Шляхи титанів - Бердник Олесь
Георгій важко зі-тхнув, протер очі. Чи не сниться все це? Що за огидний кошмар?..
Та ось істота заворушилася. Відкрився рот. І тоді знову пролунав металічний голос:
— Ви хотіли знати, де ви і що з вами?..
Георгій зачудовано оглянувся. Невже ця нікчема має такий голос? Ні, це, певне, автомати перекладають її мову на мову людей Землі! Але як же це створіння взнало мову далекого світу?
Роздуми Георгія перервав голос Джон-Ея. Він сказав:
— Так! Ми хочемо знати все! Хто ви? І куди ми потрапили? Пролунав неприємний звук. Здавалося, ніби істота сміялася.
Її повіки відкривалися і знову закривалися. З-за них викотилася мутна сльоза. Нарешті, почувся той же дивний гучний голос:
— Скажу. Все скажу. Ви — в центрі Світобудови. Я — її Господар. Я і Залізний Диктатор, якого ви ба-чили. О, він трохи зайве говорить, я дав йому забагато непотрібних якостей, але свої обов’язки, мою волю він виконує чітко і безпомилково… Так от. Колись на цій планеті теж вирувало нікчемне життя. Ха! Боротьба, мрії, устремління, пошуки Істини!.. Світ був хаосом ідей! А я — я зрозумів правильний шлях! Жінка, та, що ви бачи-ли, була проти мене, але я переміг. У мене були друзі, ми Керуючого автоматикою планети перетворили в Залі-зного Диктатора, надавши йому функцій мислення. І я став вищим від людей, я зрозумів, що по залізному зако-ну безкінечного розвитку всього сущого на зміну слабким і нікчемним смертним істотам — дріб’язковим, непо-слідовним, сварливим і брудним — прийдуть машини — безсмертні, з залізною логікою, з безпомилковою реа-кцією, прийдуть і підкорять весь Космос…
— Але ж ти не машина! — несподівано різко крикнув Джон-Ей. — Ти ж умреш!..
— Ні! — гордо відповіла істота. — Бачите ці рослини? Вони виділяють газ — квінтесенцію життя! Мені не треба їжі. Я вдихаю цей газ, і я житиму вічно!..
Космонавти переглянулись. Жахливі ідеї потвори не сприймалися їхньою психікою.
— Ми зрозуміли вірний шлях! — вела далі істота, і здавалося, що її потворні очі загорілися блиском. — Хто був проти — той знищений. Лише обранці стали жити, мов боги!..
"Як тварюки!" — з огидою подумав Георгій, а істота захоплено гриміла:
— Тепер я залишився один з великої касти! Один, бо я безсмертний! Я — і Диктатор, мій вірний слуга! Ставши Господарем планети, я спрямував розум Диктатора, що безкінечно розвивається, в усі кінці простору… Тепер я знищив життя на всіх заселених планетах галактики, що ви її називаєте Великою Магеллановою Хма-рою, а також на кордонах вашої Галактики. Я залишив жінку, яка створила колись Диктатора, — єдиного пред-ставника колишньої людської раси, як втілення Ідеї, що створила вищу форму розуму — механічного, непере-можного, єдино правильного, на який не діють зовнішні фактори. І коли весь безкінечний Всесвіт буде в моїй владі, я кину цю безкінечність до ніг Ідеї, бо ради неї я думаю і завойовую світи!..
— Але ж світ безкінечний, значить, ніколи ти не досягнеш мети! — закричав вражений Георгій.
— Жалюгідний твій розум, — відповіла істота. — В моєму розпорядженні безкінечні можливості, незро-зумілі тобі сили, невичерпна енергія. Ти бачив, як легко я притяг до планети твій досить складний зореліт, як перед цим на кордонах Галактики я знищив твій екіпаж, як миттєво я вивчив твою мову, проникнувши з допо-могою Диктатора в твою психіку. А щоб ти не сумнівався в моїй безкінечній владі, я поставлю тебе поряд з ці-єю жінкою, і ти, як і вона, будеш втіленням древньої Ідеї. І ти стоятимеш так до того часу, доки не буде знище-не життя у Всесвіті… Коли наступить час, я розбуджу тебе, поверну до життя. Ось чому я говорю з вами, мізе-рні представники далекої раси! А тепер — досить! Я покажу вам своє царство, покажу, як я здійснюю владу над світом, а потім відбудеться те, що я вирішив!..
Приголомшені люди не могли проронити й слова. Та для цього не було й часу. Ззаду підпливла машина; вона хутко наблизилась до людей, зупинившись над їх головами, розпростерла химерні павукоподібні щупаль-ці-руки…
Бій у повітрі
Розум космонавтів був на грані божевілля. Свідомість не спромоглася повністю зрозуміти потік неймові-рних вражень, воля, що не звикла долати таких випробувань, була розчавлена силою потвори. Георгій, інстинк-тивно зрозумівши небезпеку, перестав думати, закривши психіку заслоною байдужості… А втім, чого вони мо-гли чекати?
Тут боротьба не приведе ні до чого!..
Механічні щупальці вхопили людей, підняли їх у повітря. Друзі відчули, як легка і могутня сила несе їх над чорною підлогою геть з приміщення огидної істоти… Промайнули ряди машин. Ось уже велетенський ан-гар внизу, вони вилетіли на чисте повітря…
Георгій відчув, як в голові посвіжішало, поверталася ясність думки. Значить, послабилася страшна воля Залізного Диктатора. Космонавти сиділи на якійсь подобі стільця, тулуб їх охоплювали щупальці, а літальною машиною служила стереотипна універсальна напівсфера, яких було так багато навколо Диктатора…
Джон-Ей поки що мовчав. Він, як і Георгій, впився поглядом у пейзажі планети, що пропливали внизу. На сотні кілометрів за обрій тягнулися ряди ангарів, трохи менших за той, де стояв Диктатор, але однакових у всіх деталях. За прозорими накриттями можна було побачити сотні і тисячі тих же машин. Та ось, нарешті, вни-зу показалися інші будівлі. В них працювали машини інших типів. Не видно було жодного поруху, жодного колеса чи маховика. Тільки над колосальними агрегатами пульсували різноколірні вогники сигналів…
— Яке страхіття! — почувся здавлений голос Джон-Ея. — Жодного деревця! Гола пустеля!..
Георгій зустрів погляд товариша, знизав плечима.
— Друже, не це тепер нас повинно цікавити! От куди несе нас ця проклята таратайка?
— Ти ж чув, — гірко перебив його Джон-Ей, — потвора показує нам своє царство! Скажи, як могло ста-тися, що тутешні люди загубили самі себе?..
— Це страшна помилка, вона може бути повторена і в іншому світі… — відповів Георгій.
Джон-Ей рвучко повернувся до товариша.
— Ти хочеш сказати, що і в нас?..
— І в нас… — сумно схилив голову Георгій. — Це найбільше мучить мене. Вмерти не страшно! Якби тільки була змога повідомити про це страхіття людям!.. Машина — Залізний Диктатор— одержала від вчених-маніяків і цього бридкого "господаря" такі жахливі завдатки, які тепер гіпертрофувались до безкінечності. Страшний не той напівживий маніяк, страшна сама машина. Адже вона автоматично керує мільйонними армія-ми механічних потвор. Наша система мусить узнати про це…
— А що це дасть? Що зможе людство протиставити цій безкінечній могутності? — недовірливо запитав Джон-Ей.
— Зможе, — понизив голос Георгій, ніби боявся, що його хтось почує. — Ти забув, що Диктатор має од-нобокий розум. Він не одержав ні наших почуттів, ні різносторонності, ні живого інтелекту. Він бере тільки блискавичністю своїх реакцій та енергетичною могутністю. Але людина, ти розумієш, людина з живим розумом, може і мусить перемогти його!..
— Мовчи, Георгію, — затулив йому рот рукою Джон-Ей. — Може, він на відстані чує нас… Треба дума-ти, як нам врятуватися. А якщо не врятуватися, то хоч загинути по-людськи…
Друзі замовкли і, гарячково обмірковуючи ситуацію, почали озиратися навколо. Рівнина внизу перейшла в гряди невисоких горбів та скель. На чорних схилах стриміли залишки дерев. Вони були руді, без листя. Трохи далі стояли, мов колона війська, стовпи. Приглядівшись, люди впізнали в тих стовпах знищений, ніби поже-жею, ліс.
— Нічого, нічого залізній потворі не потрібно! — простогнав Джон-Ей, з розпачем оглядаючи безрадіс-ний обрій.
Пейзаж внизу поплив скоріше. Машина, що несла людей, опустилася нижче. На обрії виростали скелі, гірські хребти, ліворуч розстилалася пустеля. Вітер гнав по ній хвилясті, зовсім такі, як на Землі, червоні барха-ни. Одна за другою з’являлися будівлі з розбитими, зруйнованими верхами. Машини в них були непорушні, покриті шаром іржі і бруду.
— Дивись, Георгію, — здивовано вказав туди рукою Джон-Ей. — Значить, Диктатор використовує не всі надбання людей?!
— Це цілком логічно, — байдуже відповів Георгій. — Йому потрібне тільки те, що допомагає здійснити його маніакальні цілі, закладені конструкторами…
На високій вершині хребта люди побачили велетенську вежу, яка сягала прозорих хмарок. На вежі був змонтований грандіозний, на півкілометра в діаметрі, сітчастий рефлектор, а нижче ще кілька менших. Очевид-но, це була надпотужна енергетична установка. Друзі не встигли як слід роздивитись на неї, бо літальний апа-рат зовсім знизився і полетів над річкою чи каналом, де блищали залишки води і повзла до пісків пустелі бідна, жалюгідна рослинність блідо-рожевого кольору.
Джон-Ей раптом смикнув за рукав товариша. Очі його горіли завзяттям. Він показав позад себе. Георгій кинув туди погляд і зрозумів товариша. На верхівці напівсфери стояла параболічна антена. Вона була спрямо-вана в одному напрямку. Коли машина міняла курс, антена автоматично відновляла потрібний напрям. Очевид-но, ця антена з’єднувала напівсферу з Диктатором і джерелом енергії.
— Ех, якби… — прошепотів Джон-Ей.
— Що?
— Зірвати її…
— А здужаємо?..
— Думаю, що так. Поглянь! Вона зовсім слабенька, крім того, спрямованої дії. Повернути — і все! При-плив енергії чи сигналів припиниться!
— А потім?..
— Впадемо вниз… Знайдемо притулок. А далі я не хочу навіть думати! Краще смерть! Ти забув, що, об-летівши навколо планети, ця таратайка принесе нас знову до Диктатора!..
Георгій кивнув головою. Внизу пливли гряди пісків, смуги фіолетових мохів чи трав, бовваніли ряди старовинних будівель, поруйнованих, скалічених, заметених пилом, зарослих примітивними рослинами.
По сигналу Джон-Ея друзі повернулись на сидінні, наскільки дозволяли щупальці машини, що тримали їх за тулуб, і разом схопилися за антену. Антена захиталася під вагою двох тіл. Георгій відчув, як потужний розряд паралізує йому руки, затуманює мозок.
— А-а-а! — дико закричав Джон-Ей.
Машина непевно закружляла в повітрі і почала падати вниз, прямо на високий бархан. Потім вона вирів-нялась, знову заметлялась на місці.
Георгій майже знепритомнів. Останні проблиски свідомості він вклав у спробу зберегти рівновагу, але струмені енергії, які проходили через його тіло, штовхали в чорну прірву.
