Шляхи титанів - Бердник Олесь
Джон-Ей зовсім оскаженів. Очі його на худому лиці стали схожими до велетенських ліхтарів, наповнених божевіллям і відчаєм.
Вигукуючи прокляття, він затряс антену й відчув, як падає донизу разом з її уламками і машиною, що втратила керування.
Удар! Свідомість чітко працювала. Тіло ковзнуло по схилу бархана і покотилося в долину. Знялась хмара піску, курява набилася в рот і ніс. Кашляючи, Джон-Ей схопився на ноги. Оглянувся.
Де Георгій? Ага! Ось він. За двадцять метрів, серед кактусоподібних рослин. Він не ворушиться…
Перемагаючи біль у спині та ногах, Джон-Ей кинувся до товариша, припав до нього. Серце працювало, хоч обличчя і руки Георгія були зовсім синіми, з багровими плямами під шкірою.
Джон-Ей підбіг до каналу, який протікав поруч. Серед рудих кам’янистих берегів струмилася зеленкува-та вода. Джон-Ей припав до її холодної поверхні, вмочив голову, напився. Це відразу освіжило. Потім він зняв з себе куртку, намочив її, зірвав якийсь широкий червоний листок невідомої рослини і, скрутивши його лійкою, набрав води. З такою ношею він обережно добрався до Георгія, влив йому воду в рот. Обкутавши мокрою курт-кою голову товариша, Джон-Ей знеможено приліг на пісок, щоб кілька хвилин відпочити.
Тільки тепер він зрозумів всю казковість пережитих подій, зрозумів, що вони зовсім у чужому світі, де нема порятунку, нема на кого надіятись. Над ними нависло рожеве сяюче небо — такого кольору не можна бу-ло б і вигадати, — а на цьому тлі швидко падало вниз маленьке, але дуже сліпуче блакитне світило.
Порив вітру порушив тишу, зашелестів пісок, що сипався з вершини бархана. Боляче впився в тіло товс-тий білястий листок з колючками. Джон-Ей схопився на ноги. Досить відпочивати! Залізний Диктатор, напевне, послав погоню! Треба десь ховатися. Може, побігти в руїни старих будівель? Там механічні потвори, мабуть, не знайдуть їх!..
Джон-Ей затряс Георгія.
— Вставай! Чуєш, друже?..
Георгій розплющив очі, застогнав. Побачивши Джон-Ея, кілька хвилин намагався збагнути, що сталось. Потім в його очах з’явився свідомий вираз, він все згадав, слабо посміхнувся.
— Живі?..
— Живі, живі! — нетерпляче відповів Джон-Ей. — Треба десь ховатися…
— Ти гадаєш, погоня?..
— Так! Біжімо до руїн! Тут недалеко… Потім подумаємо, що робити…
З величезним зусиллям Георгій звівся на коліна, обняв Джон-Ея за шию і випростався. Долинкою, не ви-ходячи на гору, друзі попрямували до руїн. Праворуч, на бархані, залишилась розбита напівсфера. Джон-Ей востаннє поглянув на неї, похитав головою.
— Навіть скористатися нема з чого, — сказав він. — Купа металу…
— Ні, дуже досконала машина, — заперечив слабим голосом Георгій. — Надзвичайно спрощена. Нам ще й не снилися такі універсальні машини…
Вони підійшли до отвору в темно-зеленій стіні дивної ромбічної будівлі. Все було заросле мохами і тра-вами світлих кольорів. Друзі обережно ввійшли всередину. На чорній підлозі виднілися острівці рудого піску. Сліпуче проміння блакитного світила пом’якшувалось тут стінами, і спека не відчувалась.
Георгій підвів обличчя, оглянув стелю, що ховалася в синюватих сутінках, сумно похитав головою.
— Ну… що ж тепер?.. Звичайно, я начальник експедиції, і мені треба вирішувати… Але експедиції вже нема… Є тільки два нещасні втікачі. Одні серед незрозумілого і чужого світу!
Джон-Ей похмуро мовчав.
— А втім, — продовжував Георгій, — соромно нам опускати голову. Вмирати, так вмирати!.. Давай знайдемо притулок і подумаємо.
Раптом Джон-Ей схопив Георгія за руку і потягнув геть від отвору, в глибину приміщення.
— Що? — запитав Георгій.
— Погоня! — придушеним голосом прошепотів Джон-Ей. — Вони зовсім недалеко, кружляють над бар-ханами…
Георгій притулився до стіни, заплющив очі.
— Я більше не можу, — простогнав він. — Кінець!
Блідий, як смерть, Джон-Ей безпорадно стояв біля товариша. Він чув, як з різким свистом над приміщен-ням пролетіло кілька машин. Зараз вони намацають людей локаторами, і тоді все…
Ех, якби хоч зброя яка-небудь! Навіть себе вбити нічим!..
Раптом сталось несподіване, неймовірне. Частина стіни відсунулась, за нею з’явився отвір. Кілька поста-тей вискочили з нього і, схопивши людей, потягли їх униз. Отвір закрився. Стало темно. А невідомі істоти без жодного звуку, м’яко, але владно вели Георгія і Джон-Ея по темних переходах кудись у глибину…
Негадані союзники
…Попереду засяяло світло. Темний коридор перейшов у високу печеру, освітлену блакитнуватими куля-ми, які рядами йшли вгорі. Назустріч прибулим з усіх боків висипали десятки істот. Джон-Ей і Георгій з поди-вом відзначили, що це були справжні люди високого зросту, дуже красиві і сильні, з смагляво-рожевим відтін-ком шкіри.
Де вони бачили такий колір шкіри? Ага, у жінки під прозорою сферою в резиденції Диктатора.
Друзі здивовано перезирнулись.
— Значить, Диктатор не знищив усіх? — промовив Георгій. — Друже! Ми зможемо що-небудь придума-ти! Подивися, у них є освітлення, значить, є і технічний потенціал!..
Джон-Ей не встиг відповісти. Один з тих, хто привів їх сюди, — молодий, з орлиним носом, одягнений в зелену накидку, — вклонився, показав рукою в боковий прохід, запрошуючи зайти. Очі його випромінювали гостинність і незрозумілу тривогу. Натовп жваво перемовлявся між собою дивною мовою, звуки якої мали над-звичайно широкий діапазон у тональності. Люди Землі зайшли слідом за провідником до бокового приміщення. Воно було досить великим, але більшу його частину, не менше трьохсот метрів, займали якісь агрегати, при-криті сферичними ковпаками. Світло, що падало зі стелі, відбивалось у чорній підлозі. На підвищенні, вздовж стін, стояли різні прилади.
— Клянусь, це залишки раси, яку загнала під землю машина! — прошепотів Георгій.
Джон-Ей на знак згоди кивнув. їх провели до кінця залу. Там у кріслі сидів закутаний до самого горла в чорну мантію старий, зморшкуватий чоловік. Його запалі очі впилися в обличчя прибулих. Скоро вони загорі-лися вогнями цікавості і приязні. Старий кинув провідникові кілька слів. Той підсунув людям два стільці — прості, прямокутної форми, зроблені з чорного легкого матеріалу. Георгій і Джон-Ей сіли.
— Хто він? — зірвалося запитання з вуст Георгія. — Володар, вождь чи вчений?..
Відповіді не було. Людина іншого світу підняла руку, показала пальцем на свої груди.
— Іо-тінаас! — пролунала срібляста розкотиста фраза. — Іо!
— Це його ім’я, — сказав Джон-Ей. — Іо!
Людина закивала головою і запитливо показала пальцем на Георгія та Джон-Ея. Ті назвали свої імена. Іо уважно і дуже правильно повторив їх. Потім він, не повертаючи тулуба, правою рукою потягнувся до пульта, який був поруч, і щось ввімкнув. Світло погасло. Ліворуч від Іо загорівся екран. На ньому з’явилося зображення планети, що, обертаючись, пливла в просторі. Іо промовив слово. Воно звучало в земній вимові дуже дивно:
— Лоо-пррасітарія…
Показалося сліпуче блакитне сонце.
— Сі-немма! — сказав Іо.
Таким чином він назвав кілька предметів, понять, а потім, знову почавши демонстрування спочатку, ткнув пальцем у бік Джон-Ея та Георгія.
— Він хоче, щоб ми називали все це своєю мовою, — промовив Джон-Ей. — Але для чого?..
— Краще нічого не запитувати тепер, — прошепотів Георгій. — Ясно, що вони наші друзі і союзники, і треба скоріше порозумітися з ними…
Іо терпляче чекав, доки гості говорили. Нарешті Георгій поглянув на екран і почав говорити, називаючи кожен предмет, який показувався. Так було довго. Георгія замінив Джон-Ей. Минуло кілька годин. А старий Іо невтомно просив людей Землі називати все складніші й складніші поняття. Нарешті, космонавти втомилися так, що ледве ворушили язиками. Давалася взнаки неймовірна втома і пережиті пригоди. Іо помітив це. Екран погас. Як тільки стало темно, всемогутній сон зборов друзів, і вони забулися в важких кошмарах…
…Прокинулися Джон-Ей та Георгій в тих же кріслах. Навколо було м’яке блакитне освітлення, з свого крісла лагідно посміхався Іо. Перед ним уже стояв низенький стілець з кількома темно-зеленими тарілками, на яких лежали довгі волокна чи то м’яса, чи плодів. Не думаючи про це, друзі жадібно накинулись на їжу. В тіло вливалася енергія, думка ставала яснішою — це було головне! Поївши, Георгій вдячно вклонився Іо. Той відпо-вів посмішкою. Потім знову запросив сісти.
Друзі чекали чогось незвичайного. Про це говорив вигляд Іо. Він знову включив щось на пульті і промо-вив кілька слів. Але замість чужого голосу з розтруба динаміка поряд з Іо пролунали земні слова, правда, з не-звичайною вимовою:
— Я вітаю вас, далекі брати наші!..
Люди Землі не здивувалися. Вони зрозуміли, що Іо спеціально питав їх вчора назви предметів і понять земною мовою для того, щоб говорити з ними з допомогою перекладної машини.
— Я щасливий, що зустрів серед цієї пустелі схожих до нас, — радісно відповів Георгій.
Джон-Ей теж схилив голову на знак солідарності. Торжествуючий вираз з’явився на обличчі Іо. Глибокі зморшки розійшлися. Він сказав:
— Ви стали жертвами Диктатора, я зрозумів це відразу. Вам вдалося щасливо вирватися. Ми перші поте-рпіли від нього.
— Але ж хіба не ваша раса винна в тому, що ціла галактика завойована бездушною потворою? — запитав Джон-Ей. Георгій смикнув його за куртку. Проте старий Іо не образився. Сумно схиливши голову, він відповів:
— Це правда. Я теж деякою мірою винний. Я був асистентом у головного інженера, що сконструював Керуючого всією автоматикою планети…
— Це жінка? — запитав Георгій, схвильовано простягаючи руки до Іо.
— Так, — здивовано відповів старий вчений. — Але звідки ви знаєте?..
— Ми бачили її…
— Де? — затривожився Іо.
— Там… у приміщенні, де стоїть Диктатор. Вона під прозорим накриттям…
Георгій коротко розповів Іо про розмову з потворною людиноподібною істотою. Старий вчений, вислу-хавши його, затрясся в беззвучних риданнях. Люди Землі безпорадно дивились на нього, не знаючи, чим допо-могти.
— Пробачте, — нарешті промовив Іо. — Старий я вже, не витримав. Ця жінка — мій учитель! Вона най-визначніший вчений нашої системи. її ім’я — Сіой, що значить Зоря. Всі одинадцять населених планет нашого сонця схилялися перед її розумом. І ось що трапилося. Та людина, яку ви бачили — Ро, помічник Сіой. Це було дев’яносто років тому…
Космонавти, затамувавши дихання, слухали страшну розповідь про долю гігантської системи.
