Терновий світ - Шевчук Василь
Беріть сміливо, їжте!..
Малі злякались, більші схопились з місця, кинулися за куп бузку і витягли "страшне" у двір. Тарас упав, обвішаний малим народом, інші метнулись теж до кучі невеликої... Сміх вереск, жарти!..
Потім так само раптом стихли, розсілися довкіл Тараса та скатертини і почали трапезувати. Боже, які були в них милі щасливо-мрійні личка і сяючі, немов роса на сонці, невинні чисті очі!..
...Зустрітись вирішили на Оболоні, на березі Почайни-річки. Літо ж!.. Та й зустріч ця була така, що краще без зайвих вух.
Зібралися біля училища, де жив Сенчило-Стефановський Взяли припасу, чайник і нобрели Подолом, яе поспішаючи до місця, де Олекса та Феофан були не раз і запевняли, що ліпшого нема довкола Києва, їм заперечив якийсь студент залюблений в Труханів острів. Інший сказав, що справжнє диво — за Корчуватим, де річка Віта впада в Дніпро...
Тарас мовчав. Одне, що він не знав так добре околиць міста, а друге — тяжко йому було нести увагу й приязнь людей, які чекали від нього слів, достойних його поезій, його парсуни, вималюваної в цих добрих, щирих душах. Вони зійшлись послухати борця за волю, лицаря святої правди світоча своїх надій, а він ходив, припнутий до Андрієвського й чекав, коли пілати дозволять йому зітхнути вільно, з миром зійти з голгофи й виїхати в Санкт-Петербург... На добрий лад він мав би не йти кудись у пустинь чи катакомби, а стати десь у найлюднішім місці святого Києва й гукнути людям сурмою страшного суду, вилити на них всю душу, виповнену сльозами, горем, кров'ю свого народу, болем за рідний край!.. Натомість ішов і мимоволі вивчав супутників, шукав між них затаєну чужу людину, шпика від жандармерії... Яка ганьба! Нас змусили боятись брата, ближнього, сусіда, друга (навіть самих себе!), сахатись правди, істини, якщо вони не вимазані єлеєм слів, що свідчать про наше вірнопідданство царю й вітчизні-мачусі!.. Жандарми добре втямили: де недовіра й розбрат, там можна спать спокійно — вогонь повстання бунту не спалахне. Один не воїн, сила народу в єдності!..
— Не притомився? — спитав Сенчило.
— Трохи... Так ніби духу не вистачає...
— Може, десь ближче станемо?
— Ні, ні. Йдемо, куди намітили. Для молоді поет повинен бути вернигорою, богатирем!.. Сенчило вмовк, дістав хустину й витер на лобі піт. Сьогодні він устиг йому сказати, що юнаки, з якими мав зустрітися, вже дещо роблять, з'єднані в якийсь гурток чи товариство, що в них є друзі в Харкові... Що ж він їм мовить нині, які слова? Одкрити душу, вибухнути, а потім знову скніти в якійсь пустелі?.. Змовчати, погомоніти про се, про те? То це ж зламати пагін, що в них проріс, розчарувати!.. Може, було б не йти, уникнути, знайти якусь причину?.. Того простить не зміг би собі до смерті!..
Молодики пішли вперед. При ньому (він бачив це) вони були притишені, врочисті, мов у церкві, а там, за кроків тридцять, вже чулись вільно. Молодість!.. Як був таким... Ні, ліпше того не згадувати! Його насправжня молодість розпочалася тільки в двадцять чотири роки, коли він скинув рабство й розправив плечі... Здається, те було недавно, а вже ось лисий, сивий... Так ніби він перескочив прірву в десяток літ солдатчини. Страшну, бездонну прірву!..
Місто давно скінчилося, і йшли вже лугом, між озерець та шелюги. Праворуч синьо сяяли Дніпро й Почайни гирло. Ліворуч, скрізь, куди сягало око, ряхтіла жовто-зелено низька отава, шатрами то тут, то там стояли лози...
— А пам'ятаєш вечір під Межигір'ям?.. — тихо спитав Сенчило.
— Ніч на плотах... — зітхнув Тарас.
— Розмови, співи біля вогню... І все пропало!..
— Бачиш, ти не забув, носив у серці цілих шістнадцять літ. І я носив. Куліш також недавно про вечір той нагадував... Ні, брате, все хороше навіки в нас!.. І цей похід відлуниться колись щемливим спомином... Яка ж краса!.. Як дихається на цій широкій волі!..
— Ось місце те, тут станемо, панове, табором! — гукнув, спинившись біля вербового густого гаю, Лобода. За сажнів двадцять річка. Сліди старого вогнища...
— Чудово... Тільки... — глянув на гай Тарас. Над річкою посеред луки привабив зір могутній явір. — Може б, отам розбити табір? Щоб вітер дув, розгонив ґедзів та комарів... Чогось останнім засом за мною в'яжеться всіляка нечисть. Тільки зустрінусь з кимось погомоніти, вона вже в очі сичеться...
Молодики взяли свої торбини та саквояжі й мовчки пішли під явір.
— Можуть, гадаєш, бути підслухачі? — спитав Олекса, мружачись на непроглядний вербовий гай.
— На луці легше дихається, — сказав Тарас. — І видно далі... Глянь-но! То ж, мабуть, славний Вишгород?
— А певно ж він.
— От жаль, що треба їхати!..
— Хіба тебе хтось підганяє? Гуляй собі!
— Коли б то в них один був справник, брате... Дивись, іще якийсь захоче вислужитись... Та й Андрієвський мені звелів сиріч порадив, просити дозволу якнайскоріше виїхати до Петербурга. Я попросив. Тепер чекаю відповіді...
Од явора лежала довга й широка тінь. Хоч сонце звернуло з полудня, та ще пекло. А тут було так добре і прохолодно.
Тарас присів під стовбуром, заплющив очі. Серце озвалось болем, ніби йому на щось жалідося...
Згадав, що мусить, бути богатирем-вернигорою, і швидко встав.
За чаєм з ромом (звідки вони дізналися, що він любив чай з ромом) усіх йому назвали. Як і тоді, під Межигір'ям... Веніамін, Гаврило, Леон, два Якови і Митрофан — студенти. Було ще два чиновники та четверо учителів. Всі молоді, гарячі. Він сам, Сенчило та Лобода були між них, мов патріархи...
— Батьку, — заговорив, допивши чай, студент Леон Зелінський. — За що вас знову арештували? Там, біля Канова.
Всі затаїли подих. Так ніби він сказати мав якусь премудрість вічну. А втім, для них, що стали на шлях борні за волю. питання це було і справді як одкровення, оскільки кожен міг сподіватися на щось подібне. Добре було б признатись, як на духу, розкрити скорбну душу, покликать їх, та він не смів і тим карався тяжко.
— Чогось мене жандарми так полюбили, — пожартував, — що їм стає не по собі, коли мене не бачать.
— Як можете, то розкажіть хоч трохи про Товариство святих Кирила та Мефодія, — озвався Яків Бекман. — Що спричинило його розгром?
Тут жартом не одмахнешся, бо їхня ота біда повинна стати досвідом, застерегти. І все ж...
— Були високі помисли про всеслов'янську єдність, про волю всім народам... — промовив, ніби ступив на кладку через потік. — Дискутували, писали різні такі папери, що згодом стали свідченнями... І не робили дїла! — додав сердито. Потім обвів усіх похмурим, пильним поглядом і посміхнувся гірко: — Де не візьмись студент Петров; підслухав, заліз у душу братчикам і... всіх продав! Студенти поопускали очі.
— А де тепер він, знаєте? — спитав Гаврило.
— Мабуть, десь процвітає... Або знайшов свою осику...
— Тепер іуди вішатися не побіжать, — сказав один з учителів. — їм честь і шана!
— Влада, яка живе доносами, не довговічна. Це знали ще в Стародавній Греції, — сказав Тарас. — Насильство, страх перед людьми, що прагнуть світла істини, — ознаки краху, розкладу. Нове шукає мудрості, старе — покори й слави з уст лицемірів...
— Кому, панове, чаю? — схопив Сенчило раптом уже давно холодний порожній чайник. — 3 ромом чи вже без оного?
Оглянувшись, Тарас побачив вершника, що наближавсь ступою понад Почайною.
— Хліб-сіль! — підняв бриля над головою, як порівнявся з табором.
— Здорові будьте їхавши! — гукнув Сенчило замість "ласкаво просимо".
Пом'явшись трохи, вершник натяг легенько повід й притис коня підборами. Той окрунувся, ніби хотів також пристати до чаювання, і боком, боком рушив.
— Гадаєте, що хтось із тих? — спитав у повній тиші Лобода.
— Хто знає... Може, й порядний хтось... — сказав Тарас пригнічено. — А ми його не запросили, не випили з ним склянки чаю...
— Не вмре від того, — втішив його Сенчило.
— — Може, той чоловік нам став би другом, братом... — тужив Тарас. — Ось що таке великий державний страх!
— Береженого бог береже, — сказав Сенчило й підвівся важко. — Ліпше підкиньмо дров та ще поставмо чайник... Веніаміне, збігай, ласкавий будь, по воду!
Студент взяв у Сенчила чайник і почвалав до річки, що хлюпотіла неподалік.
— А там якийсь рибалка в кущі лози... — всміхнувся, коли прийшов.
— Далеко? — спитав Тарас.
— Коли говорять голосно, то чути все.
— Він справді ловить рибу чи удав?
— Піти спитати, може?
— Дивись, щоб він тебе про дещо не запитав! — озвався другий Яків.
— Тихіше, хлопці!.. — шикнув на них Сенчило. І стало чути річку, потріскування дров у вогні, шипіння крапель, тужний далекий голос чайки...
— Правда, що вам сам цар заборонив писати і малювати? — спитав Леон.
— Було таке.
— І ви за десять літ солдатчини не написали й слова?
— Я неслухняний, хлопці, — сказав Тарас. — Написано ще цілу торбу віршів.
— І де ж вони? Коли ми їх побачимо та почитаємо?
— Як свисне рак!
— Ви б нам дали, а ми б їх нишком-тишком переписали й пустили в люди...
— Дякую. Вони, на жаль, у Петербурзі.
— У ваших віршах схована велика сила, батьку! — промовив палко Бекман. — Народ їх має знати, читати їх щоденно, немов молитви!
— Спершу народ навчити треба грамоти, — сказав Тарас. — Навчити всіх!
— А як?
— Недільні школи. Ви б там могли навчать не тільки письму та читанню, але й лічбі, історії... Історія — це мов душа, без неї народ не може стати на шлях борні за волю! Щоб щось зламати, треба ногами впертися у рідний грунт...
— Ще Архімед промовив: "Дайте мені точку опори, і я зрушу землю", — сказав, піднісши палець, Лобода.
— От, от! — підтримав його Тарас. — Тим паче, в нас історія — всуціль страждання та боротьба. Варяги, торки, печеніги, кумани-половці, ординці, турки, шляхта, царі російські з панством — всі прагли нас пригнути, на порох стерти, вбити не тільки плоть, а й душу. Немає нам дороги іншої, як воскресіння духом і пізнання самих себе — від давнини до сьогодення!..
— Ви вчились в університеті? — спитав невдовзі Веніамін.
— Це пізнають душею, серцем, хлопці, — сказав Тарас. — А може, навіть совістю... А вчився я в Академії мистецтв.
— Ну-у, там історію не дуже вчать, — подав Сенчило голос.
— Вчать, та не нашу, брате. До нашої нема нікому діла!
— Тому-то ви писали про Гамалію, Трясила, Ґонту, Залізняка?.. — спитав один з учителів.
— То наша слава! І, може, наша "точка опори", щоб зрушити цей світ кріпаччини, неволі, зла...
