Діти Мардука - Савченко Віктор

За прикладом далеко не ходити. Хоча б наша Фрося Бамбух. Скільки вона тут переколотила! Я, правда, прийшла на місце директорки, яка померла десь за півроку до випускних екзаменів, коли, до речі, випускалася й сама Бамбух. Але про Фросю й досі легенди ходять. Це був якийсь дивний період — зараз такого немає. Померла директорка, до неї — математик, а ще раніше вчителька української мови. Померло двоє дівчаток, одна з них мешкала в одній кімнаті гуртожитку разом з Фросею. Коли мене сюди прислали, я схопилася за голову — що робити? Місце завуча, де я до того працювала, вже зайняла інша людина. А тут мені в вуха вносять прокляття над сиротинцем. Інакше як витлумачити таку кількість смертей. Усе припинилося з моїм приходом. Декотрі з тих, хто працював раніше, стали дивитися на мене як на месію. Хе-хе… Я була тоді ще зовсім молода, як для директорки.

— Ви й зараз ще… — вставив я.

— Гай, гай, не буде баба дівкою, — усміхнулася жінка, проте її карі очі затеплилися. — Ага, тепер це звичайна школа. Щоправда, діти ростуть без ласки. Серце гріє те, що жоден з наших випускників не пустився берега. Звісно, з тих, хто тут осів і кого я знаю. Коли у них з’являються власні діти, вони вже й зовсім виліковуються від браку батьківської ласки. Відмерзають душею. До речі, Бамбух має дітей?

— Здається, ні, — відказав я.

— Шкода, — зітхнула директорка. — І народжувати їй пізно… Її ровесниці вже онуків виховують.

Коли ми проходили повз стенд "Ними пишається інтернат", я завважив на ньому велике фото Алісії Бамбули з букетом білих півоній. Були ще портрети двох чоловіків — один директор якогось заводу, другий, також директор, сільськогосподарського підприємства. Помітивши, що мій погляд спинився на стенді, директорка сказала:

— Це, як ви розумієте, не всі. Наші випускники є і в райдержадміністрації, і в області.

Під портретом Бамбух було написано яскравими червоними літерами, що вона відома письменниця. Я хотів був зауважити, що на її рахунку лише два малоформатні "метелики", видані тиражем по півсотні примірників, але вчасно передумав. Навіщо руйнувати символ сиротинецю? Мені стало шкода Фросини, життя якої починалося з сирітського притулку і яка знайшла в собі сили вступити до університету, а порожнечу безбатьківства заповнила духовністю, адже поезія — то духовність. "Сильна людина", — подумав я про неї.

Жінка, яка підійшла до нас з директоркою на подвір’ї, звернулася до мене як до знайомого:

— Я часто слухаю вас по радіо….

— Це наш завгосп Віра Семенівна, — представила директорка. — До речі, також наша випускниця.

— А що, Фроська, е-е… Фросина Бамбух справді письменниця?

— Член Спілки…

— Аж не віриться…

— Ну, гаразд, — сказала директорка. — Мушу вже йти.

— А що в цьому дивного, Віро Семенівно?

— Та я з нею тут — з дитинства. Мати її сюди привела, бо сама ради вже не могла дати. Чоловік пішов від неї… Хм, це ж треба, Фроська — письменниця.

— Мабуть, важко було матері матеріально? — зауважив я.

— Та чого там. Тоді вже людям більш-менш жилося. Балувалася сильно Фроська. Ми — ровесниці її, — даруйте на слові, були ще плоскодонками, а в неї вже груденята напиналися. З хлопчаками злягалася в лісосмузі. Тодішній завуч, царство йому небесне, поставив питання про переведення її в якийсь режимний заклад, та невдовзі помер. Фронтовик колишній, контузія…

— Все міняється, — сказав я. — В народі кажуть: переросте, переказиться. Що й сталося з вашою Фросиною.

— Загалом то так, — погодилася Віра. — Я й сама була не мед. Ну, без рідні… Самі розумієте. У Фросини хоч мати коли не коли навідувалася, а мої батьки водночассі обоє — від тифу…

— Батько її також відвідував? — поцікавився я.

— Батька не бачила. Але знаю, що він тепер мешкає в сусідньому селі.

Раптом я сказав:

— Ви не надто тепло про неї… Ну, хоча б про щось добре можете сказати?

— Голос має. Співати вміє. Бувало — це вже в пору випускного року — як затягне "Многая літа…" на дні народження когось із учителів, а весь клас підхопить… Гарно виходило. Я й зараз чую цей хор. — Жінка помовчала, а тоді мовила: — Воно й справді виходить, ніби я її ворог або заздрю. Щодо першого — на скільки пам’ятаю, у неї не було друзів, що ж до останнього, мабуть, у цьому щось є, — звірилася жінка, ховаючи очі. — Ну, хлопці до неї липнули. Але справа не в тім. Якось воно так складалося, що всі, хто був в її оточенні, пропадали.

— Що ви маєте на увазі? — здивувався я.

— Не можу навіть пояснити. Ну, наприклад, Валя — дівчина, що мешкала з нею в одній кімнаті, — здорова, навіть на нежить ніколи не слабувала, раптом померла від грипу. А за півроку опинився в лікарні хлопець, який віддав перевагу Валі і на якого поклала була око Фроська. Лікарі по суті витягли його з могили. В сиротинець він уже не повернувся — його забрала бабуся. А перед тим — завуч, як я вже казала.

— Віро Семенівно, — сказав я, — це звичайне співпадіння.

Вона якийсь час не озивалася. Було видно, що не наважується щось сказати. Зрештою мовила:

— У нас у сиротинці є одна старенька, бабуся Явдоха. Одвіку тут на кухні працює. Ровесниця Фросьчиних батьків. Вона знає її з пелюшок. Ходімте, я познайомлю вас із нею.

— Чи так це вже потрібно? — делікатно поцікавився я, зирнувши на годинник.

— Вам же з Фросиною працювати. — Вона подивилася на мене промовисто.

Літня жінка, яку викликала з кухні Віра, позирала на мене сторожко.

— Тітко Явдохо, це Фросьчин Бамбучишин начальник, — представила вона мене. — Він письменник.

— Так?.. — жінка зняла білу косинку, що ховала її сиве волосся.

— Авжеж, — сказала Віра Семенівна. — У них так повелося, що один про одного пишуть. Розкажіть, що знаєте про Фроську.

— Та що розказувати… Збиткове було дівча, куди не повернеться, всюди — золоті гори за нею. Та потім, кажуть, взялася за розум.

— А до того вона що, була дурна, — запитав я.

— Та ні, — відказала куховарка, — вона не була дурною. Але розум мала якийсь не такий, як у всіх дітей.

— Що значить — розум не такий, як у всіх? — поцікавився я.

Жінка подивилася дещо скептично, мовляв, культурний чоловік, а не тямить.

— Ну, розум, який не визнає правил.

"Нічого собі! — подумав я. — Розум, який не визнає правил… Де ще таке почуєш? Та це ж розум бандита, фашиста, більшовика, який легко зламає будь-який устрій, будь-який писаний і неписаний закон, заради власної вигоди".

— А як це проявлялося? — поцікавився я.

— Ну, наприклад, з’їсть чийсь обід, хто на мить забариться до столу. Видурить у дитини те, що, буває, родичі принесуть. Іншими словами — ласа на чужинку.

— Мабуть, у когось із батьків удалася, — висловила припущення Віра.

— Мабуть що… — погодилася куховарка. — А тільки я не знаю її батьків.

— Як то не знаєте! — здивувалася Віра.

— Ну, там щось темне. Жінка, котра називається її матір’ю, то не рідна мати. І батько не рідний. Її знайшли немовлям у кручі, де люди глину беруть. Одна жінка пішла по глину щоб хату помазати — тепло вже настало — кінець квітня — і почула що десь щось пищить. Зайшла у печеру, а там — немовля в лахміття загорнуте. Вона — ходу звідти. Прямо до голови сільради. Ну, пішли, принесли, показали фельдшеру. Здорове дитя, дівчинка. Ні записки, нічого… Збиралися — в район її, де був дитячий притулок для немовлят, але теперішні Фросьчині батьки, які не могли спромогтися на дитя, вдочерили її. Та дуже скоро розлучилися, хоч обоє й добрі люди.

— Місце, де знайшли Фросину, то глинище чи печера? — запитав я.

— Ну, там глину беруть, підкопують. Бувало, когось і привалювало. Ходи були такі… В одному з лазів її і знайшли. Знаєте, у ті часи багацько люду в Сибір або й на той світ переселяли. Ось хтось і підкинув немовля, м’ать, сподівався, що воно виживе. Спершу в сім’ї все йшло добре. Молоді батьки не нарадувалися кмітливому маляті, та скоро між ними якась кішка пробігла і, як я вже казала, вони розлучилися. Ішли літа й мати побачила, що вже не дасть ради дівчинці і привела її в сиротинець. Усе це на моїх очах відбувалося. Годували тоді тут не дуже — діти слабенькі були. Одна Фроська цвіла і пахла. Бувало, видере в когось із рук шматок хліба і здість.

— А чого її назвали цим ім’ям, — поцікавився я.

— Думаю, тому, що саме в ці роки часто говорили по радіо про письменницю Фросину Коршунович. Вірші її читали. Вона сама десь із Петропавлівського району. Наша — селючка. Ага, забула — у немовляти на ніжці теліпалася на шнурку бірка з єдиним словом "ліліт". Так її й назвали спочатку, але голові сільради воно не сподобалося, мовляв, космополітизм якийсь. Він же й наполіг на "Фросині". Ви скажете, що такі діти є в кожному сиротинці. Авжеж є. А тільки навряд чи з ними пов’язують стільки нещасть. Те помре, те пуститься світ за очі, те стане калікою. Ось Вірка е-е… Віра Семенівна підтвердить — вона з нею із самого початку. Старі люди, які тут з дня заснування інтернату, казали, що з нею прийшло якесь прокляття. Ну, не знав цей будинок ні до, ні після такого насилання.

Тим часом я намагався пригадати, де вже чув слово "ліліт". Бачив колись давно фільм "Вік кохання" з актрисою Лолітою Торез у головній ролі. Була ще одна з богинь у пантеоні шумеро-акадських богів.

— Минулося те з приходом пані Надії, — зауважила Віра.

— Ага… Всі так і думали: прийшла хороша директорка і колектив одужав. Вона справді теє… Ну, приносить щастя. Такі люди є. Але справа не в тім. Не стало тієї, що колотила. Випустилася Фроська, ось і все. Можу побитися з вами об заклад, що в університеті, куди вона вступила, почалося те ж саме, що і в нас тут, і тривало воно доти, доки вона там училася. — Помовчавши, жінка сказала: — Багато діток пройшло через наш сиротинець. Але мало хто з них у пам’яті лишився. А це убоїще немов живе стоїть перед очима.

— Ото вже вона вам допекла! — посміхнувся я.

— Авжеж. Це якась бидляка була! Скільки крові з усіх нас попила!

Озвалася Віра:

— Ви, мабуть, думаєте: заходилися дві баби неславити третю. Воно й справді на те схоже, бо крім лайливих слів — жодного доказу. У тому то й заковика. Усе коїлося так, що не вхопиш за руку. Ну, звісно, — в більшому, ніж з’їсти чужий обід… Наприклад, чому помер Петро Степанович — завуч? Справді він був інвалідом війни. Але ж його друзі з такою бідою живуть і по нині.