Шляхи титанів - Бердник Олесь
Вона дуже швидко виростала на екрані перископа і, нарешті, пере-творилася в червоний диск, який заповнив чверть небосхилу. Але, незважаючи на великі розміри зірки, радіація її була незначною. Це відмітили автомати-лічильники. Зірка була згасаючим червоним карликом.
Почувся сигнал автоматичних радіотелескопів. Георгій включив екран. На чорному тлі показалась спо-чатку одна планета, потім ще дві. Зірка мала трьох супутників. На якому ж з них могло бути життя?..
Георгій включив "електронний мозок" і пустив для підрахунку дані радіотелескопів та теплових лічиль-ників.
Почувся сухий тріск, а за тим надійшла блискавична відповідь. Нормальне життя могло існувати тільки на першій від світила планеті, бо там було досить тепла і зберігся кисень в густій атмосфері.
Георгій і Джон-Ей перезирнулись, задоволено усміхнулись.
— Ти не помилився, Георгію, — сказав помічник. — Я певний, що ми тут зустрінемо високорозвинуте життя…
— Значить, спускаємось?
— Так…
Зореліт ввійшов у спіраль зниження, попав у гравітаційне поле першої планети. Розрахунки електронної машини показали, що планета тільки в півтора рази масивніша від Землі і вага на ній не набагато перевищує нормальну.
В дію вступив автопілот. Він, невпинно знижуючи страшну швидкість корабля, вів його на посадку, по-м’якшуючи величезну силу перевантаження дегравітаційним полем.
З-за червонуватих хмар, які застилали поверхню планети, проглянули невеликі водоймища, темні смуги рослинності. Зореліт ввійшов в атмосферу і з пронизливим виттям помчав над затемненим боком нового світу.
Серце Георгія стиснулось. Чужою і непривітною здавалась йому поверхня планети, що лежала внизу в пітьмі…
Здалека з’явилася червона смуга — лінія термінатора, а потім висунувся похмурий червоний диск згаса-ючого світила. Швидкість зорельота знизилась до мінімальної, і він, повиснувши над коричневою пустелею, повільно опустився на невелике плоскогір’я…
В перископах пломенів кривавий світанок. Далеко, на десятки кілометрів, тягнулася коричнева пустеля. Тільки десь на горизонті темніли чи то ліси, чи то хребти невисоких гір. Небо було чорно-синім, і в цій похму-рій вишині швидко пливли багрові хмари, схожі на потворні патли казкової істоти із старовинних легенд. На всьому тут лежав відбиток невблаганної грізної смерті, повільного згасання, якогось незрозумілого жаху.
Георгій і Джон-Ей кілька хвилин похмуро спостерігали безрадісний пейзаж чужого світу серед повної мовчанки. Потім начальник експедиції повільно повернув обличчя до товариша, з сумнівом похитав головою.
— Схоже на те, що тут пройшла пекельна машина, яка спалювала все на своєму шляху. Подивись — це не природна пустеля, я бачу залишки руїн… Чи, може, мені так здається? Нічого не розумію…
Джон-Ей усміхнувся куточками тонких губів.
— Це в тобі прокинулися наші земні забобони! Треба дослідити планету. З простору видно було рослин-ність і щось схоже до будівель. Ми, можливо, приземлилися в невигідному місці…
— Так… Це вірно… Ми організуємо дві експедиції в різні боки. Підуть всі, крім нас двох. Я гадаю, що на цій планеті є високорозвинуті істоти або хоч залишки їх культури… Необхідно провести дуже багато дослі-джень…
Джон-Ей благально поглянув на Георгія.
— Я теж піду. Невже ти не розумієш? Я стільки мріяв про подорожі по чужих планетах… Залиш замість мене кого-небудь іншого…
— Вічний мандрівниче, — засміявся Георгій, і його сині очі бризнули теплими вогниками. — Ти все хо-чеш робити сам, ненаситна твоя натура.
— Ну… я тебе прошу!..
— Гаразд, гаразд! А опісля піду я. В другу експедицію! Тепер залишуся сам. Там буде потрібна кожна людина! Поглянь на аналіз повітря…
Джон-Ей зиркнув на шкалу автоматичного аналізатора.
— Кисню шістнадцять процентів, азоту — вісімдесят два, решта — вуглекислота, інертні гази та інше. Водяна пара в незначній кількості. З водою тут погано…
— Так, — пробурмотів Георгій. — Атмосфера біогенного походження. Значить, життя є! Дихати можна без скафандрів…
Включивши мікрофон, Георгій роздільно і чітко промовив:
— Друзі! Ми прибули на якусь стару планету на кордонах Галактики. Тут починається цикл досліджень, спрямованих в далеке майбутнє, результати яких адресовані грядущим поколінням. Ви розумієте відповідаль-ність, що лягає на нас! Тепер ви підете в експедицію для детального вивчення цього світу. Я певний, що ви зустрінете розумних істот, може бути, більш розвинутих, ніж наше людство. Але можливо, що на шляху зустрі-нуться істоти, розум яких розвивається егоїстично. Тоді це будуть жорстокі і безпощадні створіння. У всякому разі, вирішуйте самі. Наказую всім захопити зброю — важкі атомні випромінювачі. Джон-Ей визначить склад груп. Головну групу поведе він сам. Висадити назовні всюдиходи і устаткувати їх. Всі мусять одягти біозахисні маски — ми не знаємо сили тутешніх бактерій. Зі мною тримати регулярний зв’язок…
Джон-Ей відстебнув паси, підвівся з крісла, рішуче пригладив волосся.
— Ну, я пішов, Георгію!..
Георгій обняв товариша, міцно притиснув до себе. І чомусь блискавично в свідомості виник образ Марі-анни — відчутний, живий. Галюцинація була настільки реальною, що Георгій здригнувся. Джон-Ей запитливо поглянув йому в очі.
— Що з тобою?..
— Нічого, друже… Розумієш, чомусь не до речі згадалась Маріанна… Не смійся!..
— Хто ж буде сміятися з тебе? — з несподіваною ласкою в голосі промовив Джон-Ей. — Але згадай про те, що на Землі вже минули тисячоліття. Нема нікого з тих, хто проводжав нас. Маріанни теж. Забудь про те, що було колись! Нам треба думати про майбутнє…
Георгій з сумом подивився на коричневу далину в перископі, заплющив очі.
— Ні, ні! Не забути мені її ніколи!.. Він постояв мовчки, потім прошепотів:
— Пора!..
Він ще раз обняв помічника, і коли той, одягнувши ізоляційний теплий комбінезон, зник за прозорими дверима, сів у командирське крісло.
Червона зірка підіймалась все вище і вище. Напевне, тут день був набагато коротшим від земного. Гео-ргій включив зовнішні телеоб’єктиви і мікрофони. На екрані показався Джон-Ей з групою товаришів, які один за одним виходили з люка зорельота. Згори на автоматичних кранах опускались вузли всюдиходів. Члени екс-педиції відразу ж починали їх монтувати. Робота тривала не більше години. Скоро біля апарата стояли два всю-диходи — легкі рухливі машини на гусеничному ходу, які могли пересуватися на будь-якій місцевості. Один всюдихід в кілька разів перевищував величиною другий, він був повністю закритим. На обох машинах поблискували кінотелеоб’єктиви і передавально-приймальні антени.
Георгій чув ззовні тільки тонке виття поривчастого вітру та приглушену розмову товаришів. Пролунав голос Джон-Ея:
— По машинах!..
Мандрівники розсілися по всюдиходах. Йосиф, Вано і другий штурман Борислав їхали на меншій маши-ні. Механіки Антоній, Вільгельм і Тавринділ з Орамілом сіли разом з Джон-Еєм у велику закриту машину з всебічним захистом і могутньою бронею.
Штурман, входячи до кабіни водія, повернувся до зорельота, привітально підняв руку. На його обличчі поблискувала матова маска з великими окулярами.
— Не сумуй, Георгію! — закричав він. — Ми скоро повернемося з делегацією тутешніх жителів!.. Готуй закуску, друзяко!
— Щасливої дороги, друзі! — загримів голос Георгія в динаміках.
Машини рушили з тихим гулом, здіймаючи гусеницями густу руду куряву, яка відносилась вітром. Баг-рове кружало світила швидко опускалось донизу, кидаючи навколо тьмяні промені. День закінчувався.
Тривога прокралася в душу Георгія, боролася там з голосом здорового глузду. Ну чого йому тривожи-тись і переживати? Адже все гаразд!
Георгій не міг дати відповіді на сумніви, що краяли його серце. Він одиноко сидів у командирському крі-слі і з незрозумілим сумом дивився, як два всюдиходи поволі ховалися в червонуватій напівтьмі…
Залізне військо
Обидві машини рушили по заздалегідь обраному шляху. Було намічено два напрямки, що розходились під прямим кутом від зорельота. Машина Джон-Ея рушила на схід, до гряди далеких гір чи смуг рослинності, а Борислав повів свій всюдихід на північ.
Джон-Ей і його супутники з подивом і навіть острахом дивились на пейзаж, що їх оточував. Власне, пей-зажу ніякого й не було в справжньому розумінні цього слова. Навколо розстилалася все та ж коричнева пусте-ля, засіяна острівцями чорного попелу і зловісних залишків якихось будівель, зруйнованих жорстокою невідомою силою. Похмуре світло зірки надавало всьому цьому вигляду кошмару, що приснився у важкому неприєм-ному сновидінні.
Мандрівники перезирнулись, не осмілюючись висловити певну думку. Джон-Ей, повагавшись, включив радіотелестанцію. На маленькому екрані виникло обличчя Георгія. Він запитливо подивився на Джон-Ея.
— Що-небудь трапилося, друзі?..
— Ні! — Голос помічника був зніяковілим. — Але я мушу попередити тебе. Характер пустелі, що оточує нас, свідчить про страшне руйнування, викликане руками розумних істот…
— То що ти хочеш?
— Я вперше надаю якогось значення інтуїції. Ми, як ти бачиш, зустрілися з незрозумілими явищами… Може, це наслідок непевності?.. Варто послати попередження Бориславу, щоб вони вели дослідження з макси-мальною обережністю…
Брови Георгія зсунулись на переніссі. Він з півхвилини напружено щось обмірковував, потім рішуче під-вів обличчя.
— Гаразд! Я пошлю йому попередження. Якщо зустрінете істот з агресивними намірами, застосуйте яде-рну зброю. Періодично включайте зв’язок. Коли трапиться що-небудь цікаве чи важливе — включайте телепе-редачу…
Обличчя Георгія зникло з екрана. Сірі очі Джон-Ея блиснули посмішкою з-за окулярів маски.
— Отже, друзі, будьте напоготові! Приготуйте зброю! Я думаю, що не існує таких потвор, які витримали б ядерний потік. Але це в крайньому випадку. Ми прибули сюди, перш за все, як люди!..
Водій машини доторкнувся до руки Джон-Ея.
— Попереду будівля. Що робити?
Дійсно, попереду виростала з неглибокої долини дивна споруда, схожа на гігантський ангар з куполопо-дібною покрівлею і блискучими, червонуватими від проміння зірки, стінами. Машина, здіймаючи гусеницями легкий попіл, швидко наближалася до дивного об’єкта.
Джон-Ей наказав зупинитися. Гул моторів припинився. І тоді ясно почувся свист вітру, який поривами видував з коричневих горбів брудний пісок та попіл.
