Шляхи титанів - Бердник Олесь
По них пливла метушлива юрба, але дівчина не бачила її.
Вертоліт сів на даху велетенського будинку, оточеного глухою стіною. Маріанна зіскочила з сидіння і побігла вниз по широких зеленкуватих сходах, покритих м’яким пухнатим килимом. На першому поверсі їй назустріч встав з-за стола повний лікар у білому халаті, з довгими сивими вусами і добрими світлими очима.
— Що ви бажаєте? — ввічливо запитав він.
— Я знаю, вам потрібні добровольці для дослідів по анабіозу, — нерішуче почала вона.
— Так! Ви хочете запропонувати свої послуги?..
— Саме свої…
— Гаразд! Але для цього треба викликати Раду Інституту. Зараз!..
Лікар натиснув кнопку на столі, набрав кілька цифр на диску з номерами.
— А тепер підемо, — звертаючись до Маріанни, м’яко сказав він, рушаючи по світлому широкому кори-дору. Дівчина з завмираючим серцем пішла за ним. Ввійшли в невелику кімнату. Маріанну посадили в білосні-жне крісло з повітряними подушками. Вона оглянулась. Крізь матові напівпрозорі стіни проникало приємне світло дня. В кімнаті, крім кількох стільців та столика з блакитними квітами, яких Маріанна ще ніколи не бачи-ла, не було нічого.
Нечутно відчинилися двері, зайшли ще кілька чоловіків та жінок у білому. Вони привіталися з дівчиною і посідали довкола.
— Отже, — почала жінка-лікар, — ми — члени Ради Інституту. Нам надані права відбирати доброволь-ців для анабіозу, щоб перенести їх у майбутнє. Ви це мали на увазі?..
— Так, — ледве чутно прошепотіла Маріанна. її повні губи зблідли і злегка тремтіли. — Я хочу перейти в наступні віки…
— На який термін ви дозволяєте приспати себе?
— Я… не знаю…
Лікарі здивовано перезирнулись.
— Що це значить? — обізвався лікар з вусами. — Яка, власне, причина вашого бажання піти з нашого століття?..
Маріанна поборола хвилювання, поступово заспокоїлась і, заглядаючи прямо в душу лікарям чорними очима, почала говорити:
— Я наречена Георгія, начальника позагалактичної експедиції… Ви, напевне, знаєте його?..
— Хто ж на Землі не знає Георгія? — тихо озвалася жінка-лікар. — Чому ж ви не вилетіли з ним?
— Це було неможливо. Я намагалась, але безуспішно… Я люблю його… Але ж ми більше ніколи не зу-стрінемось, якщо я буду продовжувати жити!.. Я не можу жити без нього і прошу приспати мене… Воскресити ж тоді, коли повернеться мій Георгій з Великої Магелланової Хмари… Таке моє непохитне бажання!
Жінка-лікар слабо посміхнулась, протерла окуляри.
— Але ж нас теж тоді не буде! До цього часу доведеться ждати тисячоліття!..
— Передавайте майбутнім поколінням лікарів мій заповіт, — вперто твердила Маріанна, нахмурюючи брови.
Сивий лікар знизав плечима, провів пальцем по скроні, непевно дивлячись на своїх колег.
— Але навіть в стані анабіозу ви не проживете так довго. Ні, безумовно, ні!.. Ось хіба тільки нові спро-би…
— Які спроби? — стрепенулась дівчина.
— Безкінечно довго тримати людське тіло з життєздатною потенцією можна тільки в стані штучної клі-нічної смерті, але ж…
— Хай буде смерть, — рішуче перебила його Маріанна, — аби тільки я дочекалась його!..
Лікарі замовкли, зворушені великою любов’ю, що не знала ніяких меж.
З крісла звівся лікар з вусами, тихо й урочисто промовив:
— У Великій Хартії Світу один з основних пунктів говорить: "Будь-яке бажання Людини, якщо воно не в протиріччі з Розумом і не принесе шкоди суспільству, священне". Я згоден!
Повільно підвелася жінка, поклала руку на чорноволосу голову Маріанни.
— В морально-етичних заповідях Великої Хартії сказано: "Доцільність будь-якої дії, продиктованої справжньою людською любов’ю, не може ставитись під сумнів". Я згодна.
До Маріанни підійшов високий вчений з пронизливими сірими очима і великою лисиною. Впившись по-глядом в її обличчя, він запитав:
— Ви добре обміркували цей крок?
— Так…
— Може, це тільки порив? Може, ви не зовсім усвідомлюєте того, що ось тепер добровільно відмовляє-тесь від сонця, квітів, друзів, рідних і знайомих, від усього того, що складає смисл життя? Може, ви забули про те, що воскреснете в такий час, коли навколо будуть тільки чужі люди, нові далекі покоління?
— Там буде він, Георгій! — блиснувши очима, заперечила Маріанна. — І не чужі люди будуть там, а наші з вами нащадки… Я твердо вирішила…
Очі вченого загорілися м’яким блиском. Він одступив кілька кроків назад, схилив голову.
— Я згоден!
— Згодні! — підтвердили всі інші члени Ради.
Маріанна злегка зблідла. її доля була вирішена. Вона йшла через пітьму Часу назустріч коханому…
Між буттям і мороком
Серце згасало, над усім панував Розум. І ніби його незбагненне втілення, мчав у просторі з неймовірними швидкостями дивний зореліт, несучи з системи антизірки в безмежну далину дев’ять представників Людства…
Що зустрінуть вони в інших світах? Які таємниці відкриє перед ними Космос?
Такі питання стояли перед кожним з них. І всі вони знали, що, може, доведеться їм загинути десь там, у чужих світах, як загинули троє товаришів у антисвіті, але не було жодного серця, яке тремтіло б від думки про смерть.
Минув деякий час. Георгій і Джон-Ей відпочивали в кріслах, але весь час уважно слідкували за роботою автопілота. Ось почувся різкий дзвінок, спалахнув червоний сигнал. Автопілот припинив роботу.
— Зореліт вийшов за межі антизірки, — сказав Георгій. — Джон-Ей, виключай поле…
І як тільки помічник повернув важілець, в перископах загорівся чудесний візерунок зірок, на спіралях ззовні засяяли відблиски променів.
Георгій схилився над мікрофоном.
— Друзі! Слухайте мене уважно! Зараз ми визначимо точний шлях і включимо антиподе майже на повну силу. Ми розів’ємо швидкість п’ятнадцять парсеків на секунду. Через тисячу секунд зореліт вийде на кордони Галактики, де ми виключимо дегравітаційне поле. Там ми почнемо виконувати одне з наших перших завдань — вивчення Галактики ззовні, дослідження ряду зоряних скупчень на кордонах, і, нарешті, переліт у сусідню гала-ктику. Друзі! Приготуйтесь робити кожен свою справу. Через тисячу секунд ми приступимо до наукової робо-ти…
Георгій замовк, подивився на помічника. Той дивно посміхнувся.
— Я і тепер не можу звикнути до цього рахунку часу тут і там… Адже у нас… вірніше, у них… на Землі за ці "тисячу секунд" минуть тисячоліття…
Георгій засміявся, поклав руку на його плече.
— Ми для того і летимо в незрозумілу безодню, щоб зробити її зрозумілою для наших нащадків… Але досить про це. Курс!..
Джон-Ей зігнав з обличчя посмішку, знову став суворим, як завжди, нахмурив брови. Перед ним над пультом засвітився екран з клаптем зоряного неба. Екран був пересічений сіткою тонких ліній з цифрами. Гео-ргій уважно придивився. Збільшена пляма Великої Магелланової Хмари лежала трохи лівіше центра екрана.
І знову автопілот, одержавши завдання, потріскуючи лічильниками, вступив до дії. Пляма сусідньої гала-ктики повільно пересунулася в центр. Екран погас.
— Поле! — знову наказав Георгій.
Зоряне небо зникло з перископів. Ззовні стояла повна пітьма. Зореліт був майже повністю відрізаний від світового поля тяжіння. З дюз корабля вирвались страшні вихори матерії. Апарат розвинув швидкість, яка була в мільйони разів більшою за швидкість світла…
Георгій, борючись з головокружінням, подивився на помічника. Той, як і раніше, суворо і спокійно диви-вся вперед, тільки по його худому обличчю котились величезні краплі прозорого поту. Джон-Ей невідривно стежив за циферблатом найточнішого атомного годинника. Аби лише не відмовила апаратура…
В перископах блискавично пролітали розмиті світлі лінії. Це були сліди зірок. Деякі з них знаходились дуже близько від шляху зорельота, і тоді обличчя Георгія кам’яніло, щелепи стискувались.
— Якщо в нашому полі знайдеться щілина, зореліт буде розірваний гравітацією якоїсь близької зірки, — тихо промовив Джон-Ей.
Георгій не встиг відповісти. Апарат трусонуло з такою силою, що в очах астронавтів потемніло. Струси наростали, в каюті почала швидко підніматися температура. Почулися тривожні дзвінки з центральної каюти, світлові сигнали.
— Температура вісімдесят. Охолоджуюча установка не допомагає!..
— Люди непритомніють. Відчувається пружне посилення першого удару!
— Що робити? Катастрофічна спека!..
Запитання і повідомлення сипались одне за одним, але Георгій не міг відповісти нічого. Задихаючись від спеки, він намагався збагнути, що трапилось. Джон-Ей, пересилюючи страшний тягар, що сковував тіло, повер-нув голову до начальника експедиції.
— Зірка! Ми зайшли всередину червоного гіганта …
І раптом припинилося все. Неймовірний тягар зник, температура понизилась до нормальної. Зореліт був неушкоджений. Прилади свідчили, що він продовжує летіти між полями Галактики з потрібною швидкістю. Слабий усміх заграв на вустах Георгія.
— Ну, друже мій, це неймовірно! Пройти крізь центр зорі, де спека мільйони градусів, і залишитися жи-вими?! Нашому кораблю ціни немає!..
— Ще кілька секунд — і поле не витримало б, — похмуро відповів Джон-Ей. — Треба включати поле на повну потужність, інакше ми ризикуємо життям усіх людей…
— Не потрібно! — коротко кинув Георгій. — Ми виходимо за кордони Галактики.
Дійсно, спливала остання секунда. Виключився автопілот. До ладу вступило автоматичне гальмування. Ще десять секунд — і зореліт вже летів зі швидкістю двісті тисяч кілометрів на секунду. Джон-Ей виключив антиподе. В перископах виник малюнок зірок, які об’єднувалися в гігантську сріблясту спіраль, що заповняла все небо. А попереду, на центральному екрані, переливаючись різноколірними вогниками величезних зірок-цефеїд , вже виростала нова галактика — Велика Магелланова Хмара.
Георгій викликав чергових центральної каюти.
— Друзі! Включіть всю апаратуру кругового огляду! Починайте роботу!..
Зліва від шляху зорельота, зовсім недалеко, сяяла червона кулька одинокої зірки. Георгій побачив її, за-доволено хитнув головою.
— Це, безумовно, стара зірка. Якщо там є життя — воно досягло високого рівня. Ми дослідимо цю сис-тему…
— Ти хочеш зупинитися тут? — запитав Джон-Ей.
— Саме тут, — відповів начальник експедиції. — По-перше, нам потрібно перевірити стан корабля ззов-ні. По-друге, простір у цьому районі не засмічений космічним пилом, і нам легко провести комплекс дослі-джень. Ну й, по-третє, саме в планетних системах згасаючих зірок можна зустріти надзвичайно високі цивілізації…
Загриміли вибухи, стримуючи блискавичний політ корабля.
Світ червоного карлика
Червона зірка ставала все більшою.