Діти Мардука - Савченко Віктор

— Поясни, будь ласка?

На тому боці помовчали. Тоді Костя почав зовсім в іншому тоні:

— Бачиш, сталося щось дуже дивне… Якби не це диво, я б уже, напевне, склеїв ласти. Ну, загнувся б, розумієш?

— Тобто ти вже був би мертвий? — висловив я припущення.

— От-от… За якусь хвилину, після того як ти пішов, на мене напали. Двоє прибиральників сміття, на алеї, де я сидів і очікував Ксилантія, що пішов по пиво…

— Ти перед ними чимось завинив? — поцікавився я.

— Ні. Я їх не знаю. Один — шофер сміттєвоза підвів машину упритул до лавки, де я сидів, аби затулити мене від людей, що йшли алеєю, а другий мав порішити мене шматком арматури.

— І що йому завадило? Ти його вчасно помітив?

— У тому то й загадка — фрайєр утратив свідомість у той момент, коли збирався вколошкати мене прутом.

— І де він тепер?

— Ти що, й справді нічого не бачив? — здивовано мовив Костя.

— Авжеж. Де лавка, на якій ти сидів, а де пляж… Ти з’ясував хто вони? Ну, ті, що хотіли тебе вбити?

— З’ясую, — впевнено сказав Костя. — Одного ми взяли… — він повагався. — Розколеться, падла тьоплая.

— Що за лексика! — дорікнув я. — Ти ж давав клятву Гіппократа…

— Там, у клятві, не йдеться про те, що не можна по "фені" ботать, — з іронією завважив Лікар.

— А-а…

У грі, яку вів Костя, мені було відведено роль боввана, "піджака", людини, яка ні про що не здогадується. Його ж четвірці — роль ведучих. Але після нападу Сміттярів четвірка розгубилася. Сталося те, чого звичайною логікою не поясниш. Напевне, вони вважали, що самі стали об’єктом "зачистки" і їх усіх чотирьох мали прибрати. Але, на мою думку, замовник прагнув тільки одного — знати чи я мертвий. Костю вони хотіли, скоріше за все, оглушити, а тоді викрасти… Тепер він був переконаний, що вплутався у справді страшну історію. Як людина, з усього видно, освічена, Лікар розумів, що вийти на стежку, яка привела б до тих, хто їх збирався підставити під "мокруху", а тепер убити, можна було тільки з моєю допомогою. Мабуть, він не з тих, хто втягується в боротьбу з наслідками, а прагнув з’ясувати причину.

Знав би тільки "лікар", яка вона — та причина…

— Як ти дивишся, щоб нам десь зустрітися? — раптом запропонував він.

Виходить, ми з ним думали про те ж саме.

— Прямо зараз?

— Так.

— З якої нагоди? — поцікавився я. — У тебе що, з’явилися ліки від моєї болячки?

— Ні. Ліки я завтра роздобуду. Хотів з тобою про дещо порадитися.

— Щодо нападу на тебе Сміттярів? Який з мене порадник? Краще поміркуй над тим, кому ти насолив.

Раптом Костя сказав:

— Це має відношення й до тебе.

— До мене?! — удав я здивованого. — Не вигадуй, друже. То ваші розборки. Я там опинився цілком випадково.

— Справді, випадково. А тільки випадковість — це деталь якоїсь, невідомої тобі, закономірності.

На мить здалося, що це сказав я сам. Таке мені не раз спадало на думку під час дослідження пророчих текстів. Бувало, окремі історичні події, на перший погляд ніяк не пов’язані одна з одною, раптом вишиковувалися в чіткий логічний ланцюг. Надто це проявилося у пророцтві про сон Вавилонського царя Навуходоносора, що в "Книзі пророка Даниїла".

— Де зараз той, що підняв на тебе руку? — поцікавився я.

— Ломаку! — поправив Костя. — У надійному місці.

— Здав би ти його краще в міліцію.

— І що я там скажу? Що цей півень у той момент, коли хотів торохнути мене по голові, раптом зомлів? Та його негайно випустять, а мене заберуть. До речі, на його пиці — жодної подряпини. Він просто знепритомнів, та й годі.

— Дивно, — сказав я. — А куди подівся той, що був у машині?

— Оповім при зустрічі.

Раптом мені захотілося попередити ватажка четвірки пройдисвітів про те, що в них у руках дуже небезпечний тип — людина без табутивного бар’єру, який і бровою не поведе перед тим, як вкоротити комусь віку. Але ж як це зробити, не висвітившись?

— З твоїх слів виходить, — озвався я, — що він тебе хотів оглушити, та раптом знепритомнів?

— Авжеж. Тільки не оглушити, а вбити. У нього була двадцятиміліметрова в діаметрі арматурина.

— А зашкодив йому я? — У словах моїх вчувалася іронія.

Костя довгенько не озивався.

— Послухай, — нарешті подав голос, — ти щось казав про кента, котрий наслав на тебе хворобу в поїзді… Хід думки такий: ти також належиш до тої породи людей. І, отже, завадив йому мене вколошкати саме ти. Тільки не бреши, що нічого не бачив.

— Я справді нічого не бачив. Чому б тобі, як лікареві, не припустити, що в нападника у мить, коли він заніс над тобою прут, потьмарилося в голові. Ну, наприклад, щось з’їв перед тим… Або мав справу з якимсь отруйним сміттям. Сам знаєш, яка зараз екологія… Те, що так сталося — співпадіння, але не така вже й дивина. Воно свідчить, що над тобою розпросторив своє біле крило твій ангел.

На тому кінці довго не озивалися. Моя логіка, мабуть, упала в підживлений ґрунт.

— Таке мені в голову не приходило, — промовив Костя. — І хоч я не вірю в біле крило ангела, але припустити щось подібне можу. То як ти дивишся на те, щоб нам зустрітися?

— Сьогодні не вийде. Але якщо ти потелефонуєш завтра, то поміркуємо над твоєю пропозицією.

— Гаразд, — сказав Костя і відключив зв’язок.

РОЗДІЛ 4

У двір між будинками, в одному з яких мешкала моя сестра, я заходив з протилежного від основної магістралі боку. А до того ж з трамвая вийшов на одну зупинку раніше. Якийсь час походжав віддалік, та, зрештою, не завваживши нічого підозрілого, попрямував до сестриного під’їзду. Хоча відсутність видимого "хвоста" нічого не означала. Потуга, що насилала на мене кілерів, напевне мала у своєму арсеналі, крім традиційного підслуховування телефонних розмов, принципово відмінні засоби стеження, наприклад, можливості чорних магів. Хоча в цьому я не був переконаний, бо якщо їм було все відомо, то нащо тоді насилати на Костю Сміттярів? Мені, вже вкотре, прийшли на пам’ять слова мого покійного друга Михайла Гринька: "Не бійся їх. Вони не всемогутні".

На столі я знайшов записку, в якій сестра повідомляла, що після роботи поїде до доньки, котра мешкала в центрі, і що вечеря — у холодильнику.

Сигнал мобільника застав мене у ванні. Я зметикував, що це знову Костя. Втім, дзвонити міг будь-хто, як з Одеси, так і з Києва або з мого міста. Коли після ванни, де я не стільки змивав із себе сіль лиману, скільки — рештки невидимого "павутиння", з якого щойно виборсався, я глянув на дисплей мобільного телефону, то завважив, що то був той самий номер, що й перед тим, за сумою цифр схожий на міський. Оскільки в Одесі номера мого мобільника ніхто не знав, то, з усього, це таки озивався Костя. А дзвонив він, скоріше за все з автомата. Він знав, що номер його телефону відіб’ється в пам’яті мого мобільника. Хоч як кортіло довідатися, в чому річ, але я вирішив і надалі вдавати з себе байдужого до "чужих" проблем.

Потелефонував моєму літературному колезі Олексі Різниченку. Там довго не відповідали. Я вже збирався відключитись, та раптом на тому боці зняли трубку.

— Алло, слухаю… — почувся голос Олекси.

Довідавшись, що це я, він зрадів.

— Коли приїдеш? — запитав. — Ти не забув про синонімічний словник?

— Не забув. — відказав я. — Він у мене в сумці.

— А коли до нас прибудеш?

— Та я вже тут.

Колега висловив подив, а тоді запитав, чи не хочу я завітати до нього в гості. Прикинувши, що мої виразки затягне десь аж через тиждень, я сказав, що дам знати про це по телефону.

— Проблеми зі здоров’ям, — пояснив йому.

— Он як… Якась напасть на письменників.

Він сказав, що сьогодні відзначали сорок днів по смерті одного з чільних прозаїків Одеської письменницької організації. У зв’язку з цим Олекса прийшов напідпитку й ліг відпочити, через те довго й не озивався на мій телефонний дзвінок.

— Уявляєш, — мовив він, — ховали другого травня, коли у багатьох ще був святковий настрій.

"Отже, помер письменник тридцятого квітня, скоріше за все в ніч на перше травня…" — подумав я, відчуваючи як у мене починають терпнути ноги.

Він ще про щось казав, але я немовби відключився. Повідомлення про те, що колега наш помер у переддень Вальпургієвого свята, мене приголомшило. Отже, одним із тих, кого несли на "гору Броккен" до жертівника був і цей чоловік. Його таки принесли в жертву. А на мене досі полюють. Поступово я став отямлюватися.

— … А у Львові скільки наших людей повимирало… — долинуло до моєї свідомості. — І якби тільки старі. А так ідуть із життя повні творчих сил… Це якийсь мор! Якби я був марновірним, то подумав би, що це кара Божа.

— Друже, якщо слова "кара Божа" ти заміниш на слова "принесення людських жертв", то будеш недалекий від істини.

— Це щось із твого нового фантастичного твору? — поцікавився Олекса.

— Може, і з твору, а, може, і з реального життя. Ну, бувай…

— Е-е, зажди… А коли я отримаю словник?

— Отримаєш, отримаєш… Потерпи. — Я відключив зв’язок.

Якщо для пересічного письменника слово є основним інструментом творчості, то для Різниченка — це предмет дослідження. Він вивчає не тільки слова, а й склади, з яких утворюється слово, їх звуковий та емоційний вплив на свідомість людини, історичні корені. Якщо образно, — він піддає аналізу не саме море, яким є мова, а його молекули й атоми. Прочитавши в газеті, що у нас видано у світ словник синонімів, він тут же мені зателефонував. Олекса Бусол, який його надрукував, збирав синоніми слів упродовж сорока років. Він сам його й набрав на комп’ютері, тобто виконав найтрудомісткішу, а відтак найдорожчу роботу. З його комп’ютерного набору я зробив оригінал-макет, що також здешевило витрати на видання. Я ж роздобув кошти й подбав, аби словником були укомплектовані всі бібліотеки області. Тепер кожен словникар цікавиться цим виданням. Та водночас на мене почали косувати дехто з письменницьких авторитетів, мовляв, чого не мене видав, а його? Аргумент про те, що мова, на яку було понад шістдесят заборон, тепер вимагає підтримки, на них враження не справили.

Мої міркування раптом перебив сигнал мобільника. На дисплеї висвітився, уже втретє, той самий номер. Це був-таки Костя.

— Щось ти не дуже охоче відгукуєшся на дзвінки… — зауважив він.

Я пропустив його слова повз вуха, запитав:

— Що сталося?

— Що сталося, що сталося… Те, що сталося, тебе мусить зацікавити більше, ніж мене, — відказав він.

Хоч мені й кортіло довідатися про Сміттяра, надто після оповіді Різниченка про смерть письменника, але я продовжував грати роль непоінформованого.

— Схоже, ти не втратив надії втягти мене у свої справи, — мовив я.

— Він розколовся, — сказав лікар.

— Справді? І як вам це з Ксилантієм вдалося? З допомогою лещат?

— До чого тут лещата?

— Ну, затиснули йому яйця в лещата…

— Ні, — сказав Костя, — з допомогою кота.

— Якого кота? — поцікавився я.

— Звичайного.