Б'є восьма - Вільде Ірина
А проте її перші слова до Стефи, "найліпшої товаришки", не були такі ясні, як вони обидві бажали б собі цього.
— А тепер уже скажеш мені, куди ти ходиш у четверги пополудні?
Стефа заткала їй уста долонею. (Дарці знов пригадалося свіжо-скошене сіно. Чи є на світі така колонська вода?).
— Не говори так голосно! Тепер уже не буду мати тайн перед тобою. У четвер будеш уже все знати, а поки що — мовчи. Мовчи, як гріб, — кладе ще раз свою долоню на Дарчині уста гарна Стефа.
Тепер Стефа бере Дарку за стан і заводить її до своєї лавки. Чергові й останні дві години — рисунки. Єдині години, коли можна міняти місця. Професор рисунків, відомий у Чернівцях художник, займається тільки тими ученицями, які цікавляться цим предметом. Учениці рисують з довільних моделів.
— У нас так, як в академії, — каже Стефа, що і там була з батьком.
Дарка з цікавістю, що межує з подивом, дивиться на виповнену Стефину теку з рисунками.
— Так багато… Коли ти все це нарисувала? Стефа розв'язує блакитні стрічки теки:
— Нема такої днини, щоб я не рисувала… Нічого іншого не роблю… Тільки рисую та малюю. Хочеш подивитися на мої шкіци?
І вона розкладає здовж цілої лавки обличчя людей, дерева, доми, звірята, цвіти, людські руки, самі профілі, роги вулиць, далекі обрії…
— О, яка гарна! Хто це? — займає Дарчину увагу голівка якогось дівчатка.
— Це татко купив раз на вулиці в одного хлопця гіпсову голівку… Я її відрисувала… Татко купив її, бо хлопець казав, що голівка зветься "Сліпа дівчина". Дивне, правда? Адже всі людські обличчя з гіпсу виглядають так, наче б були сліпі…
— А це? Хто це? Стефа!! — аж скрикує голосно Дарка і дивиться просто Стефі у вічі, щоб та не мала часу підфальшувати, підміняти правди.
— Ти впізнаєш? — радіє Стефа-художниця.
— Так, це ж профіль Данка.
Аж тепер Стефа бентежиться, аж тепер, коли промайнула перша радість молодого художника, радість, що твір так живо нагадує оригінал, аж "впізнати".
— Данилюк брав уроки гри на скрипці в професора Лєві. Від нас з першого поверху було добре видно, як вони грали обидва на партері. Ти знаєш, де живе професор Лєві? Ні? Просто проти нашої вілли. І мені прийшла одного дня думка нарисувати його профіль. Ти не вважаєш, що Данилюк має дуже характеристичний профіль? Така гострогранчаста борода — це дуже характеристичне для всіх артистів.
Дарці вихоплюється необережно:
— Данко казав передати тобі привіт. Він казав, що ви мали познайомитися…
Стефа червоніє так, що аж Дарці стає неприємно.
— Ні… ніколи так не було… з тим привітом, то хіба жарт. Все одно ти подякуй йому. Ні, не дякуй, не треба… то хіба жарт, ми ж незнайомі.
І вона скоренько, заки ще Дарка встигла надивитись, збирає людей, міста, руки, профілі, звірята, цвіти, сліпу дівчину, Данка — і ховає до теки.
— Пусте! — сміється Стефа й бере Дарку за обидві руки. — Правда, що пусте? — хоче перемінити у щось жартівливе своє схвилювання, свою таку очевидну радість, що раптом спалахнула в ній.
"Боже! Та ж вона любиться в Данкові", — усвідомлює собі якось в один мент Дарка.
І той наглий перестрах, що його підпалює ця свідомість, уже хвилиночку згодом переходить у щось дуже тепле й сердечне: якась незбагнута тайна зависла над ними троїма, тайна, що звела її із Стефою і кинула одну одній в обійми.
Після молитви просить Стефа Дарку:
— Проведи мене сьогодні додому. Я пішла б з тобою, але в нас точно о першій обід.
За брамою школи стає дивно ясно. Тією прозоро-білою ясністю, що будить у душі щось незвичайно м'яке. Перший сніжок!
Безшелесно злітають з висот білі конфетті і, ледве торкнувшись своїми крильцями землі, гинуть в калюжах. Ті, що причепились до рам вікон, ліхтарень, берегів тротуару, як холодний, білий мох, пригадують іще своє існування. Бадьоріші чіпалися гострих голівок залізних штахетів і одягали їй у чепурні, черкеські білі шапки. Дарка відкинула голову взад, наставляючи лице під сніжинки: перший сніг!!
Перший сніг як перший поцілунок, завжди розколихує в душі людини якусь сумовиту радість, що їй ще поети не винайшли імення. Стефа зняла рукавичку і витягнула назустріч молодим сніжинкам теплу руку: надлетіла їх пара і, ледве торкнувшись теплої руки, перестали жити.
На гайворонську Стефину гривку надлітають сніжинки і значать її білим віночком з дуже зрадливого самоцвіття.
— Боже, як гарно, коли паде перший сніг… як гарно… — лепече Дарка.
Стефа із сніжинкою на віях:
— Сьогодні якийсь особливий день… чи не так? Все щось нове і все таке гарне… Як прийду додому, буду грати… на фортепіяні Schneeglöckchen[38].
Дарка не розуміє гаразд: чи це назва квітки, чи може, справді, десь є такі дзвіночки, що тільки тоді озиваються, коли паде сніг…
— Я ні на чому не вмію грати. Мамця думає, що я не маю слуху, і не хотіла посилати мене на фортепіяно… Не вмію ані так малювати, як ти (хотіла ще додати: ані половину твоєї краси не маю!), але я все так відчуваю… Так відчуваю, тільки переказати цього не вмію нікому… Та і кому це може бути цікаве?
Голос Дарки, як цей сніжок, безшелесний і пестливий. Стефа тулить її до свого плеча.
— Я дуже, дуже рада, що ти моя товаришка. Моя найліпша подруга. Я завжди мріяла про таку, як ти, дівчину, щоб могла так все відчувати, все розуміти… Правда? Часом так хочеться мати когось близького коло себе… часом так хочеться комусь дещо розказати, правда? — і, ніби на доказ, питається:
— Скажи мені, але так щиро… зовсім щиро: Данко Данилюк направду казав мене вітати? Направду?
Голос Дарки заломлюється, можна сказати, перестає жити, коли вона вимовляє оце:
— Так…
— Так? — ще раз хоче чути потвердження цієї великої, радісної новини Стефа.
І Дарка знову добуває із себе оце смертельне:
— Так…
— Ходи! — не пам'ятає себе з радости Стефа, — ходи до мене… Я заграю тобі Schneeglöckchen. Ні, таки ходи…
Дарка стоїть і дивиться на Стефу. Так дивиться, якби вся її душа злетіла до тих очей і перетопилася там в один сердечний вогонь. Врешті спромоглася на слово:
— Не піду тепер до тебе… у вас, десь тепер, обід… Па! Іншим разом, добре?
— Не йди! Не йди ще! — гукає Стефа, — Зачекай, я тобі заграю!
Але Дарка не чекає на музику з Стефиного вікна.
X
Таємний четвер має перед собою досить стрімкий поріг — середу. Останній урок румунської. Остання передконференційна година. Тому треба вчитись, вчитись, вчитись… Ще один, ще два дні, а потім, потім попросить Дарка пані, щоб дозволила їй раз виспатись дванадцять годин. Ах!
Румунська читанка з повитягуваними, ослячими вухами, вимучена і непривітна, наводить тільки сонність. "Міоріца"[39] — ця чарівна овечка не може ніяк так заворожити, щоб той вірш з трьома "чабанами" знайшов собі місце в Дарчиній пам'яті.
Pe un picior de plai,
Pe o gurs de rai…[40]
— читає Дарка й думає водночас: "Це мальовило на стінах — має найменше п'ять літ".
Iata vine-n cale,[41]
— "Мої черевички зовсім втратили форму. В чім я піду на Різдво до церкви".
Se coboara la vale.[42]
— "Так біло всюди… Десь у нас у садку вже є сліди зайчих ніжок"…
Вона пересідає від вікна в куток отомани, з отомани — до печі, а звідти — знову під вікно. Але ті три череди овець із своїми чабанами ніяк не могли зійтися в Дарчиній голові.
— Вірш мусить влежатися в пам'яті, — вигребує думку, що її не раз повторяв татусь, коли вона ще приватно вчилася.
За вікном "біла сила" — сніг — зовсім перемогла "чорну силу" — землю, — думає Дарка, наче б комусь казку оповідала. Вечір, не призвичаєний до засипаних снігом доріг, припізнюється того дня.
— Лідко, а якби я "здала" вірш Івасюкові, то мала б з української "дуже добре"?
Лідка завжди все знає, коли йдеться про шкільні справи.
— Так, бо ти мала задачу "дуже добре".
Дарка колись-колись вчила для таткової приємности Шевченкове "Посланіє до живих і мертвих". Тепер, аж дивно, у пам'яті мало що пропадає! — повторює його собі ще раз і ще раз, а за третім разом може вже йти перед пана професора.
На ранок знає Дарка "Міоріцу" напам'ять згори вниз. Наче добрі карлики за ніч повкладали їй строфи в голову.
— Лідко, ану питай мене! — не може з дива вийти Дарка.
— Добре, добре… бо цей вірш, здається, буде питати Мігалаке "на класи"!
— Може питати собі. Може до товариства покликати і самого директора. І самого міністра.
В середу, як звичайно, перша година — румунська. Хоч, властиво, не повинно так бути, щоб найнеприємніший предмет класти на першу годину і відразу знеохотити ним учениць до решти предметів.
Лідка добре казала: ще не втихли від скрипоту лавки, як до класи ввійшов Мігалаке із записником. У класі в млі ока стало так тихо, що можна було чути, як за піччю павук пряде свою сітку. Мігалаке скинув плащ (на першу годину в середу він приходить завжди у плащі), вийняв з-під поли румунські зошити. Класа стримала віддих. Але це ще не все: він виймає і відчиняє свій записник. Класа завмерла. Цей румун хотів би всіх подушити, бо поволі (яке йому діло, що шістнадцять учениць перестало віддихати!), поволі відчинив записник, перейшовся з ним по класі туди і назад, підсміхнувся до значків в ньому, підморгнув до класи, хоч нікому тепер жарти не в голові, перечекав і нарешті озвався:
— Питатиму тільки тих учениць, щодо яких маю сумніви. Не хотів би я, щоб котра-небудь з вас відчувала себе покривдженою. Ті учениці, що понаписували задачі на "дуже добре", теж не будуть питані… Задача була вже така легка, що коли ще й її не потрапила котра домнішора написати бодай на "добре", то я справді не маю з нею про що більше балакати. Тоді поговоримо при кінці року при панові директорові…
Виклавши своє "вірую", він розглянувся по класі, яке вражіння зробили його слова. Ті, що були певні свого "посереднього", могли тепер свобідніше віддихнути. Засуджені на двійку з румунської були бодай забезпечені перед новими тортурами. Тепер усі муки непевности, всі побоювання за виграну, всі муки очікування звалилися на голову тих кількох "сумнівних".
— Домнішора Оріховська!
Наталка схопилася з червоною, як листок півонії, плямою на лиці. Не тому, щоб боялася чого-небудь. Кажуть, що за чотири роки не було такого випадку в класі, щоб Оріховська не відповіла вчителеві. І не було такого випадку, щоб Оріховську приділювати до ряду "сумнівних". Дарка глянула на Оріховську: лапчастий листок півонії зазначився ще виразніше на лицях, зате береги ніздрів пожовкли, як у мерця.
