Б'є восьма - Вільде Ірина

Містом поміж мурами із дзенькотом трамваїв пробігала осіння туга. Дівчата йшли попід руки і мовчали. На Семигородській, проти шпиталю, протяв їм дорогу Данко із скрипкою під пахою. Він ледве доглянув Дарку в поспіху. Уже пройшов, але вмить обернувся й привітав її, весело усміхнувшись.

— Ти його знаєш? — ніби здивувалася Стефа.

— Або що? — не знати чого стривожилася Дарка.

Стефа загадково похитала головою:

— Нічого… Гарний хлопець і гарно на скрипці грає… Я тільки раз його чула, але… — урвала якось несподівано так, що можна було собі самому доспівати: "ніколи вже не забуду його гри".

Дарка не питала більше. Дарчин турботливий голос міг би зрадити її. Стефа сама докінчила.

— Але волочиться з тою румункою… і шкода, якби мав він для нас пропасти.

Вістка вбиває Дарку так, як убиває людину грім чи наглий параліч: їй не стає віддиху, і вона нездатна до якого-небудь руху. Ще кілька кроків тягне за собою ноги. Потім пристає, щоб поправити собі комір коло плаща. Ніби-то мусить віддихнути і відпочити.

— Та румунка… вони вчаться разом… більше нічого, — оправдує Дарка несміло перед Стефою і своїм серцем.

Стефа немилосердна (хіба її це болить?!):

— Чого захищаєш його, коли добре не знаєш справи? Як то… щодня вчаться? А тепер, гадаєш, куди він полетів? На "Ґартенґассе"[31], до вілли Джорджесків! Все, що трапиться у нас щось здібніше… щось краще… обов'язково йде в чужий табір.

Ця заввага тільки підсилює Дарчин біль: невже ж аж так погано з Данком? Невже ж аж така небезпека?

— Звідки він? — хоче знати Стефа.

Вона не розуміє, що Дарці тяжко тепер говорити, що вимовити одне слово тепер для неї так, як постріленому в легені:

— Таки з мого села. З Веренчанки.

— Його батьки — українці?

— Тільки батько, бо мама німка.

— А твої?

— Мої? — в найбільшому здивуванні питає Дарка. — А хто мали б бути мої батьки?

Стефі забаглося тепер говорити про щось, що анітрохи не підходить до Дарчиного настрою:

— Бо, видиш, можна зватися українцем, а ним не бути… От, хоч би як Підгірська. Що інше свідома українка… та ніколи б так не зробила…

Дарка отетеріла: що за нова напасть?

— Адже мій татко — свідомий українець, чого ти таке мені говориш?

— Звідки ти знаєш, що твій татко — "свідомий українець"? — засміялася Стефа.

Дарку вкололо це насмішкувате питання. Її особисте горе, що спало так несподівано на неї, не дало їй змогу проаналізувати змісту цього слова "свідомий" і "несвідомий українець". Знала так само, як, наприклад, що плюс і мінус в електриці притягаються — і кінець, знала без пояснень, що бути несвідомим українцем — це щось ганебне. Запам'ятала собі, хоч ген пізніше дочовпалася змісту сцени, як на самому початку приходу румунів на Буковину, десь у дев'ятнадцятому році, пан Хорвацький, друг і товариш батька, сидів у них в кімнаті і з розпукою питався раз у раз:

— І скажи мені, Миколаю, чому вони мене не арештували? Скажи сам? Та ж я не маю тепер лиця до Чернівців показатися! Ні, ти скажи мені, чому вони саме мене не арештували? Я тебе прошу, друже, якби ти часом почув, що щось говорять на цю тему, то, ради Бога, роз'ясни людям, що я в цьому нічого не винен. Тяжко, чоловіче, на старі літа з порядної людини помелом ставати… І мусіли вони мене якраз не арештувати!

Сцена ця мигнула тепер через Дарчину голову, вона відповідала зухвало Стефі:

— Адже мій татко був арештований, як прийшли румуни. Як не віриш, можеш спитатися кого хочеш!

— Татка арештували були румуни, а ти так легко пристала на те, щоб Міґулів замінив українську мову на румунську?

Дарка отетеріла: що за нова напасть?

— А ти не дозволила? — спитала вже з люттю.

— Ні, я була проти. Ти забула? — але вмить, якби зміркувала щось, заговорила привітливо:

— А ти хотіла б учитись української історії? Про козаків, про гетьманів… про українську літературу… одержувати до читання історичні повісті по-українськи… Хотіла б?

— Хто б цього не хотів!

— Коли так, то гаразд… Я тебе познайомлю з людьми, що будуть давати тобі такі книжки… тільки ані слова нікому про це… Ані слова, Дарко!

— Я нікому не скажу. Можеш мені вірити… А тепер я вже піду, — мусіла відправити Стефу, бо ранка в серці знову відкрилася, і так хотілося, так дуже хотілося бути самій.

*

Бувають такі дні при кінці жовтня, що здається, ніби дні ці поскидали з себе осінні плащі і проходжуються тільки в літніх, з розстібнутим коміром сорочках. Тоді вдруге випускає парості трава і людське серце живіше оббігають хвилі неспокою. Про сонце в такі дні й не згадувати. Воно таке лагідне та сумирне, що, приплющивши повіки, можна чути на обличчі дрібненький біг його мікроскопічних ніжок.

У такий день прийшов Данко до Дарки. Так несподівано, як приходить гарний сон до людини, а потім зникає, залишивши тільки тугу за собою. Дарка попросила Данка на балкон. Вона хотіла, щоб ні одна його частина, ні один звук чи навіть відгомін його голосу не дістався чужій хаті і чужим людям, для котрих він тільки "перший-ліпший".

— Я думала, що ти вже не схочеш мене бачити… — щось ніби докір, ніби визов. Данко пошукав за її очима, а, знайшовши їх, націлив простісінько свої в них:

— Чому ти таке думала? Ми маємо тепер нового професора від математики. Потім ці репетиції в Музичному інституті! Дивись на мої пальці… Вони геть задубіли від струн!

Дарка торкається дійсно згрубілих на пушках пальців його рідних, коханих рук і чує водночас, як хтось стукає у віконце її серця: "Донька префекта… донька префекта…"

— Ти дальше граєш із тією Джорджеску? — питає на око спокійна, пам'ятна на кожний тон Стефиної балачки про доньку префекта.

Та Данко відповідає так спокійно, як вечір приймає ніч у свої обійми.

— Очевидно! Я ж казав тобі вже, що виступ відбудеться десь аж з початком лютого.

Дарка забуває за свою жіночу обережність, яка ніколи не показує своїх цілих ріжків, і питає:

— І ти приходиш до неї до хати? Вона — дуже гарна? Данко сміється дрібним, як морський пісок, сміхом:

— О, це "велика пані"! — Але докінчує серйозно: — Але вона грає! Ти мусиш колись послухати її! Вона так смішно по-німецьки говорить!

— І тому ти її любиш? — хоче засміятися Дарка, але сміх відбивається об серйозне Данкове лице і засоромлено ховається в кутках очей.

— Я тільки люблю слухати, як вона грає. Не бійся, знайдуться такі, що будуть її любити!

Стефа говорила правду про Данка й Лучіку. Він навіть не заперечує того. І ця його правдомовна, нічим не приодіта одвертість болить її найдужче. Боїться вже запитати, чи він, дійсно, так, як говорила Стефа, буває у Джорджесків щодня. Бо коли скаже "так", то це не буде ані їй навмисне, ані на те, щоб увести її в заздрість. Це буде сама правда.

Дарка напружує кінчики свого серця і торкається ще одної струни Данкової душі, яка повинна б озватись бажаним голосом.

— За мною взявся бігати той Рахміструк з сьомої… Знаєш його?

Струна, шарпнута по самій середині, навіть не бренькнула.

— Чого не знаю? Такий русявий, в селянській одежі. Правда? — відповідає без волоконця заздрости Данко. Далекий від того, щоб бодай на мить припустити, що Дарка, саме Дарка така, як вона є, може подобатися ще комусь.

— Що робить Ориська? Як ти почуваєшся в школі? Зжилася з товаришками? — ставить такі питання Данко, що Дарка починає тривожитися, чи він не нудьгує в її товаристві. Та коли питає, треба відповідати.

— Ориська? Ориська так поступила, що її ціла класа не хоче знати. Страшний з неї підлизайко, і ще знаєш до кого? До Мігалаке! Мені направду аж сором, що вона з Веренчанки!

— Дійсно Ориська так провинилася? — занадто зацікавлюється Орисьчиною долею Данко. Тому власне Дарка буде про інше говорити:

— Моєю подругою є тепер Стефа Сидір. Знаєш, котра це? Данко прищурює око так, як любить робити це вуйко Муха, коли "під гумором".

— Еге ж, знаю. Можеш їй навіть передати поклін від мене.

— Ви знайомі? — питається скоро Дарка, бо пригадує собі зустріч їх усіх трьох в парку.

— Майже знайомі… Панна Стефа хотіла мене пізнати… а я такий нездара… якось проґавив нагоду.

Данко дивиться в серйозне, збентежене Дарчине лице з такою самою напругою, потім розсміюється примирним, щасливим сміхом:

— Ой, ти… ти… дітваку!

Дарка відвертає тепер голову й очі від нього. Данко бентежиться.

— Що тобі? Дарко, ну, що таке?

— Нічого… направду, нічого… я така дурна!

— Ти мусиш мені сказати, — каже він голосом, що зразу робить його на десять літ старшим.

Дарка силкується посміхнутись:

— Що я тобі скажу? І пощо тобі казати? Щоб ти сміявся з мене?

— Дарко!! — вже погрожує він, і вона аж тепер признається.

— Бачиш, ти знову… добрий до мене, а я думала… — дурні сльози знову заслоняють світ перед очима, і Дарка не може докінчити йому своєї думки: "Бо я думала, що ти зовсім пристав до тієї румунки".

Дарці чогось тепер уже не соромно за свої сльози. Нехай Данко бачить і знає. Якби могла, то серце своє вирізала б з грудей, щоб він сам міг подержати його у своїй руці і почути, як воно б'ється для нього. Данко виймає з грудної кишені злежану, невживану шовкову хустину й м'яко, ледве торкаючись срібних кульок, виловлює нею Дарчині сльози. Обидвоє сміються при цьому добросердною усмішкою, що вибачає й обіцяє. Дарка дивиться на нього своїми чистими, промитими слізьми, розжалобленими очима і хоче, щоб він сам догадався те, чого вона йому не сміє сказати:

— Дай собі спокій з тією румункою, Даночку… Ти, може, сам не догадуєшся, чого ти її щодня мусиш додому проводити… Я боюся… я чогось боюся, що ця донька префекта стане твоїм і моїм нещастям, Даночку.

Данко впізнає, що Дарчині очі переживають щось:

— Не вільно дівчині бути сумненькою тоді, коли нема причини для цього… Подивися на мене, Дарцю. Так! А тепер усміхнися!

"Будь тихо, дурненьке, — каже Дарка свому серцю — будь тихо! Він не полюбить тамтої, хоч би тому, щоб мені не зробити прикрости. Хіба ти не бачиш, як він дбає про твій спокій, дурненьке?"

— Що ти думаєш в неділю робити? — питається Данко.

Дарка боїться вийти з якимсь готовим планом. Ану ж Данко схоче умовитися з нею на неділю?

— Бо я вибираюся з товаришами на прогульку на Цецин. Їдемо роверами!

— Хто ці товариші? — цікава Дарка щось більше знати.

— Мої товариші? О, це "файні" хлопці!

І Дарка знов мусить погодитись з тим, що існує багато справ, багато людей, багато часу, які належать виключно до Данкового світу — до "його" власного світу, що розділює їх одне від одного.

Надвечір'я золотою драбинкою спускається на дахи міста.