Діти Мардука - Савченко Віктор
Так траплялося завжди. Не вона — чверть сформувала "президію", зробила це інша — зовнішня сила. Та потуга, яка впровадила у письменницький колектив Бамбулу і яка сподівалася перетягти на свій бік когось із моїх симпатиків; сила, яка вселила спілчанський колектив у споруду під номером вісімнадцять.
Посередині сімки сидів рудий, весь у ластовинні прозаїк, автор двох книжок. Він уже був пенсійного віку і на хліб заробляв філологією. Його знали як комунікабельну, товариську людину. Одесную розташувався його університетський товариш Дрижченко — вгодований чолов’яга, який християнство вважає "гебрейською" вірою. Він також наближався до пенсійного віку, а його поетичний доробок склали три тоненькі поетичні збірки. Так міркуючи, я водночас називав авторів і їхні книги, які побачили світ в останні три роки.
— Не густо, не густо… — зауважив голосно один із "президії", старий уже чоловік.
— Цібо, коли ти видав останню книжку? — почулося з зали. — Можеш не згадувати… Двадцять п’ять років тому. І жодної публікації в журналі чи хоча б у газеті. Отож припни язика.
Це була перша реакція одного з моїх симпатиків на безцеремонність "президії". Рейвах, який по тому здійнявся, не можна було назвати базаром; це було щось інше… Мені здалося, що сімох людей укутав рудий туман чи серпанок, який то густішав, то рідшав в залежності від того, хто які слова кидав у залу. Позаду "марева" час від часу, здавалося, спалахувало полум’я — це підхоплювалася Бамбула. Усі сім облич стали червоними. За багато років я вперше побачив їх поруч. "Авжеж це одна істота", — знову майнуло в голові. Вони були різної масті, зросту, освіти, але те, що поєднувало — навісніння, одержимість, прагнення чогось, робило їх сіамськими близнюками о семи головах. Тим прагненням було не тільки побачити у кріслі голови Спілки Бамбулу, а щось значно більше і значно гірше. Час від часу перед моїм внутрішнім зором виникав великий ротвейлер, який вже не лежав, а стояв біля їхніх ніг і дивився на мене жовтими у чорну цяточку очима, такими самими, як і в Бамбули. Якщо лиця сімох були червоні, то широке обличчя новобранки стало пурпуровим, як і її накидка. "І побачив я жінку, що сиділа на червоній звірині, переповненій іменами богозневаженими, яка мала сім голів… А жінка була одягнена в порфіру й кармазин… У руці своїй вона мала золоту чашу, повну гидоти та нечистоти розпусти її..." — линув у пам’яті текст із Апокаліпсису. Із "чаші" Бамбули хлюпало брутальністю, безсоромним наклепом на все правління і на мене зокрема. Ніби й не вона ще місяць тому затягувала мені "многая літа". За два з половиною десятиліття відколи я в цьому колективі, нічого, навіть віддалено схожого не пам’ятаю. Бували інтриги й заздрість, траплялася й підлість, але геть розгнузданого норову ніколи не проявлялося в жодному з письменників.
Тим часом шум помалу вщух і я продовжив називати авторів та їхні видання. Не можна було нікого пропустити, бо книжки, що виходили друком, то — найвагоміша складова в діяльності організації… Я уже вп’яте назвав прізвище автора, що сидів у "президії" поруч із Цібою, як хтось у залі не витерпів:
— Це той, що римує "калина-Україна", "мова — солов’їна"?
— А ти що, проти незалежності? — огризнувся в залу автор. Цей поет свої вірші "витягує з чорнильного колодязя". Якби я того не знав, то подумав би, що йому заздрять — адже п’ять книг видав; щоправда своїм коштом.
Спалахнула нова суперечка; і то вже було протистояння не двох людей, а двох таборів. Найчастіше чувся пискливий голос дружини гладкого сатаниста, що сиділа поруч нього в "президії" і низький — напівбаритон Бамбули. Руде марево над семи головами густішало, а вистриби з-над них Бамбули все більше скидалися на язики ватри. Жінка й справді нагадувала "розпусницю" на семиголовій звірині, одягнену в "порфіру й кармазин". "Навіщо вона укуталася в червону накидку? — майнула думка. — Щоб продемонструвати свою конфесійну приналежність… Але перед ким? Чи не перед невидимим воїнством князя світу цього? Адже і порфіра, й кармазин — синоніми червоного кольору". Ні, тут сидить хтось із земних, кому важливо аби боротьба за долю духовного ордена, яким була Спілка письменників упродовж останніх десятиліть, проходила під ритуальним гаслом темних. Якось я знайшов на своєму письмовому столі папірець, на якому червоним фломастером було написано число 7560. Коли я поцікавився у мого заступника, хто його залишив, він відказав, що не знає. Я б скоро про нього забув, якби не звичка складати цифри будь-якого числа в теософську суму. 7560 в сумі дає вісімнадцять — а це код числа звірини. З часом він, звісно, випав би з пам’яті, якби не прагнення з’ясувати, чому всі тоталітарні режими, від Вавилона до радянської імперії, включаючи фашистську Німеччину, мали державний колір червоний. Я звернувся до фізики і виявив, що довжина хвиль будь-якого предмету червоного кольору має 7560 ангстрем. Так ось у чому справа! Довжину хвилі не зміниш. Отже, сатанинство вічне. Будинок, у якому перебуває офіс письменницької організації, як і зала, де зараз проходять звітно-виборні збори, знаходяться у відомстві темних сил.
Людині властиво оперувати знаннями, які зберігаються в її пам’яті. Я мислив категоріями древнього пророцтва. "А жінка, яку ти бачив, то місто велике, що панує над царями земними". У тексті пророцтва сім голів, що на них сиділа "жінка", то голови звірини, яка з моря людського вийшла у сімнадцятім році минулого століття. Це Ленін, Троцький, Сталін, Дзержинський, Свердлов, Зинов’єв і Каменєв. А були ще сім голів, на яких "сиділа" жінка в часі, це: Ленін, Сталін, Хрущов, Брежнєв, Черненко, Андропов, Горбачов. Після Горбачова звірини вже не стало. Всього ж звірина проіснувала сімдесят три роки і сім місяців, як і передбачив Нострадамус. Тепер у Спілці письменників повстає мікрозвірина о семи головах і жінка на ній сидітиме… А за тим виникнуть такі ж мікрозвірини в інших творчих спілках — художників, композиторів, театральних діячів, журналістів, тобто там, де митці працюють над просвітлінням душ після апокаліптичних.
Об’єднуються, ні — вже об’єдналися, дві темні сили — земна і та, що на Темному Сателіті. Князь світу цього, що був принишк після розвалу його імперію, тепер спинається на ноги.
— Регламент, — почулося від президії. Це сказав поет, який колись дорікав, що я сприяю у виданні книг мертвих письменників, а не його.
Тим часом доповідь моя добігала кінця. Я ще сказав про роботу з молодими і назвав кілька імен — майбутніх професійних письменників. Після цього взяв слово мій заступник.
— Хто має запитання? — звернувся до зали.
На початку зібрання його обрали головуючим на зборах і він, разом із секретарем зборів, сидів за столом президії (справжньої).
Руки підняли всі семеро "голів" і Бамбула.
… Найбільше навіснів Ціба. Я так і не збагнув його запитання, бо то був по суті виступ, у якому мене звинувачувалося у продажі попереднього офісу письменницької організації. Кожне слово, чи фразу він викрикував не своїм голосом. Обличчя наливалося кров’ю, як у тих, хто колись волав "дайош". Якось Задорожний зауважив: "Коли виступає Ціба, з мене ніби хтось висмоктує енергію". "Порозорявшись", Ціба сів і враз на щойно оскаженілому лиці з’явився вираз умиротворення. Чоловік був енергетичним вампіром, і про це всі знали. Після головуючий надав слово для запитання рудому із сімки. Цей також зробив по суті виступ. На його нордичному обличчі вгадувався спокій і доброзичливість, а лексика, що пістрявіла чужорідними словами, виказувала людину, яка виступала перед колективом науковців. Сказати по-іншому, була набита, словами типу "концептуально", "коректно", як фарширована щука спеціями. Попри виразну жестикуляцію кощавими кистями, я так і не збагнув до чого він підводив. "Цьому убиратися в червону хламиду немає потреби, — подумалося мені. — Він сам червоний: і волосся, й обличчя, й руки. І народився в рік, місяць і день сатани". Рудий ще не встиг сісти, як підвівся поет, який мені дорікав, що я не видаю його книжок. Він також не запитував, а говорив — пристрасно, сказати б енергетично, жестикулюючи руками, але я (та й, мабуть, усі інші) не збагнув про що саме. У недалекому минулому в російській літературі на таких казали "говорящий молчальник". Це був один із генерації "цицеронів", породжених і відгодовуваних старою системою. І тут підняла руку Бамбула. Хоч у залі немало письменників також прохали слова, але погляд головуючого спинився на ній. Я здивовано подивився на нього — головуючого, адже він третій раз підряд піднімав моїх опонентів. По тому, як швидко той відвів очі, мені все стало ясно. Водночас щось сильно вдарило в груди, а по миті охопило збайдужіння. З цим чоловіком я працював п’ятнадцять років; між нами склалися товариські, довірчі стосунки. Те, що тепер відбувалося, мало тільки одну назву: "зрада". Десь рік назад, коли я прийняв рішення не виставлятися більше на голову, він переконував потерпіти ще одну каденцію заради видання антології прози. Тим часом широка постать Бамбули нависла над сімома головами "президії".
— Добірне товариство, — почала вона приємним низьким голосом.
І тут я завважив, що пропустив момент, коли з мене вигулькнув мій звір. Він не поривався, як тоді, коли віншували новобранок із членством у Спілці. Просто дивився на жінку в червоній хламиді, як вона жестикулює правою рукою, а ліву стисла в кулак; там щось було. На мить здалося, що Бамбула знітилася. Але тільки на мить. Вона стала повторювати все, що сказав Ціба, як раптом хтось вигукнув із зали:
— Це запитання чи виступ?
— Гонорове товариство, а запитання таке: чи не пора нам оновити керівництво Спілки?
Залою прокотився гомін.
— На часі тема запитань, а не обговорення діяльності правління, — нагадав головуючий і показав на дебелого чоловіка з простягнутою рукою, який сидів поруч з рудим. Мовляв, кажи…
Це була четверта із семи голів, якій надав слово ведучий зборів. У залі почулися обурені вигуки. Чоловік говорив невиразно. Повторив сказане Цібою, додав, що приміщення, в яке переїхала Спілка, гірше попереднього… Далі я слухав і не чув, дивився й не бачив. Удар у груди невідомо ким нанесений, який я спізнав хвилину тому, обертався на гострий біль; він знаходився десь поза тілом.
