Діти Мардука - Савченко Віктор

Копію мені надіслав мій читач із Криму. З документом познайомилися тисячі, а може, й мільйони, але вони дивилися й не бачили. Мені ж дано було побачити, а також довідатися про те, що за дев’ять місяців до указу за номером 13 666/2, а саме у серпні 1918 року, вперше був установлений у місті Свіяжськ у Татарстані пам’ятник "першому бунтівникові світу" Іуді Іскаріоту. Його гіпсове зображення привіз Троцький на недавно ще персональному поїзді царя Миколи; другу "голову звірини" супроводжував оркестр і військова частина. Таких пам’ятників було виготовлено п’ять, і встановлено в різних містах Російської федерації. Одночасно повсюди з’являлися й пам’ятники Марксові. Сім голів нової держави проробляли ідею встановлення пам’ятників Каїну й Люциферу. Згодом ідея пам’ятника Люциферу відпала, оскільки він був нематеріальною сутністю, і це руйнувало б ідею матеріальності світу. Сам намір установити такі пам’ятників був призупинений через післяреволюційну розруху. Згодом Троцького назвуть Іудушкой Троцьким, і не через зраду марксизму-ленінізму, а через оті пам’ятники, які він устиг наставити.

"Ти посягнув на святе і будеш за це покараний", — погрожував кадебіст із Темного Сателіта.

Як би там не склалося, але настала пора сну. Вже перейшло за північ, а я боявся вимикати телевізор. Майнула думка запалити свічку, але її не виявилося.

М’яке крісло стало перетворюватися на постіль. Змагала дрімота. І тут я опинився біля межі з астральним світом. Цього разу там була суцільна чорнота. Скоро завважив, що це чиєсь обличчя, але велике-велике. Воно коливалося, його риси й форма мінялися, воно ставало то лицем європейця, то азіата, то негра, то ще якоїсь, невідомої мені, раси. Та попри мінливість, когось нагадувало. Здалося, що і в моїй подобі була часточка того чорного виду. Раптом обличчя перетворилося на пагорб, ні — гору, на яку з усіх боків піднімалися людські постаті. А я немовби перебував дуже високо, в космосі чи що, і спостерігав за паломниками (то були таки паломники); водночас бачив кожне лице, з якого б боку гори не йшла людина, навіть розрізняв вирази на них. Усі вони — чоловічі, жіночі, літніх людей і молодиків — були врочисті; кожен з них відчував себе часточкою чогось дуже великого. Великого не лише у просторі, а і в часі, якщо не сказати — у вічності. На гору йшли люди не тільки тих поколінь, що жили на землі тепер, а й багатьох минулих. Це вгадувалося по їхньому вбранню — на плечах одних поблискували нараменники підданих Вавилонського царя Навуходоносора, бородаті обличчя декого вгадувалися під срібними кольчугами мідоперських воїнів, дехто йшов у мідних латах, на інших були римські туніки. Втім, їхня відмінність у вбранні не впадала в очі, бо було щось таке, що робило їх абсолютно тотожними. Вони виходили з мороку, посеред якого була гора; числа їх не можна було полічити. І тут я збагнув, що всі вони — теперішні й минулі — були часточками великої чорної голови, яка вперше виникла перед моїм внутрішнім зором на межі астральної дійсності. У цьому й була їхня тотожність. Досі погляд мій охоплював передгір’я і схили, де зусібіч рухалися постаті, та раптом його щось перемкнуло на вершину. Там виявилася споруда, схожа на зіккурат — капище язичників, на останньому ступені якого стояло крісло, ні — трон. Зіккурат було муровано з червоної випаленої цегли на асфальтовому чамурі — такий матеріал використовували колись у Месопотамії. Трон був зі слонової кістки, сидіння ж — з пурпурової тканини. Та коли погляд мій перемкнувся на самий тільки трон, то я з жахом завважив, що його скріплено з людських кісток. Кісток людей-велетнів, яких, судячи з кольору кісток, забито було відносно недавно — десь століття тому. Трон також призначався для велетня. Там не було неба, а тільки простір, у якому дув холодний вітер. Що вище до капища, то зимніше ставало, престол почав укриватися інеєм. Тим часом багато паломників уже наблизилося до верховини. Вони бачили трон, довкола якого плавали пасемця крижаного туману, і очікували, що ось-ось на нього хтось сяде. І тут я "почув" слова того, хто колись сидів у тому кріслі з людських кісток і який мусив би сісти тепер:

Я хочу спорудити собі трон

На великій холодній горі,

Оточений людським страхом,

Де царює похмурий біль.

А відтак збагнув, що це не гора Броккен у Гарці. Це місце, яке не має географічних координат. Але воно реальніше, ніж якби було десь у земному світі. Це — форма, яка час від часу накладається на людство. І воно — людство якийсь період розвивається за її програмою. У такі часи відбуваються великі потрясіння та проливається море крові; потім вона — форма покидає земний світ і, причаївшись в астралі, очікує свого часу. Та кожен рік, у ніч з тридцятого квітня на перше травня, прокидається, щоб підживитися — у цей час приносяться людські жертви. Щоправда, жертвами стають не цілі класи, етноси й релігії, а окремі люди, але принципового значення це не має, адже окрема людина то — людство в мініатюрі. Я помітив невеликий гурт, потім ще і ще. То паломники несли жертви. Ті, кого несли за руки й за ноги, не пручалися. Схоже, вони були мертві. Один з них здався мені знайомим, от тільки не міг пригадати, хто він. Його вже винесли на гору і підносили до великого жертовника-стола, на якому лежали ножі, крюки, линви. А віддалік у яму, вимощену великими нетесаними каменями кілька прибулих діловито вкладали хмиз. І тут я вгадав, що чоловік, якого мали покласти на жертовний стіл, був я сам. Ні, то була ефірна матриця плоті, дух з якої вийшов і спостерігав за тим з іншого, не підвладного астральним силам, виміру. Втім, це все одно, аби то було моє матеріальне тіло. Найменше пошкодження польової матриці тягне за собою пошкодження її матеріального вираження. Що й сталося зо мною у вагоні поїзда. Дійсність, за якою спостерігало моє Я, тільки на перший погляд була абсолютно чорною. У ній ледь-ледь угадувався червоний відтінок. Ні, не відтінок, а немовби мерехтіння кристалу його гранями. Паломники, камені, зіккурат — все мінялося глибоким темно-червоним відтінком. Не було ознак червоного тільки на кріслі з людських кісток. Раптом щось почало виштовхувати мою сутність із того світу, де вона перебувала, і я знову опинився на порозі з астральною дійсністю, на якій, крім чорноти та іскринок "рубіну", що, здавалося, пробивалися з глибини мороку, нічого не вгадувалося. Одна моя нога стояла в реальності Темного Сателіта і я вже заніс другу, щоб переступити межу, та раптом різкий звук, який пролунав у моїй свідомості, висмикнув частину мене, що була вже за межею. Другий такий самий звук долинув до мого слуху. Я розплющив очі й побачив, що сиджу перед телевізором, по якому демонструвався якийсь фільм. Дзвонив телефон. Іншим разом я подумав би: "Що за нахаба?!" Але тепер здалося, що це не телефонний дзвінок, а тунель, зітканий з яскравих променів світла, яким я повертався звідкись у земний світ. Підвівся з крісла і зразу ж упав — ноги не тримали, немовби я тривалий час провів у невагомості. Та зібравшись на силі, я все таки наблизився до телефону. Спершу до мене дійшло, що голос жіночий — смислу слів я ще не розумів. Та раптом одне тільки слово, яке розпізнав, зняло полуду з моєї свідомості. З ним у моє житло увірвалися шерхіт хвиль об гальку, сонце, гора Кара-Даг, тіло жінки темне, як чорний шоколад. То було слово "Маріца". Вловивши мою уповільнену реакцію, вона витлумачила її як збентеження.

— Я, мабуть, тебе розбудила? — мовила винувато. — Пробач.

— Та нічого, — сказав я. — Радий тобі.

— Справді? — у її запитанні вчувалося лукавство.

— Авжеж.

— А як же та, що поруч з тобою?

— Сонечко, тут нікого немає… Втім, є, але краще б її не було.

На тому боці не озивалися і я пояснив:

— Хвороба причепилася.

— Що з тобою? — почулося стривожене.

— Герпес.

— Ото велике діло! Минеться.

— Може, й минеться… — сказав, мимоволі мацнувши пухлину під оком і згадавши маніяка в поїзді.

— Багато часу спливло, — сказала Маріца. — Подзвонила навмання — а раптом телефон не змінився. Я чого… Щоб поділитися радістю — нарешті побачила світ книжка моїх поезій. Там є вірші, які я тобі колись читала. Вони тобі ж і присвячені, ні — нам. Сьогодні відбулася презентація в центральній бібліотеці. Я щойно з фуршету.

— Вітаю, сонечко, — сказав я. — Радію за тебе.

— А знаєш чому я ще подзвонила?

— Чому?

— Аби почути оте твоє "Сонечко". Воно — на мені і в мені, як оберіг.

Якийсь час я мовчав, а тоді процитував російського класика:

— Умоляю, друг Аркадий, не говори красиво.

Маріца розсміялася, а тоді сказала:

— Боже, як я тебе кохаю! В житті моєму не було нічого світлішого, ніж ті два тижні в Коктебелі — ні до, ні після. Щораз, як упродовж минулих десяти літ у мене траплялася якась приємна подія, ну, наприклад, вихід книжки чи щось подібне, я порівнюю її з тим щастям, якого спізнала з тобою. Нічого і близько не можна поставити поруч.

— Тепер моя черга казати, те, що сказала ти в Феодосійському порту. Пригадуєш? Говори, говори, ти добре говориш…

— Ні, це серйозно. Я тобі не казала тоді, що вела життя послушниці монастиря, який сама звела довкола себе. Ніколи не виходила з келії і нікого в неї не впускала. Це сталося після раннього заміжжя, яке виявилося невдалим. Тільки один раз вийшла з тієї келії і виманив мене з неї ти. Потім уже, починаючи з Феодосійського порту, я жодного разу її не покидала, хіба що в думках про тебе, і жодного з людей у неї не впускала. Ти ж знаєш — письменник живе подвійним життям — у першому він спілкується з оточенням, заробляє собі на хліб, у другому це — архітектор умовного, твореного ним, світу і водночас головний режисер подій у тому світі. Я заробляю собі на існування, працюючи бібліотекаркою, але справжнє життя для мене — це поетичне слово. І свято справжнє тоді, коли я благословляю його в люди — видаю книжку. — Вона мить помовчала, а тоді провадила: — Ще чверть години тому я не мала наміру тобі дзвонити. Бачила тебе в думках, а дзвонити не збиралася. Та раптом хтось немовби взяв мою руку, розгорнув телефонний довідник і моєю ж рукою набрав номер. Вже потім, коли почула твій голос, подумала про звичайну чемність — адже північ. А поряд же, мабуть, твоя дружина…

На мить мені стало моторошно, як тоді, коли я відкрив таємницю числа звірини.