Терновий світ - Шевчук Василь
— Мені чомусь здається, що ви берете вище...
— Такої! Хто б подумав, що ви вважаєте звання поета вищим од міністерського!
— Поет і вождь... — примружився, мов кіт на мишу, поліцейський. Налив тим часом келишки, один підсунув "гостеві", а другий взяв, мов щось живе, в кулак. Як видно, звик усе тримати міцно. І запитав. — Взяли б мене міністром, коли б я став на вашу сторону?
— Чи ви не з глузду з'їхали? — як міг спокійно мовив на те Тарас. — П'єте задуже, мабуть... Табачников підніс правицю з келишком.
— Я п'ю здоров'я ваше!
— Спасибі...
Дружно випили і закусили.
— Минуло всього три дні, а ви в Черкасах стали кумиром, душпастирем, — сказав серйозно справник. — Цибульські просто моляться на ваш пресвітлий образ. Отець Петро Марковський, диякон Шпак, моряк Степан Хоменко, Вахмистренко, Боковня, Слюсар... Нєсть їм числа!
— Ви що ж, за мною бігали усі ці дні? — спитав Тарас. — Негарно...
— Ні. Очі й вуха у мене скрізь.
— Обплутали, як той павук?
— Годжуся я в міністри?
— І знов за рибу гроші!..
— Пора по другій.
— Думаєте, що я сп'янію швидко й почну молоти вам хто-зна-що?
— Сп'яніли ж ви у Пекарях...
— Ні. Я тоді не впився.
— Не був п'яний, а ніс таке!.. Тепер самі подумайте, що випливає з цього...
— Що?
— Божевілля...
— Славненько! То я оце, по-вашому... — всміхнувся, ще не вловлюючи, до чого гне Табачников.
— Лиш божевільний може постать супроти бога і влади, ним помазаної! — державне випнув груди філософ-справник.
— Отже, ви ту гидоту вигадали про бога й заднє місце, аби довести?.. — гнівно спитав Тарас. — Це ж підло!
— Я — патріот, — промовив гордо справник. — А ви — загроза ладові, який у нас панує, цареві, всій імперії. Од вас чекати можна чого завгодно: бунту, різні, мазепинщини... А доля так розпорядилася, що я, звичайний справник, урятувати можу свою Росію від злої смути...
— Що вам на розум спало? — глухо спитав Тарас.
— Послати вас у божевільню в Київ... Це вдарило немов обухом по голові.
— Гадаєте, у вашій владі? — спитав неначе із-за стіни.
— У мене там є приятель, який на всіх таких, як ви, недобрим духом дише. Він зробить так, що жоден ваш крикун про волю та демократію...
— Мене знайдуть і визволять.
— Нехай собі, — всміхнувся хижо справник. — Чутки підуть, — а в тому ми посприяємо! — що ви звихнулись, з'їхали, як мовлять тут, із глузду... Що б не казав — усе бредня, химерія... Кінець кумиру, амба!
Тарас мовчав. Думки снувались швидко, вдарялися одна об одну, знов розбігалися. Замір цього катюги чорний... Навряд чи він без губернатора на те одважиться... А що, як вигадав усе не він, а хтось із вищих?..
— Як патріот, я, зізнаюсь, нещадний, — своєї вів Табачніков. — А як людина... Можу вам дати шанс!
— Цікаво... — протяг Тарас, пригадуючи, де він уже це чув. А-а, слідчий Третього відділу Попов! Його слова, його гидотний спосіб... Які ж вони всі схожі — мов від одно суки!..
— Ви намалюєте портрет його величності, — на повний зріст, при орденах, — і я повішу його...
— Кого? — всміхнувся. — Царя? Табачников побагровів.
— Такі, Шевченко, жарти!.. — аж засичав.
— Не я сказав "повішу", — стенув Тарас плечима.
— Ти намалюєш портрет царя, — олією, на повний зріст, — і чітко так підпишеш: "Тарас Шевченко", а я його... портрет той! — повішу тут, у кабінеті, аби начальство бачило, який ти вірнопідданий. Га?!
— Ми, здається, ще не пили на брудершафт, а ви мені вже тикаєте, — утік Тарас од відповіді.
— Пардон! Пардон! — підвівся справник. — Буде портрет чи ні?
— Як кажуть, рада б душа у рай... — розвів Тарас руками. — Не можу я намалювати такий портрет.
— Чому?
— Нема моделі.
— Чого нема?
— Царя, кажу, немає тут. Щоб він, як ми оце, посидів, а я його намалював...
— Змалюєш так.
— Ні. Мій учитель, покійний Карл Брюллов, щодня повторював, щоб не робили ми ні мазка, коли нема моделі...
— Напав, гадаєш, на простачка? — всміхнувся. — Я теж учивсь. У Києві, в університеті.
— То ось чого він, бідний, почервонів!..
Табачников налив собі по вінця келих, випив. Потому вп'явся поглядом в заарештованого і проказав, угвинчуючи у мозок кожне слово:
— Портрет царя. За кілька днів... Інакше — я пошлю дружку моєму в Київ... І хай господь вас заступає там!..
Уже в своїй кімнаті... в чужій кімнаті-камері, — хоча вона була без ґрат та без замка, — Тарас дав волю серцю — вдарив стілець ногою. Пройшовшись сюди-туди кімнатою, завважив раптом келишок, якого й досі чомусь тримав затиснутим в пітній руці. Жбурнув його в одчинене навстіж вікно і сів до столу. Іроди!.. Вовки, що скочили на карк народу й гризуть, гризуть із року в рік!.. .Погрожує йому Кирилівським монастирем... Це ж, певно, в тому рапорті, що справник послав самому губернаторові, вже є пером написані його "художества" супроти бога... Мабуть, це ще страшніше; це не заслання і не солдатчина!.. Допоки ж, боже праведний, творитиметься така ганьба й наруга на цій землі!..
На очі йому потрапив аркуш, змережаний густим письмом. Це ж вірш, написаний учора тут... Як міг його залишити, не заховать!.. Дай боже, щоб справник тут не побував і не побачив... А втім, здається, в ньому нема чогось такого... Йому ж іще не заборонено — новим царем! — писати та малювати!.. Бач, звик ховатися за десять літ заслання... І недарма. Гаразд іще, що зшиток з його поезіями забутий в брата в Корсуні. Якби колись покинув у Сологуба оті свої "Три літа", то, може б, легше йому прийшлося потім...
Узяв перо, вмочив його і написав на аркуші, вгорі, над віршем: "Сестрі". Пробіг рядки очима, де йшлось про сон, і зупинився, вражений пророчістю рядка про власну долю, яка йому одкрилася вповні лише сьогодні.
І в хвилі човен порина,
"Мій братику! моя ти доле!"
І ми прокинулися. Ти...
На панщині, а я в неволі!..
Отак нам довелося йти
Ще змалечку колючу ниву!..
Правда: знов поринає човен його життя... Він не писав цареві од, не буде й нині тратити на нього фарби та полотно!.. А може, й справді треба було втекти на вороних з Платоном і Варфоломієм?! Вже був би досі... Всує! Людині чесній, щирій і справедливій ніде немає місця, за нею скрізь чигає влад.і неволі й зла... Хотів хоч тут, на берегах Дніпра, знайти собі пристанище на старість літ... Минуло менше тижня, а вже йому вдається, що те було давно-давно!.. Тепер про нього дбають, не пропаде...
Вмочив перо, підсунув аркуш і, як завжди в тяжку хвилину вирвав із серця біль, розпуку рядками вірша-стогону:
Колись дурною головою
Я думав: "Горенько зо мною!
Як доведеться в світі жить?
Людей і господа хвалить?
В багні колодою гнилою
Валятись, старітися, гнить,
Умерти й сліду не покинуть
На обікраденш землі...
О горе! горенько мені!
І де я в світі заховаюсь?
Щодень пілати розпинають,
Морозять, шкварять на огні!"
Знесилений, обм'яклий весь, сидів над віршем, вдумуючись, чи все сказав, чи так сказав. Тепер, відколи вирвався із тих пісків закаспійських, старався кожне слово, немов стрілу, пускати в ціль. Хто знає, скільки йому відпущено паперу й днів?..
Згорнув, нарешті, аркуші, зиркнув довкіл, — як у казармі! — й сховав мерщій в кишеню. Так буде ліпше. Можна б і за халяву, але чобіт немає.
Хоча була глибока ніч, у хаті стояла денна спека. Дмухнув на свічку й тихо, щоб не збудити справника, покрався в сіни. Садом вже йшов звичайно. Правда, його чомусь похитувало, неначе випив зайве... Так, мимохіть оглянувся і вгледів білу постать, що йшла за ним. Десяцький! Не спить, дурний, несе собачу службу!.. Боїться, бідний, справника... Це ж утечи він зараз, сердега цей наразиться на лють того недолюдка...
З високого крутого замчища йому відкрилось диво — Дніпро у сяйві місяця!.. Його Дніпро... А може, знову?.. Страшно про те й подумати!.. Щоб міг, зробився б чайкою, змахнув тугими крилами й літав би вільно й вічно над цим безкраїм обширом!..
На сході ледь-ледь світліло небо... З імли на плесо виповз, мов Змій Горинич, сиплючи снопами іскри, пароплав...
...Несповідимі путі господні... й справникові! Ще снідали вони в Черкасах, а на обід примчали вдвох у ті ж Мошни, якраз на борщ і кашу до станового. За всю дорогу справник не обізвавсь і словом. Та й він мовчав: учора наговорилися!
— Де ваші речі? — вийшов із дому справник, коли Тарас одпочивав на колодках під грушею.
— У Прохорівці. А що?
— Пишіть листа, і я пошлю когось привезти. Табачников кудись подався з двору, а він дістав із саквояжа (треба його з листом вернути Максимовичам!) папір та чим писати й замислився. Погано, страх погано, коли не сам собі господар, коли подальша доля в чужих руках!.. Що ж написати? Правду? А де вона й навіщо нею лякать людей, які не можуть тобі зарадити?.. Поставив спершу: "Мошни 22 липня 1859" і написав:
"Мої єдині друти! Я опинився аж у Мошнах, а чого я тут опинився, про те скажу вам, як побачимось, а на сей раз вручителю сего вручите мої речі, і гроші, і сорочку, як пошита, і бриль. Може, я ще заїду до вас, як вертатимусь у Петербург, а може, й ні, я ще сам добре не знаю. Оставайтесь здорові! Нехай вам бог помагає на все добре. На той рік, може, буду вашим сусідом, а поки що не забувайте щирого вашого
Т. Шевченка.
А саквояж ваш я таки трохи пом'яв. Вибачайте!"
Згорнув удвоє аркуш. Навряд чи він заїде... Мо', повезуть... Казенним коштом, споро!.. Тоді везли дванадцять діб. По бездоріжжю. Нині ж... А може, ще цей препаскудний справник здійснить свою погрозу? Навряд. Хіба як вищі власті дали йому на те ласкаве благословення... Мерзенний стан, коли безсилий вирватися з липких тенет!..
Підвівся і сам пішов до хати шукать пристава. Завидна нехай би хтось поїхав до Максимовичів...
За кілька днів, надвечір, коли привіз малих синів Добржинського до управителя, відчув чийсь пильний погляд. Гадав, що тут за ним не стежать, аж на тобі!
— Ви з нами йдете, дядьку? — спитав молодший хлопець.
— Ні. Йдіть самі, — озвався. Не мав чомусь бажання провадить світські бесіди. Та й не хотілося йому — на зло! — тікати від тих очей. Оглянувся. Ще молодий... Років сімнадцять, може... Поволі, мов знічев'я, іде до нього. Очі аж завеликі, повні якогось палу... Радий, що не проґавив... Боже, куди ж ти дивишся! Таке ще юне...
— Здрастуйте!.. Я... я давно хотів зустрітись з вами... — залепетало. — Я тут живу... У дядька... Ви, може, чули...
