Шляхи титанів - Бердник Олесь
"Сонячний вальс"!
Дівчина махнула рукою комусь в глибині приміщення. Полилась музика вальсу в огняному, енергійному темпі. Аннабела перегнулась через руку Георгія, і вони закружляли по дзеркальній підлозі танцювального залу серед десятків інших пар.
Дівчина, квіти, веселі люди — все це сплуталося в очах Георгія. Він відчував гаряче тіло, він бачив іскри зелених очей, він відчував щось таке, що передувало забуттю. О, якби, якби забуття! Хоч на ці останні півдоби! До того часу, коли навколо буде корабель і Всесвіт!
Але ні! Не забути йому про політ, про скору розлуку з Маріанною! О, Маріанна! Де ти?..
Танець закінчився. Георгій зупинився, з вдячністю схилився перед Аннабелою. Вона, важко дихаючи, усміхаючись, легко поклала свою руку на його лікоть.
— Що ти хочеш тепер, друже?..
— Вина! Старовинного, хорошого вина. Вперше в житті! І, може, востаннє!
В голосі Георгія почулися нервові нотки. Дівчина з розумінням поглянула на нього, підвела до заквітча-ного столика. Поряд був бар’єр, а внизу — два кілометри простору до землі. Георгій глянув униз, замилувався нічною далиною. На темному тлі переливалися живі різноколірні вогники міста, і здавалось, що то якась неві-дома зоряна система повисла у небі.
"Я вже навіть думати починаю по-космічному", — з іронією подумав Георгій. Аннабела торкнулася пле-ча, показала вниз.
— Обережно… Він засміявся.
— Ти забула, куди ми завтра летимо?!.
Дівчина зніяковіла, вийшла. Через хвилину вона, повернулась, несучи на підносі пляшку золотистого старовинного вина і тацю з ароматними соковитими грушами. Георгій налив два бокали, один подав Аннабелі, дивлячись на знайомі йому з дитинства риси милого молодого обличчя.
"Може, хоч твої чари, чари дитячого кохання закриють від мене образ Маріанни, — подумав Георгій. — Дай, дай мені забуття!"
Обоє відпили по ковтку тягучої рідини, засміялись, потім випили все, до дна. Гаряча хвиля вдарила в не-звичний мозок, хміль — приємний, як сон про дитинство, сколихнув заснулу душу…
— Пісень! Я хочу пісень, — прошепотів Георгій. — Ти попроси…
— Зараз, — відповіла Аннабела. — Я замовлю спеціально для тебе… Сучасну народну пісню…
Дівчина відійшла до вбраної квітами естради. Керівник оркестру з величезною сивою шевелюрою кивнув їй, махнув смичком. Світло погасло. На тлі темного залу виникло зоряне небо, Молочний Шлях. Десь з глибини далеких світів ледь помітними контурами почав вимальовуватись образ жінки в прозорому вбранні. Майже не-чутними акордами оркестр заграв хвилюючу мелодію. Здавалося, ті звуки линули з невідомих систем, вони кликали, збуджували, сумували.
Білі руки жінки, мов крила казкового птаха, простягнулися вперед, мов хотіли обняти далекі сузір’я. В простір полинули срібні звуки дивної пісні:
Ходить дівчина над річкою
Серед ніченьки туманної,
Все на ясні зорі дивиться
І ніяк не намилується…
Не на зорі вона дивиться,
Не милується просторами,
Виглядає свого милого,
Що мандрує десь між зорями…
Може, хлопець і не відає,
І не зна, що роки довгії
Ходить дівчина над річкою
Серед ніченьки туманної…
Пісня завмерла, і останні слова підхопила далека луна десь над морем. Спалахнуло світло. Почулися крики схвалення. А Георгій, затуливши обличчя руками, сидів непорушно.
— Що з тобою, Георгію? — сполохано прошепотіла Аннабела. Потім збагнула — пісня! її друг нікуди не втік від непереможного почуття, воно таїлось в кожній щілині душі і серця.
З естради залунали бурхливі акорди танцю. Пальці Аннабели заплуталися в білих кучерях Георгія. Він підвів обличчя, провів рукою по очах, мов знімаючи павутину, і встав. Знову вихор музики підхопив їх, і знову вони летіли з дівчиною у світ старої і вічно нової казки — казки забуття. А коли на сході прокинувся світанок і зарожевіли стіни "Небесної симфонії", Георгій отямився від чарів і пішов до виходу. Аннабела догнала його, зупинила…
— Друже, — важко дихаючи, сказала вона. — Невже все…
Він мовчав. Дівчина обвила його шию руками. Гарячі губи обпалили, схвилювали. Але блискавично пе-ред внутрішнім зором постали великі, як світ, очі Маріанни — єдині на Землі. Георгій обережно відхилився, міцно стиснув Анабелині руки.
— Ні, ні! — прошепотів він.
Вона кивнула. Очі дівчини усміхалися, та в них стояли сльози.
— У вас така установа, — пожартував Георгій, — де не дозволяється сумувати. Прощай, Анабело! Про-щай, мій друже!..
Він сів у повітряний ліфт, ще раз усміхнувся дівчині, натиснув важілець. Ліфт плавно пішов униз, три-маючись в рівновазі на потужних струменях стиснутого повітря.
І довго ще стояла зеленоока дівчина серед квітів, схилившись над бар’єром, і дивилася в туманну далину. Сльози котилися по її молодих щоках, і ранковий вітер висушував їх…
Прощання
…Космічний корабель стартував за десять кілометрів від Цвітограда. Тут, недалеко від моря, спеціально залишили пусте місце, щоб проводити небезпечні експерименти. П’ятнадцять років тому серед степових курга-нів заклали перші камені фундаменту велетенського цеху, що був споруджений з прозорої речовини. П’ятнадцять років ішла напружена робота сотень учених, інженерів, десятків різних інститутів. І ось серед гігантсь-кого майдану з’явився небачений апарат. Про нього заговорив увесь світ. Кілька місяців тому цей апарат пове-рнувся з пробної подорожі до системи Центавра. Тепер "Думка" була готова стартувати у безвість — в іншу галактику…
Багатотисячні юрби людей напирали на бар’єри, зраджуючи багаторічну звичку до витримки. Всім хоті-лося добитися до поля, де стояв зореліт, що виблискував білими спіралями в промінні сонця. Але за бар’єр не допускали нікого, навіть родичів космонавтів і представників Світової Ради Народів.
Не було пишних промов, патетичних слів. Говорили переповнені вщерть серця міцними потисками рук, скупими побажаннями успіху. В стрункій шерензі завмерли дванадцять молодих учених га інженерів. Вони свідомо йшли від сонця, квітів, коханих дівчат у морок, у безвість ради торжества Знання.
Георгій з гордістю подивився на молоді обличчя.
Ось Джон-Ей. Досвідчений штурман! На вольовому обличчі його не прочитаєш нічого. Очі сухі, хоч у грудях, можливо, буря. Він стримано махає рукою своїй старенькій матері. Не побачаться вже вони, навіки про-воджає мати свого суворого сина в морок небес. І дивиться вона на нього так, ніби Джон-Ей лежить у труні. Серце матері не хоче розуміти, що ця розлука — ради інших, далеких, тих, які прийдуть з небуття в ясний, по-будований предками світ.
Ораміл і Тавринділ. Два юнаки-астрономи з Афін. Вони весело сміються, намагаються зігнати вираз сму-тку з милих личок своїх дівчат. Чудові хлопці. їх чорні південні очі будуть іскритися сміхом навіть тоді, коли смерть стане перед ними…
Нові члени екіпажу теж до серця Георгію. Ось біолог Вано — велетень з Кавказу. Механіки Антоній і Вільгельм — брати-близнята, обидва рудоволосі, веселі, обидва ентузіасти космічних подорожей. Другий шту-рман Борислав, медик Джар та енергетики Симон, Йосиф і Ден — також випробувані вчені, і їм можна довіритися в будь-яких обставинах.
Георгій рішуче підійшов до мікрофона і підняв руку.
— Друзі! — загримів його голос над полем. — Через годину — виліт! Я розумію ваші почуття, але обе-режність вимагає, щоб за півгодини до старту не було жодної людини в межах п’яти кілометрів! Прощайте, до-рогі друзі, до зустрічі з вашими нащадками!
Юрба зашуміла. Близькі і рідні відлітаючих не витримали; перегинаючись через бар’єр, вони зі сльозами на очах цілували сипів, братів, коханих. А з задніх рядів уже злітали в повітря легкі вертольоти і несли людей геть від стартового поля. На баштах безперервно вертілись телекамери, які передавали в ефір все, що відбува-лось навколо.
Внизу гігантського циліндра відкрився вхід. Один за одним члени експедиції зникали в апараті. На полі залишився тільки Георгій. Він з сумом оглянувся навколо. Маріанна не прийшла. Не прийшла! Ну й нехай!..
Дві години сорок п’ять хвилин. Двадцять перше серпня. Дві тисячі п’ятдесят восьмий рік. Залишилось п’ятнадцять хвилин до старту.
Георгій повернувся до апарата, горблячись, підійшов до люка. Переступивши підвищення біля входу, оглянувся ще раз, востаннє.
Поле було пустинним. Над горбами кружляли підорлики чи шуліки, виглядаючи здобич. На обрії пару-вала земля, здавалося, що там хвилюється море або біжать, переганяючи одна одну, череди ягнят. Далеко в бла-китному тумані темніли будівлі міста, вітер доносив здалека аромат квітів і життя. Тишу порушували тільки скрип автоматичних телеоб’єктивів на баштах та ледве чутний шелест вітру.
Гострий нервовий біль пронизав тіло Георгія. Він відступив крок назад і різко повернув важіль на пульті біля входу. З потужним хлюпанням закрилися масивні двері. Ще поворот важеля. Магнітне поле знищило щі-лини між дверима і стіною. Тепер ті, що зайшли всередину, були повністю ізольовані від зовнішнього світу.
Внутрішнім ліфтом Георгій піднявся нагору, ввійшов до командирської каюти. За ним автоматично за-чинились прозорі двері. За пультом у кріслі, ліворуч від командирського місця, вже сидів Джон-Ей — перший помічник Георгія.
— Всі на місцях, — скупо сказав він. — Амортизація включена. Можна давати старт. Залишилось п’ять хвилин.
Георгій мовчки сів у своє крісло, пристебнув широкі м’які паси. Простягнув руку до пульта. Праворуч спалахнув невеликий екран. На ньому з’явилось уважне обличчя літньої людини з сивим волоссям. Чоловік сумовито, але підбадьорливо посміхнувся. Це був Президент Світової Ради Народів.
— Земля благословляє вас, дорогі сини! — сказав він. — Високо тримайте прапор нашої цивілізації. На-ші нащадки будуть чекати великих скарбів Знання, ради яких ви відлітаєте…
— Ми будемо пам’ятати ваші слова, — тихо відповів Георгій, стримуючи хвилювання. — Прощайте…
Екран погас. Настала грізна тиша. Лице Джон-Ея закам’яніло, він впився непорушним поглядом у пери-скоп. Там, на ясно-блакитному тлі неба, повільно пропливала маленька хмарка. Здавалося, вона посилала останній прощальний привіт від імені Землі сміливцям. Ось хмарка закрила світило. Стрілка атомного годинника торкнулась фатальної риски. По стінках каюти попливли сонячні плями.
Руки Георгія важко лягли на командирський пульт…
До невідомого
Тисячі телеоб’єктивів, біноклів і старовинних підзорних труб з далекої відстані спостерігали за космо-дромом, де за кілька хвилин стартує велетенський корабель з чітко написаним червоною фарбою словом: "Дум-ка".
