Діти Мардука - Савченко Віктор

Одному Богові тільки відомо, як опинився в письменницькому колективі.

— Але ж він член Спілки і права голосу його ніхто не позбавляв, — нагадав головуючий. — До того ж публіцистику ще ніхто не відміняв.

— Я сказав, що він журналіст, а не публіцист… — заперечив Манжура, опускаючись у крісло. — Я видав десяток книг художньої прози, а він — жодної. Що це за гра в демократію?

Головуючий таки поставив на голосування прохання Павлишина і збори дозволили групі письменників з інших міст проголосувати першими і покинути зібрання.

Надворі вже сутеніло. Я сидів на боковому стільці біля вікна, від якого ставало дедалі холодніше в спину. Мій погляд охоплював ряди письменників і очільника зборів з секретарем. Почвара зникла, але слід від неї залишився на семи головах "президії" і лицях декого з тих, кого я ще недавно вважав своїми однодумцями. На зборах сиділо п’ятдесят один письменник із шістдесяти. Решта — старі або хворі, серед яких половину можна було назвати класиками. Вони всі прислали листи із зверненням до зборів з пропозицією залишити мене керівником організації. Голова ж зборів навіть не зачитав їх. Тільки сказав, що надійшли листи від "декого"… Раніше такі листи кидали в скриньку для голосування. Це був другий удар мого заступника.

Опломбована скринька з маленьким висячим замком стояла в офісі письменницької організації, що знаходився на тому ж поверсі, що й читальна зала, де відбувалися збори. Десять письменників з інших міст заходили по одному щоб укинути свій бюлетень. На дверях стояв мій заступник. Тим часом у кімнатці секретарки продовжували виготовляти решту бюлетенів.

… Іногородніх уже не було. Натомість біля дверей з’явилися двоє: Дрижченко і Ціба. Вони відштовхнули від дверей недавно головуючого на зборах; почулися слова: "нелегітимне голосування", "віддай ключ від скриньки", "члени лічильної комісії". Коли ми з Задорожним поспішили до офісу, то на столі вже лежала розкрита скринька, а поряд — купка проголосованих бюлетенів. То були десять моїх голосів; я їх сховав у кишеню. Раптом мені здалося, що від гладкого й маленького "почувся" перестук коліс товарняка. Мій недавній заступник стояв розгублений. На мене уникав дивитися.

— Хто розпечатав скриньку? — крижаним голосом поцікавився Задорожний.

Голова зборів кивнув на Дрижченка. Навряд чи в головуючого силоміць забрали ключ. Отже, це теж була змова "президії" з моїм заступником. Таким чином у мене вкрали десять голосів, не рахуючи тих дев’ять листів, які надіслали старі письменники.

Далі все відбувалося як у тумані.

РОЗДІЛ 15

Будинок, де я мешкаю, наріжний — з одного боку виходить на вулицю Сковороди, з другого — на Старицького — на ту триповерхову споруду, в якій колись знаходився енкавеес і на подвір’ї якої, ще в довоєнний час, лежали штабелі заморожених і присипаних лютневим снігом трупів людей. Вихід з нашого двору — якраз навпроти того подвір’я. Тепер там, через дорогу, стоїть інформатор. Другий інформатор пильнує мене біля виходу на вулицю Старицького. За кілька місяців я переконався, що ці спостережні пункти ніколи не пустували. Мінялися тільки спостерігачі. Вони стояли завжди — у вихідні і свята, в мороз чи спеку, у завірюху чи дощ. І це крім тих, що мешкали зі мною в одному під’їзді і в самому дворі. Отже, кожного дня мною опікувалося щонайменше четверо — двоє стукачів на вулиці і двоє провокаторів-сусідів. Хоча я не впевнений, чи правильно називати цих останніх провокаторами. По суті вони — конвоїри з собаками. Один Навоньченко з величезним ротвейлером, вагою, як середня людина; другий Ворона з собакою дещо меншою. У Навоньченка в одвірку вмонтовано веб-камеру, яка з’єднана з комп’ютером. Щораз, коли відхиляються двері моєї квартири, зображення потрапляє на екран його монітора. Вийти непоміченим неможливо. Адже робоче місце сусіда — його квартира. Мені здається, що картинка по відкриванню й закриванню моїх дверей передається по скайпу одночасно й на монітор комп’ютера нелюда, який очолює переслідування. Спочатку мене дивувало, звідки їм відомо що я скоро виходитиму, адже щораз коли відхилялися мої двері, виходив і хтось із конвоїрів — уже одягнений. Та якось я заходився чистити електробритву і, розібравши її, раптом виявив там жучок. Такі ж жучки стояли ще у двох моїх бритвах. Отже, вмикаючи електробритву я давав їм знак, що збираюся виходити з квартири. Хоча я не переконаний, чи в моєму помешканні не сховано десь веб-камеру, а сусід-конвоїр не спостерігає за мною що хвилини.

А ще ж були ті, які зустрічали й супроводжували мене біля гаража, на дачі, в інституті, де я з недавна працював за контрактом. Отож, узявши найменше число конвоїрів (а їх було у двічі, а то й у тричі більше), двоє з яких були конвоїрами-провокаторами з собаками, я прикинув річні затрати в людино днях на мою особу — просто помножив чотири на триста шістдесят п’ять і отримав 1460 людино днів або 48,6 людино місяців. Якщо взяти середньомісячну заробітну плату 2000 грн., то в сумі це складає 97300 грн. Але ж за мною ведеться нагляд-провокація (йдеться про те, щоб я їх обов’язково бачив) уже понад десять років. Отже, за цей час було витрачено 973000 грн. І це не рахуючи витрат на відрядження оперативників, котрі супроводжують мене в поїздках, провокаторів біля мого гаража, на дачі, в інституті — їх там цілі осередки — переважно старі люди — пенсіонери. Побачивши цю суму, я пішов далі у своїх підрахунках… Сусід Навоньченко — власник ротвейлера якось сказав, що на утримання собаки витрачає шістсот гривень на місяць. В голові моїй тоді майнуло: більшість пенсіонерів отримують пенсії тільки трохи більше за тисячу. Цей, молодий ще чоловік, на роботу не ходить, мешкає один, оплачує двокімнатну квартиру. Те ж саме можна сказати і про його сусіда з правого боку Ворону, який також мешкає один у двокімнатній квартирі з собакою, на роботу не ходить. Я вже не беру до уваги слизького чоловічка з другого поверху, якогось Ізюмського, та двох алкашів з четвертого. На цих — останніх, мабуть, кошти, не витрачають, а обходяться обіцянками зробити щось для дітей. Витрати на одну тільки людину в одній тільки області я екстраполював на двадцять шість регіонів і отримав 2 230 666 грн. на рік. Якщо ж таке павутиння провокаторів як у нас тут, діє у всіх регіонах уже десять років, то витрати бюджету складуть 22 306 660 грн. Це якщо переслідують тільки по одній людині в області. Після цього числа я знову занурився в метафору: перед внутрішнім зором у мене виникла комора з лантухами, наповненими не збіжжям, а золотими монетами. Я побачив великих пацюків, які прогризають мішки і з яких висипаються на підлогу монети; біля кожного лантуха вже лежала чимала купка кружалець з блискучого металу. Раптом у коморі повіяло протягом і монети зникли. Їх ніби здмухнуло вітром, як "полову із току жнив". Не стало й пацюків, та ось зі щілин налізли інші щури й заходилися діловито прогризати латки на мішках, невідомо ким перед тим накладені. По тому я "побачив" десь нагорі Прем’єра, який журився вголос: "І де я візьму стільки грошей, щоб нагодувати пенсіонерів?" Бідолашний прем’єр!

Колись кадебісти, які мене допитували, показали великий стос документів, мовляв "ось бачиш, скільки у нас на тебе є!" Коли ж я проглянув ту купу паперу, то виявив, що всі вони — екземпляри відозви, що її надрукували Самарський і Кільченський з метою розіслати у владні інстанції. Із владних інстанцій "Лист" рикошетом летів у КДБ. Жодного доносу поміж них я не знайшов.

Тоді ще не було мобільних телефонів і оперативні доноси надходили на папері. Якби й тепер не було мобілок, то матеріал на мене склав би по мінімуму: чотири помножити на триста шістдесят п’ять і помножити на десять буде 14600 сторінок донесень — пустопорожніх ідіотських текстів. Зокрема:

"… отримавши сигнал, що об’єкт виходить із квартири, я поспішив покинути своє помешкання. На привітання він не відповів, натомість уважно подивився на мою шию і сказав: "Ти чого, Ліннику, без нашийника вийшов? Жити набридло?" Я подумав, що він має на увазі краватку, але про всяк випадок поцікавився, про що це він. Об’єкт відказав: "Гицелі зараз по дворах нишпорять…" Що таке "гицелі" я не знаю";

"… об’єкт підійшов до мене в фойє інституту і сказав: "У нас є спільний знайомий", — він назвав Ваше прізвище, ім’я й по-батькові. Я сказав: "можливо". "Перекажіть йому вітання і що я про нього також пам’ятаю…";

"Мене сповістили телефонічно, що об’єкт зачиняє двері. Я накинула на плечі кофту і поспішила в коридор. Він уже спускався вниз, щось тримав у руці. То був фотоапарат. Навів на мене, я й не отямилася, як блиснув спалах. "Для преси", — кинув об’єкт, проходячи повз мене. Що це за панібратство? Мені вісімдесят шість років! Попередьте його";

"… об’єкт почав фотографувати. Зробив знімок, але з віддалі. Я змушений тепер виходити у куртці з капюшоном. Нехай спробує ще раз, падло…";

"… я уже вдруге за цей тиждень стояла біля входу в гаражний кооператив. Об’єкт спершу проминув мене, та раптом повернувся і сказав: "Хоч раз прислав путню жінку. А то якісь старшокласниці, бомжихи, старе луб’я — ні на кого й око покласти…";

"… об’єкт, мабуть, упізнав мене, бо демонстративно плюнув у мій бік…"

Десь місяць після зборів я не знав, куди себе подіти. Вряди-годи подзвонював хтось із друзів, часом у трубці чувся голос спілчанської секретарки, яка запрошувала на секцію прози або ж повідомляла про смерть когось із письменників. Поступово я втягувався у роботу над романом про козацтво, який пролежав у шухляді відтоді, як я став очолювати Спілку. Тим часом минуло п’ять місяців і кінчалася вже третя декада квітня. В якийсь із останніх квітневих днів мені потелефонував прозаїк Бабій — один з моїх симпатиків на звітно-виборних зборах — і сказав буквально таке:

— Вітаю, старий!

— З чим? — поцікавився я.

— Ціба здох.

— Коли людина відходить у потойбічний світ, то кажуть: "помер", — зауважив я не дуже впевнено.

На тому кінці помовчали. На мить я уявив худорляве обличчя з козацькими вусами і виразом іронії на ньому, яка ніколи не зникала. Колега сказав:

— Справді, якщо йдеться про людину…

— Так а він, хто по-твоєму?

— А то ти не знаєш… Вампір.