Терновий світ - Шевчук Василь
Невже колись він зможе стояти так щовечора на тій горі, за Кановом, і милуватись, слухати ласкаву, тиху вкраїнську ніч!.. А по Дніпру повз нього, як човник цей, проходитимуть старим Дніпровим шляхом човни, дуби, вітрильники та пароплави... А ген, на самім обрії, стоятиме, мов хмара, ліс, стрімка гора Михайлова... Гай-гай!.. Щось пан Парчевський крутить... Вони таки зустрілися, уже в Черкасах. Каже, що треба мати дозвіл, бо вся земля закладена за ті борги, в які залізли її колишні хазяїни...
— У Петербурзі такі ж прекрасні білі червневі ночі... — тихо сказав Іван Максимович. — Було, всю ніч проходиш...
— А день проспиш, — втрутився Тарас у милий спомин.
— Було й таке! — озвався Сошенко весело. — Пригадуєш, як ми з тобою сплутали якусь поважну пані з натурницею із рисувальних класів?
Хоча Тарас такого й не пам'ятав, проте не став спростовувати. У молодості буває все!..
— Такої ночі, хлопці, — згадав натомість випадок із заслання, — я ледь не вмер на острові... Ми припливли на ялику до нього, і я знайшов місцину в очеретах, ліг горілиць... Матроси сіли в човен і відпливли... Помітили, що я пропав, гукають, пливуть назад, а я лежу і думаю: померти б тут і — воля!..
Дихнув з Подолу вітер, зашелестів уже пришерхлим листям...
— А якось тут, на Україні, я гостював в одного пана, — згадав Тарас іще пригоду. — Якраз було перед Великоднем. Струмки біжать, латаття пахне, мостять на осокорі гнізда меткі граки... Увечері перед всеношною пішли до церкви. Сумно було стояти й слухати, як бубонить старий дячок. От-от мав бути батюшка... Я нишком вийшов, ліг на сухому місці біля куща, дрімаю... Коли це гуп-гуп-гуп... Дивлюся, аж то по кладці чеше сам панотець. Як тільки він дістався до середини, я раптом: "Тю!" Тут батюшка притьмом шубовсть у воду, а я бігом до церкви; став і стою межи людьми...
— Як видно, ви священиків не дуже любите, — сказав зі сміхом Чалий.
— Він у попа наймитував; іще малим, — вніс ясність Іван Максимович.
Тарас поволі рушив уздовж стіни Михайлівського золотоверхого й спинився там, де повертала вона у бік костьолу. З цього ріжка було вже видно і Ланцюговий постійний міст через Дніпро — одна з новин, які найдужче вразили Тараса, що довго так не був у Києві...
— Як вам, Тарасе, пам'ятник святому князю Володимиру? — спитав тим часом Чалий.
— А-а, так собі... — сказав Тарас, поглянувши згори на князя. — Зирить, чи не горить що на Подолі... Міг би наш славний Клодт і ліпше щось зробити.
— З Дніпра — чудово! — сказав Іван Максимович. — Ти бачив його з Дніпра?
— Ще ні.
— Найми човна, поплавай і подивися!
Коли Тарас оглянувся на голос друга, вгледів неподалік під деревом якусь незрушну постать. Згадав, що й там, де зупинялись вони раніше, вражені красою ночі та краєвиду, цей чоловік також стояв і... Слухав?.. Нишпорка? Мерзенний шпик?..
Ніч посіріла, втратила казковий чар.
— Ходімо звідси, — мовив. — Тут зайві очі й вуха.
— Де? — здивувався Чалий.
— Укляк оно під деревом.
— А може, просто дивиться, гуляє...
— Бридко!
Стежкою пішов униз, до витвору барона Клодта. Слідом спустились друзі. А трохи згодом, назирці, — і та самотня постать.
— Тарасе, ти, напевно, для них страшний! — сказав Іван Максимович.
— Тікати треба... Завтра ж чкурну кудись на Куренівку чи на Преварку !.. Братці, а де Сенчило-Стефановський? Ми з ним колись сходили усі околиці...
— В училищі, що на Подолі, — сказав Сошенко тихо. — Він теж якийсь...
Тарас ураз заметушивсь, заквапився здійснити задум із переїздом. Не йшов, а біг з гори в своє пристанище біля Козиного болота, що стало вже майданом.
— Ох ти ж і мчиш!.. —стогнав Іван Максимович. А Чалий мовчки, вперто йшов поряд з ним, Тарасом, аж до воріт.
...Сказав — зробив. Раненько, поки не так пече, пішов, пішов на захід, у ті місця, де Київ стає селом. Минув уже й Кирилівську, — оту таки лікарню, якою у Черкасах лякав його Табачников, — а все не міг спинити зору на котрійсь хаті... Раптом, вже на Преварці, впала Тарасу в око хата. Не відав, чим вона йому сподобалася, проте зайшов у чистий зелений двір і погукав:
— Чи є хто вдома?
Вийшла ще не стара охайна жінка.
— Здрастуйте! — вклонився їй. — Оце ішов, дивлюся — стоїть хатина, не то панська, не то мужича, біла, наче сметана, та ще й садочком обросла, а на дворі розвішані сорочечки, рукавчатами махають, ніби кличуть мене до себе... Можна я поживу у вас у борг?
— Хто ж ви такий? — всміхнулася.
— Та-а, чоловік собі...
На диво, вона погодилася. Зійшла з порога:
— Входьте.
— Чи я сказав...
— Що й годуватиму вас теж у борг? — спитала. Всміхнувсь у вуса:
— Правда. —
Ось тут живіть, — ввела його в кімнату з вікном у сад. Спасибі. То я піду до міста та привезу свої пожитки? З богом!
Надвечір він, — уже преварський житель, — прийшов провідать давнього (як час біжить!) і вірного свого товариша Сенчила-Стафановського. Дорогу знав, нікого й не розпитував.
Олекса довго мружив підсліпуваті очі, тоді дістав з кишені старенькі вбогі окуляри й повісив їх на ніс та вуха.
— Вбийте — не впізнаю, — розвів руками. — Що ж ти, старий гультяю, ганьбиш мене! — з журбою сказав Тарас. Це ж треба: ніхто його не впізнає, забули за ті роки, відколи він полишив Київ. — Згадай, як ми з тобою були в шинку, і нам розказували, який на вид кобзар Тарас Шевченко...
— Козацький чуб і вуса — мало не до плечей? — здивовано спитав Олекса і раптом скрикнув: — Батьку!.. їй-богу, ти! — заплакав. — Ах, що ж вони зробили з тобою, батьку!..
Вгортав в обійми гостя, відстороняв і роздивлявся знову.
— Душу мою, Олексо, не поламали, — твердо сказав Тарас. — Яким взяли, таким на волю випустили.
— Я чув, що ти вернувся, що ти вже десь на Україні. Студенти тут були й казали...
— Хочу купити шмат землі на горах біля Дніпра й поставить хату.
— Правда? Так це ж чудово!
— Вибрав уже місцину... Аж тут мене хапають і... на ланцюг!
— В хурдигу?
— Як бачиш, ще гуляю. Хоча й на приколі, немов бичок... Васильчиков порадив швидше їхати до Петербурга. Подалі, мов, од гріха. Жду гроші...
— А тут тебе студенти ждуть...
— Я повернусь! Поставлю хату й житиму під рідним небом.
— Знаєш, коли тебе забрали, то наче вийняли з усіх нас душу... Бачиш, яким я став?..
— Не одружився?
— Що ти! Платня така, що ледве зводжу кінці з кінцями... Справді, його квартира мала печальний вид. Убогі меблі, всюди сліди злидарства та запустіння.
— Треба тобі женитися! — сказав Тарас рішуче.
— А ти хіба?..
— Женитимусь. Знайду собі якусь чорняву кирпу!.. — пригладив ус. — Хатина біля Дніпра, а в хаті жінка, діти...
— Якби й мені до тебе ближче...
— Зробимо! Не буду ж я один, як сич, на тій горі пустельній...
— Покличеш — все покину й піду до тебе!
— Дякую. Покличу, жди. Тим часом візьмись людей навчати.
— Я й так, здається...
— Треба відкрить недільну школу, для неписьменних.
— Я вже над цим подумував... — сказав Олекса. — Важко!.. Нема ні книг, ні коштів, ні вчителів...
— Знайдеться все, якщо гуртом... Постукавши і не заждавши дозволу, влетів земляк Тарасів Феофан, синок отця Гаврила Лободи з Зеленої Діброви.
— О! На ловця, як кажуть, і звір біжить! Я вас шукаю всюди. Немов у воду канув... А ви ось де... — Добридень! — сів на лавку.
— Знайшов "Івана Гуса"? — спитав Тарас, згадавши, що при знайомстві в хаті отця Юхима просив про те.
— Ні... Є хороші люди, які бажають вельми зустрітись з вами...
— Хороші?
Так. Студенти, учителі, чиновники...
Коли і де? — спитав гранично коротко, немов спартанець.
— Я вас знайду і повідомлю! — зрадів його ласкавій згоді Лобода. — Ви тут тепер живете?
— Ні. На Преварці. Шукай Пашковської Варвари дім.
— То я побіг! — схопився, немов хлопчак, хоча йому було вже десь під тридцять. — Зберемося за кілька днів.
— Не гайтеся! — гукнув Тарас, бо Феофан встиг відчинити сінешні двері, — Скоро мене відпустять з Києва у Петербург! Вже ніби зовсім виправдали...
— Розумний хлопець, — мовив Олекса, дивлячись услід меткому гостеві.
— Ти знаєш їх?
— Кого?
— Ну, тих студентів та вчителів...
Сенчило зразу не відповів. Зняв окуляри, витер старанно їх хустиною, знов одягнув і посміхнувся:
— Знаю... То я сказав, щоб Феофан знайшов тебе й домовився...
— Пробач!.. А я подумав, коли зайшов до тебе в хату й глянув, що ти вже геть ізледащів, — обняв Тарас товариша.
— Світюсь твоєю славою, — всміхнувся той. — Хто знає, чув, що ми з тобою друзі, товариші, до мене йдуть, розпитують, поради просять...
— Доброго я маю друга! — мовив Тарас розчулено. — Поставлю хату — й житимемо, як з братом брат!..
Хазяйка його зустріла весело. З її очей випорскували іскринки сміху. Наймичка всміхалась також.
— Тітонько, чого це ви сьогодні такі веселі? — спитав Тарас, чудуючись, у господині.
— Та ви ж мене й розвеселили, — мовила і погрозила пальцем: — Бач, прикидавсь сіромою, просився в борг пожити, а гроші добрі має!..
— Прислали вже з Петербурга?
— Та ні... Оришка знайшла в білизні, яку дали їй випрати.
— Та ну! Багато? Буде хоча б карбованець? — зрадів Тарас, бо вчора взяв у борг десять копійок.
— Аж двадцять вісім.
— Леле! Це ж сущий скарб!.. Оришко, що ж ти, серденько, так сплохувала? Мовчки взяла б собі...
— Як можна!.. Вони ж чужі.
— Спасибі! — розчулився ще більше відповіддю Оришки.
— Тепер не треба буде вам жити в борг, — промовила, віддаючи його добро, хазяйка.
— Е ні, дурні це гроші! — гукнув Тарас, надумавши чудову річ. — Борги сплачу з тих, що пришлють. А цим дурна й дорога!..
В неділю він, позичивши добрячу торбу, пішов раненько, — ще поки діти спали, — на базар і накупив повнісіньку, які були там, ласощів. Приніс із сіножаті учора скошеної трави, заслав увесь хазяйчин двір. На обрусі, що постелила наймічка, вони таки ж з Оришкою поставили в мисках гостиь з торби й потому вже пішли будити хазяйчиних та вс сусідських діток.
Тарас сховався в кущі бузку й спостерігав, як сходили на учту діти. Менші спинялись, тільки входили і помічали обрус, а старші радо скрикували й сідали швидше за дивний стіл.
— А що ж це воно таке? — спитав один, не сміючи, хоч як кортіло, взяти що-небудь з миски.
— Мабуть, у них весілля... — тихо сказала дівчинка з блакитними, як льону цвіт, очима.
— А мо', хто вмер?
— Напевно, хтось іменинник!..
— Може, Тарас Григорович?
— Або Оришка...
— Буде тобі Оришка ставити такі гостинці!
— Мабуть, дядько Тарас!..
Облизувалися, проте ніхто не смів узяти першим.
Аби покласти тим мукам край, Тарас прогув зі схованки
— Це вам усе!..
