Діти Мардука - Савченко Віктор

Всі голови були ворогами православ’я. На час після революції імперію складали десять царств, вони ж утворили й "добровільне" об’єднання — СРСР, це: Росія, Україна, Білорусія, Молдавія, Азербайджан, Грузія, Вірменія, Узбекистан, Туркменія, Таджикистан. "...А одна з її голів була ніби забита на смерть, але рана смертельна її вздоровилась… І їй дано владу діяти сорок два місяці… І бачив я другу звірину… І вона виконувала всю владу першої звірини перед нею і робила все, щоб земля та ті, хто живе на ній, вклонилися першій звірині, що в неї вздоровлена була її рана смертельна… І дано їй… зробити, щоб усі, хто не поклониться образові звірини, побиті були". Це, — так би мовити, сюжетний стрижень тринадцятої глави "Об’явлення…" У ньому не ясно тільки, що це за термін — сорок два місяці. Це — три з половиною роки, коли в новій імперії володарював Ленін. Він і є та "голова", в яку стріляли і "рана смертельна" якої "вздоровилась". Марно переконувати, що другою головою був Сталін. Водночас він і його прибічники стали після смерті Леніна другою звіриною (владою). І ця друга влада, укріпившись, фізично винищила представників першої влади (звірини). Геть-чисто. До 1937 року не залишилося жодного ленінця. Повбивали не тільки їх, а й їхніх дітей, які досягли повноліття. Тих же, що не підросли, віддавали в спеціальні дитбудинки, а при досягненні ними повноліття вбивали. І все те коїлося під прапором ленінізму. Пам’ять моя тим часом шукала відповіді: чому за мною, патріотом, репресованим імперською владою і реабілітованим у часи незалежності, ведеться таке копітке стеження? Одне з можливих пояснень напрошувалося таке — для когось я являв загрозу. Той хтось володів структурою, яка мала можливість прослуховувати мої телефони і утримувати інформаторів. Той хтось не міг не знати, що я ніколи не зроблю такого, що зашкодить незалежності України. Отже, структура діяла не в інтересах держави, а в інтересах іншої сили. Сила та могла перебувати як в Україні, так і за її межами. Зрештою, як і за межами матеріального світу. Таким чином вимальовувалися три можливі мотиви стеження. Комусь треба було мати результати моїх досліджень. Хтось шукав у моїх езотеричних творах приховану підтасовку. Для когось я став загрозою — питання тільки, на скільки серйозною?

РОЗДІЛ 13

Два моменти зняли психічну напругу, яка не полишала мене вже багато днів. Висівши з маршрутки "Феодосія — Коктебель" і пройшовши кілька сот метрів, я побачив над брамою Будинку творчості письменників давнє гасло: "Посміхнись — ти в Коктебелі"; і другий момент — коли відчинив двері номера. Це була та ж сама кімната, того ж котеджу, де ми дев’ять літ тому раювали з Маріцою. Вікно затіняла від сонця та ж маклюра, а на вітах її висіли плоди, схожі на тенісні м’ячики, тільки зелені. Ліжко було застелене, мабуть, тим самим блакитним марселіном. Прохаючи в адміністраторки цей номер, я й не сподівався, що він вільний. Несподівано усе лихе, що тягнулося за мною чорним шлейфом, відпало. Десь далеко-далеко залишилися сусіди з мого поверху Навоньченко й Ворона — конвоїри з собаками, і два алкаша з четвертого поверху — також стукачі й провокатори. Тут не було телефону і, отже, мені не доведеться знімати трубку, ризикуючи почути дихання гієни, яка терпляче йде слідами пораненого звіра. Я не відчував утоми, а на ліжко приліг, аби поміркувати над тим, що маю діяти, та враз і заснув. Так само легко й прокинувся; годинник на мобілці показував, що мене тут не було дві години. Звідти, звідки я повернувся, виніс намір відвідати могилу Максиміліана Волошина-Кириєнка. Раніше це робив щоразу по приїзді сюди. Піднімався на гору, де в найвищому місці знаходилося поховання поета і його дружини. Але спершу підбирав на пляжі камінець-гальку. Довкола могил уже було багато таких камінців. Один мешканець Криму — караїм якось повідав мені розповідь свого діда про те, як розкуркулювали Волошина в тридцятих роках. Кілька гарб і возів, запряжених волами, під’їхали до будинку поета. З них злізли двоє в шкуратянках, при маузерах. Вони були небагатослівні. Оглянули все, що знаходилося в будинку і стали називати речі, які заберуть. Волошин кивав, мовляв: "беріть".

— Піаніно також забираємо, — сказав один із них.

— Забирайте, — відказав господар.

— Підсвічник, картини…

— Забирайте.

Другий у шкуратянці вийшов і незабаром повернувся з гуртом вантажників і їздових. Виносили довго, поки будинок не обернувся на пустку.

Місцеві жителі очікували, що ось-ось приїдуть і по Волошина. Але десь за місяць з’явилася знову та ж сама валка з гарб і возів, наповнена поетовим скарбом. Ті, котрі були при зброї, командували що й куди заносити. Як потім з’ясувалося, Волошин після грабунку потелефонував Горькому, а вже Буревісник революції знайшов важіль аби повернути поетові його майно.

Залишається загадкою, як це семиголова звірина пробачила авторові такі слова:

В этом вихре — гнев веков свинцовых,

Русь малют, иванов, годуновых —

Хищников, опричников, стрельцов,

Свежевателей живого мяса —

Быль царей и явь большевиков.

Ті рядки були написані по слідах подій двадцятих років, коли більшовики винищили на Кримському півострові двісті тисяч людей, коли татакання кулеметів не припинялося тижнями ні вдень, ні вночі, коли трупами набивали старовинні генуезькі колодязі, людей вішали на деревах, стовпах і навіть пам’ятниках, коли влаштовували так званий десант на Тамань — вивозили на баржах з Керчі й топили. Жертвами були військовики Врангеля, котрі не встигли відплисти з Криму, сім’ї знаті, яка очікувала, коли затухне заколот у столицях імперії, інтелігенція, татари, які не знали російської мови і, отже, не могли прочитати більшовицьких заборон, та і всі, хто потрапляв під гарячу руку. "В этом вихре — гнев веков свинцовых…" Це був ураган смертей. За наміром Троцького Крим мав обернутися на закорковану пляшку, з якої нікому не дано було врятуватися. "...Інший Ангол вийшов із храму, що на небі, — і він мав гострого серпа. 18 І інший Ангол, що мав владу над вогнем, вийшов від жертівника. І він гучним голосом кликнув до того, що мав гострого серпа, говорячи: "Пошли свого гострого серпа, і позбирай грона земної виноградини, бо грона її вже доспіли". 19 І Ангол кинув додолу серпа свого, і зібрав виноград на землі, і вкинув в велике чавило Божого гніву. 20 І потовчене було чавило за містом, і потекла кров із чавила аж до кінських вуздечок, на тисячу шістсот стадій…" (гл. 14). Коли писалося пророцтво, держави були укріпленими містами. "За містом" означає на краю держави. Крим був периферією, краєм імперії. Якщо перевести тисячу шістсот стадій в кілометри, взявши за основу фараонів стадій (був ще вавилонський, єгипетський, птолемеївський стадії тощо), то отримаємо 335 кілометрів. За даними картографії СРСР довжина Кримського півострова дорівнює 330 кілометрів. Куди поділися кілька кілометрів? Скоріше за все помилився не св. Іван Богослов, а картографи. "Кінські вуздечки" — не тільки географічний орієнтир, а й часовий. Почалося все з сьомого листопада 1920 року, коли група війсь армії Фрунзе вбрід форсувала Сиваш; форсувала разом з кіньми, — отже, ропа була їм не вище вуздечок. Перекопські озера та Сиваш — мілководні водойми, шар води в яких в залежності від пори року коливається в межах одного метра, тобто до висоти кінської вуздечки. Саме з цього часу і в цій місцевості почалося "чавлення" на краю міста, куди Ангол позбирав "грона земної виноградини, бо грона її вже доспіли". Адміністраторка, якій я колись підписав для бібліотеки Будинку творчості свої езотеричні книжки, сказала, що їй відомі й інші відстані довжини Кримського півострова: на кілометр-два менші, й більші того числа, яке я вирахував. По тому вона багато разів телефонувала мені з приводу різних моментів досліджень, які потребували пояснень або викликали в неї сумніви. "...І інший Ангол, що мав владу над вогнем, вийшов від жертівника". Постріл — це згорання пороху й вогонь, що виривається зі ствола. Метафора достатньо прозора: одна вища сила каже іншій вищій силі, аби та позривала з насиджених місць тих, хто вже "дозрів", і вкинула туди, де їх буде знищено.

У шумі пляжного гомону і шереху хвиль об гальку почувся "голос" мого телефону.

— Зможете заглянути до мене по обіді? — спитала адміністраторка Будинку творчості. — У вас завтра останній день…

Це була привітна жінка, віком і комплекцією, мабуть, така ж як і Маріца, тільки шатенка. Її також можна було назвати звабливою. Вона критично оглянула мою постать з ніг, у пляжних капцях і шортах, до голови.

— Це вже засмага, — сказала.

— Так а раніше…

— Ви були червоний, немов рак. Як тільки ваша спина не взялася пухирями.

— Я з півдня. Улітку там буває дуже жарко. До спеки адаптований з малечку.

— Он я. Я б хотіла попрохати, аби ви передали дещо в одну організацію, що у вашому місті.

— В яку?

— В Атебе, — відказала не дуже, як мені здалося, впевнено. — по миті додала: Не хвилюйтеся — нічого важкого.

— Так а кому там?

— Та ні. На вокзалі вас зустріне їхній співробітник. Завтра сюди потелефонують і скажуть його ім’я. Вони вас і додому відвезуть.

На шафі стояв бюст Волошина — не такий, як у дворі його садиби, а виготовлений мистецькою рукою — бронзовий чи під бронзу. Різні дрібнички на полицях і картина Карадагу на стіні свідчили про небайдужість господарки до мистецтва.

Раптом мені стало не по собі — заворушився мій звір. Це не була його реакція на жінку. До того ж він тільки ворухнувся. Щось його потурбувало. Те ЩОСЬ перебувало не тут, а в якому іншому краї. Тривало це якусь мить і раптом зникло. Я знову став безтурботним, далеким від усіляких проблем, але цей рефлекс відклався в пам’яті.

Наступного дня під вечір, коли моя сумка вже стояла зібрана біля дверей, озвався телефон.

— Ви не забули?.. — почувся голос адміністраторки.

— Та я вже зібрався йти по покоївку, аби прийняла номер.

— Не треба покоївки. Ключ тільки не забудьте.

… Я дивився у вікно маршрутки "Коктебель — Феодосія" і не міг зрозуміти причини бентеги, яка охопила мене після розмови з адміністраторкою. Адже нічого надзвичайного під час нашої розмов не відбулося. У мене залишалося ще трохи часу перед від’їздом і ми погомоніли на різні теми.