Діти Мардука - Савченко Віктор

Ніхто не озивався. Праворуч того місця, де ми стояли і де мене мали здати замовникові, був насип перед Пересипським мостом, ліворуч, з протилежного боку дороги, — скверик, де розверталися трамваї. Там стояв пікап-сміттєвоз, а двоє в червоних жилетках випорожняли в нього урни. Хвилинах по п’яти подала голос Рита:

— Зробимо так: я розвертаюся біля скверика. Чоловіка залишаємо там на лавці. З ним буде Кселантій.

— Ні, — сказав Бакс. — На цьому ось місці залишиться Костя. Ми ж гайнемо та демаскуємо машину. Це недалеко. Тут є одна спокійна вуличка…

— Гаразд, — сказав Костя-Лікар. — Але пам’ятайте: хвилин за двадцять піджак опритомніє.

Лікар вийшов, а машина помчала у бік автовокзалу. За кілька хвилин вона гулькнула у безлюдний провулок і зупинилася за півсотні кроків від перехрестя. Бандити вискочили й познімали та повкидали в салон накладні номерні знаки, а тоді заходилися обдирати червону клейку плівку з дверей, крил і даху. Хвилин за п’ять це вже був білий автомобіль з іншими номерами. Швидкість, з якою вони те виконали, свідчила, що їм таке проробляти випадає не вперше. Коли вже сіли, озвалася Рита:

— На той випадок, якщо замовник не з’явиться, чоловіка треба відвезти до лікарні.

— І що ж ми там скажемо?.. — поцікавився Бакс. Тоді додав: — Ми залишимо його на лавці, там, де ти казала, і викличемо швидку.

… Лікар хвилювався. Він вскочив у машину й наказав гнати на Ярмарочну.

— Але ж ми не виконали… — зауважив чоловік, що сидів ліворуч від мене.

— На Ярмарочну, роз таку вашу!… — гарикнув Лікар.

Скоро машина увійшла в потік авто, що рухалися до Пересипського мосту. Хвилинах по десяти "лікар" наказав повернути у вуличку ліворуч і їхати аж до залізниці, уздовж якої був довгий гаражний кооператив із металевих гаражів. І тут прозвучав уривок із якоїсь мелодії. То озвався мобільний телефон у нагрудній кишеньці Лікаря.

— Слухаю, — сказав власник телефону. По часі відповів: — Домовленість була, що ви заберете товар біля третього стовпа. Тепер ви кажете, що його треба було там просто залишити… Як ви собі це уявляєте? Викинути непритомну людину у трьох метрах від найжвавішої в Одесі траси? Так. Він ще непритомний… Гаразд, очікуватиму вашого дзвінка. Але не більше п’яти хвилин. — "Лікар" стулив кришку мобільника і сховав його в кишеню. — Падли! — сказав з серцем.

Тим часом машина під’їхала до гаражів і Лікар наказав:

— Зупини в п’яти метрах від воріт.

Коли машина зупинилась, Лікар поцікавився, чи не викинули залишки обіду. Бакс без слів витяг з панельного ящичка щось загорнуте в газету. Там виявилися курячі кістки, зі слідами кетчупу, і шмат хліба. Лікар узяв те й попрямував до воріт, де вигрівалися на сонці з півдесятка собак. Троє дужих псів накинулися на кістки й не підпускали до них слабших. Тоді Лікар сів на своє місце й кинув жменьку кісток біля самих дверцят машини. Першим підбіг шолудивий собака. Але кістку він підняти не встиг. Лікар ухопив його за загривок і всадив у шию наготовлений шприц. Собака тільки раз тріпнувся й обм’як, хоча в тіло його потрапила всього якась краплина рідини. Мить бандит дивився на мертву вже тварину, а тоді наказав:

— По газах, Ритко! — По миті додав: — Оце, Баксе, відповідь на твоє питання, чому я не скористався з їхнього шприца. Хтось хотів, аби ми за чотири куски пришили людину.

— Викинь ту чортову коробочку! — зажадала жінка.

— Е-е, ні, чижику. Це речовий доказ.

— Ти що, притягуватимеш їх до суду? — з усміхом запитав Бакс.

— Авжеж. Тільки суддю я сам обиратиму. І не за місцем проживання. — Лікар витяг з кишені коробочку зі шприцом, у якому була отрута, сказав: — Хтось мені за це крупно заплатить.

Коли машина вже вирулювала на магістраль, він знову подав голос:

— До пересипської лікарні.

— Ти здурів? — поцікавився Ксилантій, що сидів ліворуч від мого тіла.

— Стули пельку, — ревнув Лікар.

Машина зупинилася неподалік від сірого двоповерхового будинку лікарні. Знову озвався "лікар":

— Ксилантій з Баксом, витягуйте піджака і таскайте до приймального покою. Скажете, знайшли на Куяльнику непритомного… Ага, питатимуть ваші прізвища… Вигадайте щось. Тільки не назвіть моє й Ритчине, хе-хе. Або когось із ваших колишніх подільників… Вони, напевне, давно вже в базі даних.

Досі все, що я бачив і чув, сприймалося мною у формі схем. Ну, люди, салон машини, автомобілі за вікном, будинки, все немовби було позбавлене внутрішнього змісту. Та раптом щось змінилося і я, вже крізь повіки, завважив, що у жінки-водія під рудою кіскою — зелене татуювання у формі скорпіона. Таке ж татуювання і в тому ж місці красувалося на голених в’язах у дужаня Бакса. Очі в нього були зовсім не рубінові, а карі. І ще я завважив, що звір у мені ніяк не реагував на бандитів. Начебто мені нічого й не загрожувало. А тим часом варто мені вдати такого, що отямився, і в мене може увіп’ятися голка зі справжньою отрутою. Бо тепер я був свідком.

— Може, його спершу обшукати? — подала голос жінка. — Може, знайдемо якийсь кінець, що виведе до тих гадів, які збиралися нас підвести під мокруху.

— Та він пустий, — сказав Ксилантій. — У пакеті — газета й окуляри, а в кишені… — клепнув мене по штанях (про задню, в якій лежав мобільник, дякувати Богові, забув; то був дорогий апарат з вмонтованою відеокамерою), а тоді — по нагрудній кишені; розстібнув гудзик і витяг письменницький квиток. Мить Ксилантій німував, а потім без слів простягнув документ Лікареві.

Той якийсь час уважно дивився, ні — вивчав квиток. Нарешті послинив низ своєї сорочки та постирав з "корочок" відбитки пальців, і вже тоді, взявши квиток самими нігтями, поклав його мені в кишеню. При цьому він виразно подивився на Ксилантія.

— Що там? — поцікавився Бакс.

— Нічого, — відказав лікар. — Витягуйте піджака, поки він сам не вийшов. Та заберіть і його торбинку.

Мене витягли з машини, немов лантух з картоплею. Тоді підхопили під руки й понесли до дверей лікарні, обіч яких стояла машина швидкої допомоги. Крізь повіки я завважив марку авто, на якому мене привезли, й номер. За кермом сиділа пристойна з виду рудоволоса жінка, а на задньому сидінні — кругловидий чоловік років на сорок з ріденьким волоссям. Якби не знав, ніколи б не вгадав, що це за люди.

Ксилантій з Баксом поклали мене на лаві в фойє, а тоді підійшли до жінки-реєстраторки.

— На Куяльнику підібрали, — сказав Бакс. — М’ать перегрівся на сонці.

Тим часом з другого поверху спускалася бригада "швидкої" — лікар, санітарка й водій.

— Що сталося? — запитав чоловік у халаті й білій шапочці, — напевне, лікар.

— Та ось, добрі люди привезли з Куяльницького лиману. Кажуть, на сонці перегрівся.

— Нам уже треба бігти, — сказав Ксилантій і поспішив до дверей.

— Е-е! А записати! — погукала жінка, але вони вже були на вулиці.

Чоловік у шапочці й халаті підійшов до мене і помацав пульс.

— Живий? — сказав, помітивши, що я розплющив очі. — Що сталося?

— Мабуть, на сонці перегрівся, — відказав я.

Він уважно подивився на моє обличчя.

— Герпес, — мовив. Тоді запитав: — Давно це у вас?

— Десь із місяць…

Якийсь час лікар рахував мені пульс, а потім зауважив:

— Та вроді нічого такого… Як ви себе почуваєте?

Перш ніж відповісти, я підвівся. Ніщо не виказувало, що я лише мить тому перебував у дивному стані. Тільки гуділо в голові й боліло передпліччя в місці уколу.

— Та вроді нормально, — відказав я.

— Вас не нудить? Голова не болить?

— Та ні…

— Ну й, слава Богу. — І до — жінки, що реєструвала: — Запишіть його на нашу бригаду.

Про хворобу знало все моє оточення. Але про те, що я мав намір поїхати до Одесу, не відав ніхто. Навіть сестру я не попередив, що їду. Щоправда, про мій намір було відомо лікарці. Але ж тоді виходило, що телефон прослуховується. Або ж дії мої контролюються кимось на рівні моєї свідомості. Інакше чим пояснити, що та сила, яка мене переслідувала, знала, де я?

Справжній сезон полювання на мене розпочали перед вальпургієвою ніччю. Доти у мій бік косували тільки представники недавно ще всесильної, а тепер такої, що занепадала, земної звірини. Та відтоді, як на зміну газетним публікаціям вийшла друком моя перша книжка про апокаліпсис, я зазнав на собі дію їхніх окультних агентів. А почалося те дев’ятого квітня минулого року, коли я мав зустріч з професорсько-викладацьким складом філфаку університету. Перед тим я поставив організаторам умову, що на зустрічі не буде сатаниста, який працював в університеті. То був письменник, точніше — член Спілки, який виступав проти християнства, як проти суто "гебрейської", за його словами, віри. Якби, крім переконань, у сатаниста не було ще комплексу навісніння, самовпевненості і, зрештою, брутальності, то на те можна було б не зважати… Він усе-таки з’явився. Звісно, не заради полеміки, а щоб зірвати зустріч. Я подивився на професорку, яка мала вести зібрання, і вона, пам’ятаючи нашу домовленість, підійшла до викладача, з яким товаришував сатанист, і про щось із ним перемовилася. Той подався з зали, прихопивши з собою товариша. У залі сиділо з півсотні людей, але жоден на те не звернув уваги. Крім жінки, яка увійшла разом із сатанистом і сиділа в останньому ряді… Наші погляди зустрілись і я звідав потік нечуваної ворожості. Це тоді я довідався, що в мені живе звір. Він стрепенувся і вже не я, а він дивився на ту брунатну особу. Мені довелося докласти чималих зусиль, щоб приборкати його в собі.

Зустріч тривала понад дві години. По тому мені запропонували зробити таку ж доповідь перед потоком студентів філфаку.

Я згадав це тому, що сам сатанист не був окультним агентом. При зустрічах з ним — у Спілці чи десь-інде звір у мені навіть не прокидався. Чолов’яга той був звичайним обивателем, який, ледь-ледь сягнувши літературного професіоналізму, прагнув бодай чимось виділитися з-поміж загалу. А ось не примітна брунатка, що з ним тоді прийшла, жила двома життями — земним і астральним. Це її лик я бачив на межі сну. Як вона — земна жінка — опинилася там, хтозна. Але вона була в компанії померлого кадебіста Бутка в астральному світі. Це напевно.

Отже, схоже було на те, що контролювалися мої не тільки дії, а й наміри. Може, через те, що я часто опинявся в реальності, де не існує таємниць. "Якщо це так, — зробив я висновок, — то їм неможливо протистояти.