Українська література » Класика » Діти Мардука - Савченко Віктор

Діти Мардука - Савченко Віктор

Читаємо онлайн Діти Мардука - Савченко Віктор

До хатини на краю села люду прибуло! Замула був для них не просто односельцем, він став символом. Крім слави, яку приніс своєму краєві, про нього можна було фольклор збирати, надто ж про витівки ще замолоду. Останньою його "витівкою" було спорудження хати в рідному селі. Він нікого не допускав до тієї роботи, немовби остерігався, що на споруді залишиться чужорідна енергетика або ж боявся, що тим порушить "чистоту експерименту". А експеримент полягав у тому: чи спроможна людина, уже немолода, а головне без копійки за душею, звести житло — власноруч.

Замула був елементарною часточкою народу — обкраденого до нитки в багатьох поколіннях, але з недавніх пір незалежного, який намагається спорудити на своїй землі власну хату. На сорока сотках, що виділила сільрада, він почав з криниці… Маючи навик роботи муляра, таки звів хатину, перевіз із міської квартири друкарську машинку й бібліотеку. Забрав Світлану — дружину і зажив "новим" життям. Той рік видався врожайним — понад сто відер картоплі зібрав Олександр. Хвалився всім, показував клубні завбільшки в два кулаки. Радів з того не менше, ніж від виходу у світ нової збірки поезій. Тепер він мав хату, врожай городини — харч на зиму. Він знову обернувся на поета.

Лихо прийшло негадано. Від хвороби померла Світлана. Десь у цей же час його обікрали — винесли з льоха увесь, до єдиної картоплини, врожай. Мабуть, відчував Олександр, що і йому вже недовго ряст топтати, коли писав:

Безсмертя прийде в нашу пустку,

освятить речі, що тут є.

Всього на два удари пульсу

воно від смерті відстає.

Він помер холодної пори.

На той час чимало міських жителів також пішло з життя від того, що їх залишили ні з чим всілякі "довірчі" товариства, які шахраювали під дахом влади.

Ховали без священика. Головував колишній парторг колгоспу. Спершу надав прощальне слово голові сільради, потім директорові школи й мені. Завершив "панахиду" він сам. У промові були слова "послідовний інтернаціоналіст", вірний ідеям "слов’янської єдності" і "комуністичного майбутнього". Вчителі, які стояли біля письменницької делегації, тамували ніякові посмішки. Я ж слухав його, а в пам’яті линув баритон Замули:

Шлях Чумацький — то над нами

не річок молочних край,

а чиїмись черепами

траса вимощена в рай.

Глянь на землю, — сльози бризнуть

в землю злу до чорноти.

Всі шляхи до комунізму

вкрили наші черепи.

Рядки ці були написані давно, але опублікував поет їх тільки ось — перед самою смертю.

Чому мій заступник сказав, що в Замули була загадкова смерть? Тому, що вважає його сильною особистістю? Те, що може звести в могилу звичайну людину, не повинно було б, на думку колеги, здолати Олександра. Навіть, якщо йдеться про найбільшу втрату.

РОЗДІЛ 2

Хоч на яку болючу тему ми щойно балакали з колегою, та скоро власні проблеми заступили її. Мені згадалося, що перша фаза (оті мошки, свербіння), коли мені щось не давало заснути, почалася по тому, коли я відкрив шифр до числа шістсот шістдесят шість і збагнув його смисл. Ця знахідка тоді приголомшила. По якомусь часі вона приголомшила й читачів газет, де була надрукована. Ось після виходу у світ цього матеріалу й почалася друга фаза блокування мене від сну. Надто коли матеріал передрукували столичні й закордонні видання. На мене вже не сідали комахи, мене ніщо не лоскотало, я просто опинявся віч-на-віч з астральним світом. Авжеж, саме тоді все й почалося.

Отож угадувалися дві причини моїх пригод на межі сну — надлишок сексуальної енергії, яка накопичилася упродовж п’яти років, і те, що я доторкнувся до чогось такого, до чого торкатися не мав права. То не був над таємний державний проект, свідків якого вбивали. То було Пророцтво, про яке знає кожен, хто тримав у руках Євангеліє, але збагнути його прихований смисл не спромігся ніхто. Ніхто, крім мене. Якщо справедлива перша причина, то досить знайти собі жінку та зажити нормальним життям. Якщо ж це не допоможе, то справи кепські — я-бо не тільки довідався про "над таємний проект", а й оповів про нього всім. "Виконавці проекту" — земні й неземні мститимуть.

Тим часом мене не полишала думка, що жінку з астрального світу я вже десь бачив.

… То була молдавська поетеса з чорними, як морок очима і загадковою усмішкою. Ми сиділи з нею за одним столом у їдальні Будинку творчості письменників. Її звали Марія, справжнє ж ім’я мала Маріца. Наші місця були навпроти і я міг спостерігати, як у її зіницях часом спалахували іскринки-поклики, а на смагляве личко набігала і зникала ніяковість, немовби я міг угадати її думки.

— Чого я ніколи не бачу вас на березі? — якось запитала вона.

— Я там буваю по обіді, бо до обіду працюю, — відказав я. — А у вас, мабуть, усе навпаки.

— Та ні. Я нічого не роблю. Відпочиваю. Читаю, відвідую відеосалон. Там таке показують!

Після обіду поряд з моїм ліжником на гальці з’явився ліжник Маріци. Вона витягла з торбинки фотоапарат і попрохала сфотографувати її біля води. Коли ж я навів на неї об’єктив, то зрозумів, що опинився у пастці. В кадрі стояла темноволоса красуня у вузенькому купальнику, який прикривав лише ті частини тіла, які вже не можна було не прикривати. "Хай йому чорт! — подумав я. — А хто дописуватиме за мене роман?" Вона мала десь тридцять-тридцять п’ять років і з усього була надзвичайно кмітливою. У пляжному калейдоскопі голих, переважно жіночих, тіл тільки так можна було змусити затримати на собі погляд. Вона стояла на тлі моря, неба й Кара-Дагу, а піна лоскотала їй ступні. Маріца мала середній, як для жінки, зріст і бездоганні пропорції. "Як я досі не помітив таку красуню!" — дорікав собі, натискаючи на затвор фотоапарату.

Ми лежали на пляжі майже до вечора. Маріца підставляла сонцю то живіт, то бік, то спину, хоча в цьому вже не було потреби — тіло її й без того набуло кольору чорного шоколаду. Воно сходило енергією, яку можна було назвати і затишком, і спокоєм, і ще тим, що вгадувалося часом у її зіницях — покликом статі. Маріца лежала на ліжнику, а мені здавалося, що вона спить у моїх обіймах. У цю ілюзію іноді вривався гомін пляжу і шерхотіння хвилі об гальку. Строкатий людський ярмарок довкола, ознаки цивілізації стерлися. Залишився тільки Я — чоловік, Вона — жінка, та поклик статі. Вже коли жовтогарячий диск сонця на заході підкотився до гори, ми пішли з пляжу. Так ось чому згадалася Маріца… Сонце, море, хвилі, майже оголена жінка…

З того дня й почався наш "медовий місяць". Маріцу не можна було назвати розбещеною, але еротичні почуття її були такі глибокі, що часом під час пестощів вона опинялася на межі втрати свідомості. Якось вона звірилася, що в таку мить немовби провалюється у світ де немає думки — самі тільки емоції. З усміхом додала, що колись, може трапитися, не повернеться звідти. "Тобі тільки зі мною так добре, чи?.." — вже збирався запитати я, але вчасно похопився. Це було б порушенням невисловленої домовленості, ні про що не питати. Бувало, у мій напівсон проникали незрозумілі слова: Маріца, прокинувшись від короткого сну, читала свої поезії. І хоч я не тямив жодного слова, проте їхня мелодика пронизувала мене наскрізь. То було освідчення в коханні — я те напевне знав. Вона відмовлялася переказувати зміст поетичних рядків українською мовою, хоч і знала її. В Молдавії її знає більшість. По кілька разів за ніч я провалювався в сон, з якого по часі мене "викликав" лагідний голос Маріци і ніжні дотики її рук до всіх частин мого тіла. Вона не перебивала сон, а лагідно "вигукувала" мене з нього для любощів. За вікном у темних водах ночі плавав місяць; його світло золотою рясою накривало наші тіла, що сплелися в одне на блакитному простирадлі. З недопитих склянок пахло "Кокуром", повнилася щастям кімната.

Наш "медовий місяць" тривав два тижні, до закінчення терміну перебування Маріци в Будинку творчості. У Феодосійському порту, куди ми приїхали заздалегідь, і де вона мала сісти на теплохід до Одеси, Маріца дорікнула:

— Через твою байдужість ми втратили цілий тиждень.

— Авжеж, сонечко, втратили, — погодився я. — Але це була не байдужість, а сліпота. Недосвідченому оку часом важко розпізнати з-поміж цілої гори розмаїтої біжутерії справжню перлину.

Вона пригорнулася до мене, а тоді відступила і подивилася в очі, від чого по тілу пробігла хвиля приємної млості, як тоді в ліжку.

— Що? — запитав я.

— Продовжуй, — зажадала вона. — Ти добре говориш. — І голосно засміялась.

Тим часом до трапу уже підходила остання група пасажирів. Попрямували туди й ми.

Раптом перед внутрішнім зором моїм промайнули дві події — злягання з жінкою астрального світу й раювання з Маріцою. Я чітко "побачив" обох. Між ними не тільки не вгадувалося нічого спільного — це були зовсім інші типи жінок. Чому ж тоді астральна пригода асоціювалася з Маріцою?

… Почався "оксамитовий сезон". Набережна біля будинку Максиміліана Волошина, попри пляжну пору, була не гомінка. Частину люду поглинув відеосалон, у якому показували американські фільми. Після від’їзду Маріци я також став відвідувати його. Там демонстрували здебільшого стрічки, де однаково дозувалися секс, жорстокість і насильство, до яких цнотлива слов’янська публіка ще не звикла. Після таких одкровень люди, виходячи з зали, ховали один від одного очі. Фільми робили ремісники, які достеменно знали, що в глухому закутку свідомості кожної людини ховається звір, а відтак знали й чим йому догодити. Але один з фільмів, які я дивився на набережній Волошина, змінив моє життя. Хто знає, чи не став би сюжет тієї стрічки одним із прохідних, бачених раніше, якби не епіграф до нього: "Хто має розум, нехай порахує число звірини, бо воно число людське. А число її шістсот шістдесят шість" ("Об’явлення святого Івана Богослова"). Фільм був присвячений темі зародження зла в людському суспільстві і наскрізь пронизаний духом великого пророцтва. Згодом, через кілька років, я зрозумів, що автори відео твору надто прямолінійно тлумачили передбачення святого Івана. Але ж як вони глибоко копнули!

Це був один з останніх днів мого перебування в Будинку творчості письменників "Коктебель". Коли ж я повернувся додому, то розшукав у Євангелії цитату-епіграф до фільму, яка — вже тоді я знав — навічно запала в мою свідомість.

До таємниці Пророцтва апокаліпсису я підступився, не сподіваючись на жодні вигоди для себе як письменника (визнання, популярність); мною рухав лише дослідницький інстинкт.

Відгуки про книгу Діти Мардука - Савченко Віктор (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: