Дійсно доведеться хіба школу покинути через ці страшні, німі очі Оріховської. Рисочка між бровами в цієї дівчини зарисовується зовсім видно. Таємниця, так щільно бережена, так недоступно зачинена в цих вузьких, безкровних устах, продирається тепер зовсім явно через оту рисочку між бровами. Дарка не може голови повернути, щоб її очі не пробились на ножі — очі Оріховської. Вона вже не чекає, а наказує відповідь.

Дарка проситься в неї очима:

"Я скажу "так"… напевно, я це зроблю. Хіба я можу інакше… але ще дрібку дайте мені часу, нехай я привикну, нехай зживуся з цією небезпекою. Нехай ще часом… бодай у сні здається мені, що нічого ні мені, ні йому не загрожує. Я прошу тебе, не дивись так на мене… я у вашій силі й скажу та зроблю так, як ви хочете, але ще… ще день… ще тільки до завтра".

І те відкладне "завтра" робить кілька оборотів і наче зупиняється. Еге ж. Оріховська вже не ріже її своїми очима.

Потім приходить умовлений четвер, і Дарку ніхто не запрошує на збірку.