Діти Мардука - Савченко Віктор

Колись Олександр Кузьменко, який перед війною уже був хлопчаком, а мене тоді й на світі не було, оповів про будинок навпроти. Там знаходився НКВС, і штабелі заморожених трупів — він їх бачив. Оповідь його у моїй підсвідомості багато років визрівала в картину. Іноді у часи безсоння, коли було вже далеко за північ, я завважував світло у всіх вікнах триповерхового будинку, бачив якісь портрети в кімнатах. Але чогось більшого у свідомості не відбилося. І тепер я її — картину побачив усю, до дрібних деталей, навіть портрети Дзержинського і Сталіна. От тільки що стало поштовхом її остаточного формування й висвітлення?

РОЗДІЛ 6

Щойно я замкнув двері свого помешкання, як у коридор вийшов сусід з ротвейлером. Поки він порався біля замка, собака (це була сука) підійшла до мене і я майже фізично відчув дику силу звіра, яка від неї сходила. Тварина важила щонайменше шістдесят кілограмів. Вона не стала мене обнюхувати, як це робить перший-ліпший собака, а незворушно дивилася округлими чорними очима. Раптом спало на думку, що пара — чоловік і собака завжди виходили саме в той час, коли я покидав своє помешкання. Це був молодий ще чоловік при тілі, який, з усього, ніде не працював. Я спускався сходами, вони — слідом. "Конвой", — майнуло в голові. За мною йшло лихо у вигляді потужної вгодованої суки — чорної, з підпалинами біля пащі й на кінцівках лап.

… В офісі панувала святкова атмосфера. З одного боку столу сиділи Задорожний з Куценком, навпроти — мій заступник, Алісія Бамбула та Андрушків. Одного погляду було досить, щоб збагнути причину пляшки горілки, кров’яної ковбаси, вареної картоплі та огірків. Поряд стояли два стосика книжок.

Жінка, мала довге волосся і нагадувала пишну півонію, щоправда з прив’ялими пелюстками.

— О-о, хто прийшов! — вигукнув Задорожний. — Генію ти наш центральний!

— Авжеж, — погодився я, окинувши поглядом компанію. — Тільки тепер нас уже шестеро — центральних…

На обличчі жінки при цих словах з’явилася приємна млість. А мені раптом здалося, що я її вже десь бачив. Власне, це вдруге я так подумав. Перший раз — місяць тому, коли побіжно познайомився з нею.

Я поклав на телевізор квіти, що мені подарували читачі бібліотеки, де в мене була зустріч, підійшов.

— Як тобі вдається так точно дозувати в чарки!? — дивувався Андрушків, спостерігаючи за тим, як Куценко наповнює келихи.

— А я — по п’ять буль-буль… — пояснив Куценко.

Тим часом Алісія заходилася дорізати кров’янку, тоді витягла з пакетика ще кілька продовгуватих картоплин у кожушках. Вона справді нагадувала велику півонію, яка проте ось-ось мала обсипатися.

— Пам’ятаєш, я казав, що в пані Алісії на виході дві книжки? — озвався до мене мій заступник.

— То оце, — я кивнув на чарки, — можна назвати презентацією?

Вони сиділи за останнім з чотирьох письмових столів, зсунутих торцями, які таким чином розділяли кімнату на дві половини від вікна до дверей. Наші з заступником столи були біля вікна, що виходило на пам’ятник, могилу й музей Дмитра Яворницького. На моєму столі лежали два "метелики" Бамбули з дарчими написами. Прочитавши автографи, я подякував і взяв простягнуту Куценком чарку.

— Скажи щось, — мовив він.

Я звернувся до заступника:

— Ти якось бідкався, що в нас малувато "патронів" залишилося — хто помер, хто кинув писати. То ж вип’ємо за те, щоб цей патрон, — я кивнув на Бамбулу, — не виявився холостим.

Коли ми випили, я поклав біля жінки свої квіти.

— З виходом у світ! — сказав.

Вона щиросердо подякувала і природно (сказав би, дуже природно) підвелася й поцілувала мене. І тут я згадав, де вже бачив її. Це було на презентації посмертного видання книги поета-правозахисника Івана Самарського. Ведучий так і оголосив: "Алісія Бамбула". Вона прочитала свій вірш, присвячений Іванові, а тоді згадала від кого і що чула про Самарського. Назвала моє прізвище.

— Ви знаєте цю жінку? — поцікавився я тоді в Олександра Кузьменка, котрий сидів поруч зі мною і з оселі якого по суті вийшов увесь тодішній правозахисний рух краю.

— Вперше бачу, — відказав він. По миті додав: — Схоже, наша минула діяльність починає обростати легендами.

— Я її теж не знаю, — сказав я.

Бог дав мені добру пам’ять. Подія сталася десь рік тому, і це таки була вона, бо я тоді подумав про відповідність її жіночих форм прізвищу "Бамбула". Доти я ніколи її не бачив і віршів, писаних нею, не зустрічав. Моє ж ім’я вона вимовила так, начебто ми з нею були близькі знайомі. "Як розповідав мені такий-то…" Тепер же я розтулив уже був рота, щоб нагадати про той її виступ, та на мить подумав, що вона тоді блефувала, демонструючи у такий спосіб свої близькі стосунки з головою письменницької організації; згадка ж про те могла зіпсувати їй святковий настрій. Я взяв підписані нею книжечки.

— Мушу вже йти, — сказав. — Бувайте.

Я вважаю себе великим грішником, бо жінку завжди розглядаю, перш за все, як жінку, а вже тоді, як носія фаху чи посади. Та цього разу, як і минулого, коли тут побувала Бамбула, в мене не виникло жодного поруху думки, що переді мною — особа протилежної статі. А за час, поки я перебував у приміщенні, дивився на все очима звіра-охоронця, який прокидався в мені часом невідь з якої причини. Цей же звір намагався розпізнати й зв’язок між Бамбулою та кожним із чоловіків. Мого заступника й Задорожнього, які займалися словниковою діяльністю, вабила в ній чиста українська вимова, Куценка, напевне, багатообіцяючі жіночі форми, Андрушківа ж, з усього, нагода почитати комусь свіжому свої нові вірші.

Раптом я уявив "таємну вечерю", з якої щойно пішов, до найдрібніших її подробиць. За довгим столом сидять п’ятеро: чотири чоловіки й жінка. На скатертині — пляшка, чарки і злиденна закуска. Переді мною, немов живий, повстав Куценко — високий, з напівсивою бородою і благодушним усміхом; Задорожний — також рослий, з постаттю й лицем чимось схожий на історика Яворницького; мій заступник — невисокий сухорлявий чоловічок з широким, антропологічно схожим на індуське, лицем; Андрушків — значно молодший від усіх, з відкритими для одкровень сірими очима. Спало на думку, що цього разу вони не були, як за звичай, самодостатньою компанією; вони були тільки оточенням Алісії Бамбули, ні — чогось, значно більшого за цю жінку; чогось, що не вміщалося в приміщенні. На мить здалося, що то була не жінка, а справді півонія; і зовсім не з прив’ялими, а свіжими, блискучими від роси, пелюстками. Тільки ця уявна квітка була не біла, а червона, темно-темно червона, майже чорна.

Над ними, під самою стелею, тихо шелестів лопатями вентилятор, немовби не перемішував розпечене за день повітря, а знесилено відганяв від них злих духів.

Офіс знаходився на другому поверсі будинку, що належав історичному музею; його колись спорудили за проектом єгипетського музею в Александрії. Я випросив його — офіс у влади торік і був безмежно щасливий, що бачитиму щодня пам’ятник, могилу й музей "козацького батька". Та як тільки завважив, що будинок має номер вісімнадцять, та ще знаходиться на проспекті Карла Маркса, радість моя вщухла. Великі чорні цифри номера будівлі були прибиті саме у тому місці, де всередині стояло моє крісло. Власне, я спиною торкався проекції того номера на внутрішню сторону стіни. Коли ми, переїхавши з підвалу училища культури, де тулилася наша організація, у це приміщення, почали розставляти меблі, я б міг поставити свій стіл де завгодно, але прилаштував його саме тут. Чи то була випадковість? Я не кажу "навряд чи", я кажу "НІ". То була чиясь воля. Не світла, звісно, і не земна.

Тоді мені вперше спало на думку те, під яким знаком опинилася Спілка, і я почав прикидати можливу загрозу її існуванню. Серйозно працювали над руйнуванням організації подружжя сатанистів — членів Спілки, але вони, на щастя, не мали успіху — письменники, усвідомлюючи на рівні власної аури їхню чорну енергетику, не товаришували з ними.

Чи не тому я так насторожено поставився до початківки? Було в неї, крім здатності блефувати, таке, від чого при зустрічі з нею у мене оживав звір-охоронець. Він — звір відчував щось, чого не було відомо мені. Я ж достеменно знав тільки те, що на обласну письменницьку організацію, яку я очолював упродовж десяти років, насуваються великі випробування.

Як і на мене — її голову…

Слабкою надією, що я помиляюся, було те, що це — моя помисливість, причиною якої став окультний знак сатани, під яким опинився увесь колектив.

РОЗДІЛ 7

За комп’ютером просидів до півночі, вичитуючи антологію прози. Уже вивітрилася дія кави, очі "різало", але я "вийшов" з програми й вимкнув комп’ютер тільки тому, що став пропускати помилки. Розрахунок був простий — дійсність, що її змальовували письменники у своїх творах, стане бар’єром для астрального світу, бо те, що я читав, було страшнішим від того, з чим мені доводиться стикатися на межі сну. У них змальовувалися не наміри робити лихо, як у тих потвор, а саме лихо у найжахливішій його формі: війни, голодомори, людоїдство, і все те не "висмоктане з пальця", а описане самовидцями й учасниками подій. Кожен такий твір був неспростовним підтвердженням апокаліпсису, описання якого сховав у своєму Пророцтві учень Ісуса Христа святий Іван Богослов.

Тільки на коротку мить астральна реальність заступила дорогу в сон. Цього разу замість мінливих ликів постали великі постаті. Десь такі, яких зображували на стінах єгипетських храмів. Це були "гулівери" серед натовпу звичайних людей, найвищий з яких не сягав їм і до колін. Видиво майнуло як уривок з чорно-білого фільму. Я заснув справжнім сном, у якому були й сновидіння — кольорові фрагменти якихось подій. Єдине, що час від часу мене непокоїло, це відчуття, що хтось (якась жінка) моститься біля мене. Її присутність була такою реальною, що я навіть прокидався і мацав рукою постіль.

Розбудив телефонний дзвінок. То був мій заступник. Цифри на табло годинника показували восьму ранку.

— Даремно ти вчора пішов, — сказав він після привітання. — Ми так славно посиділи. Співали. У Алісії прекрасний голос. Такий низький, оксамитовий. Уявляєш, вона співала нам "Многая літа". — Мить він помовчав, а тоді додав: — Ну, що треба таким підстаркуватим злидням, як ми? Бодай трохи чийогось душевного тепла.